Не парламент, а пісня…

Бажання Святослава Вакарчука скласти мандат народного депутата стало чи не найобговорюванiшою останніми днями темою. Бо, по-перше, такі прецеденти в українському політикумі — рідкість. А, по-друге, Вакарчук достроково йде з Верховної Ради (даруйте за тавтологію) вдруге.

Можна зрозуміти опечалених прихильників співака-політика і навіть поспівчувати їм, — вони явно чекали тривалішого і гучнішого ефекту від парламентської діяльності свого кумира. Але й несподіване рішення піти з теплого місця, грюкнувши (чи ні) наостанок дверима — це теж свого роду показовий результат.

Так, з одного боку, повторна відмова від депутатства може свідчити про непостійність, нетерплячість чи навіть капризність народного улюбленця, зануреного у некомфортне середовище українського парламентаризму. Але з іншого — цілком ймовірно, це його реакція на те, що у вітчизняній політиці нічого не змінилося на краще.

Якщо першого разу, в далекому 2008- му, Святослав Вакарчук відмовився від мандата, отриманого за списком блоку “Наша Україна – Народна Самооборона”, через рік свого депутатства, то тепер, коли ще й року не минуло. За цей 12-річний проміжок часу болото української політики не стало кришталево чистим плесом, тим паче, з приходом “нових облич”. Швидше, навпаки: масовий десант у владу політичних неофітів без достатніх знань і досвіду, але з величезними амбіціями, матеріальними запитами та нерідко безмірним цинізмом ще більше скаламутив його.

Воістину, як жартують, головний новий бич країни — це високомотивовані низькокваліфіковані люди. З 11 червня, коли Вакарчук оголосив намір припинити депутатство, інтернетпростір, як епіцентр суспільних настроїв, клекотить і булькає, сповнений гіркого розчарування і дошкульних докорів на адресу “зірки”.

Лідеру (наразі вже неформальному) партії “Голос” закидають і зв’язки з олігархами, і відбирання голосів у патріотичних партій на минулих виборах, і обман сподівань та зраду інтересів виборців, і “здачу без бою”… Але яких законотворчих здобутків можна було чекати від (хай і талановитого) співака і музиканта?

Невже всерйоз хтось із його електорату думав, що естрадна знаменитість влізатиме в дебрі української бюрократії та пихтітиме над законами? Адже не секрет, що селебріті на кшталт соліста “Океану Ельзи”, зазвичай, використовуються на виборах як “паровози”, щоб протягнути за собою якомога довший партійний “ешелон”.

З цим завданням Святослав Вакарчук справився: 20 нардепів від наспіх створеної під нього партії — його заслуга… Він переконаний, що “Голос” став альтернативою для тих, хто опинився у політичному вакуумі після безпрецедентної президентської кампанії, яка розділила країну на прихильників Зеленського і Порошенка.

І якщо тепер, як людина творча, Вакарчук, очевидно, знову відчуває себе чужорідним тілом у законодавчому органі та, схоже, уже вдруге пересвідчується, що законотворча рутина — не його, то чи не чесніше і правильніше справді піти, ніж вдавати, що все гаразд?.. В Україні дуже мало випадків добровільного залишення високих посад на противагу випадкам чіпляння за м’які крісла до останнього. Тому не тільки масі виборців, а й багатьом колегам нардепа Вакарчука його мотивація не зрозуміла.

Лише 175 з них (при необхідних 226) проголосували тиждень тому за його відставку, ще на якийсь час залишивши його “під куполом”. Але скільки б не тривала ця історія, і як би не критикували неприкаяного обранця, він своїм демаршем таки наближає появу професійного парламенту – не парламенту, а пісні!

Тарас ТКАЧУК

Залишити коментар

Ваша електронна пошта не буде опублікована.

Ми у Facebook


Це вікно зникне через 20 seconds