Там, де закінчуються зв’язок, правила мирного життя, бодай якась безпека, де вже й позаду лишаються українські позиції, – починається робота поліцейської піхоти. Вони – ті, хто на «нулі». І серед них – 42-річний прикарпатський поліцейський Петро Ткачук. На Донеччині, серед холодних окопів і цілодобового гулу ворожих дронів, він разом із побратимами місяцями тримав крайній рубіж, дивився в очі ворогу та смерті.
Пише Західний кур’єр із посиланням на поліцію Івано-Франківщини.
Від оперативної роботи до забезпечення громадської безпеки – Петро Ткачук присвятив майже 20 років службі в поліції. Його крайнє місце служби – дільничний в Тлумацькій громаді.
У 2024 році майор поліції перейшов до лав стрілецького батальйону поліції Прикарпаття.
Мотивація була простою і водночас зрозумілою для кожного батька, – переконує Петро. Не хотів, аби війну на власні очі бачили його двоє синів.
У стрілецькому батальйоні поліцейський став командиром взводу піхоти.
«Далі піхотинця немає нічого, – говорить Петро Ткачук. – FPV-дрони працюють за 15 кілометрів від лінії зіткнення, НРК — за 30 кілометрів. А на самому краю є лише піхотинець. Легше назвати те, чим піхота не займається, ніж перелічити її щоденну працю».
Петро тримав позиції в Краматорському районі, поблизу Клебан-Бицького водосховища. Тамтешній побут – це уже цілодобова боротьба за виживання. Бійці укріплювали бліндажі під постійними обстрілами, відбивалися від ворожих дронів. До важких умов додалися ще гризуни, які на фронті стають справжнім лихом.
«На тих позиціях тебе хотіло знищити геть усе: наш “сусід” прагнув застрелити, миші – з’їсти, а болото – втопити. Те, що ми залишилися живі – лише завдяки Богові», — згадує поліцейський.
Під час минулої ротації Петро мав три виходи на позиції. Якщо під час перших двох правоохоронці готували й заміновували рубежі, то третій вихід став зустріччю зі смертю віч-на-віч.
Тоді на позиції перебувало лише двоє бійців та один поранений побратим. Ворог підходив тихо упритул. Та окупантів викрив вибух – вони натрапили на розтяжки, які поліцейські заздалегідь встановили у посадці.
«Це було 6 листопада, 5:33 ранку. Моя черга була сидіти на спостережному пункті, — пригадує Петро. – Ішла група ворожої піхоти – чотири чоловіки. Один із них зачепив нашу розтяжку. Одразу крик: “Саня, я тріста!”. Другий кричить: “Я іду!”, а третій: “Ми кроєм!”. Ми негайно передали координати нашому батлкепу».
Дивитися у приціл на ворога за кілька метрів – неабияка психологічна та фізична напруга. Це відчуття, каже поліцейський, неможливо зрозуміти тим, хто не був на війні. Трьох окупантів тоді ліквідували.
«Ти цілишся, дивишся крізь мушку у живу людину… Хоча людиною це назвати важко, – стримано ділиться командир взводу. – Тиск тоді скочив до 225, а цукор на адреналіні – майже до 20. Мені потім два тижні у Слов’янську медики не могли його збити…».
З того дня 6 листопада Петро вважає своїм другим днем народження. Відтоді він ще й дав собі обіцянку не стригти бороду – аж до самої Перемоги. Вихід із позицій наприкінці листопада став ще одним випробуванням – на людяність та братерство. Під час відходу один із бійців наступив на ворожий «пелюсток».
«17 листопада ми виходили: наш медик Міша Крупчин, хлопці з позивними “Дикий” та “Іскра”, і Саша з Закарпаття, – згадує Петро. – Саша йшов першим і наступив на міну. Йому відірвало стопу. Понад 6,5 кілометрів по болоту та під вогнем ми тягнули його на собі. Тягнули з останніх сил, але врятували. Зараз постійно на зв’язку, передзвонюємося. Він живий — і це найголовніше».
Петро Ткачук переконаний, – так на фронті вчинив би кожен. Бо для правоохоронців, які стали піхотинцями, врятувати побратима – найбільша цінність.
Петро каже, для нього 1 жовтня – день тих, хто не шукав собі жодних виправдань… Українські поліцейські, захисники і захисниці й надалі тримають свої рубежі, аби ворог не пішов далі. Вдома їх чекають ті, заради кого вони щодня дивляться смерті у вічі.
Залишити коментар