Нещодавно в Івано-Франківську завершилася сьома місія Face the Future— канадського благодійного фонду реконструктивної хірургії обличчя. За тиждень роботи на базі Івано-Франківської обласної клінічної лікарні команда волонтерів з Канади, США та Європи — хірурги, анестезіологи, медсестри — провела операції 24 пацієнтам, які постраждали від війни. Загалом за всі місії фонд допоміг понад двомстам українцям: військовим і цивільним.
Засновник і президент фонду Пітер Адамсон — канадський лікар із понад 50-річним досвідом у лицевій пластичній та реконструктивній хірургії — приїздить до Івано-Франківська з першої місії.
«Західний кур’єр» поговорив з Пітером Адамсоном про те, чому фонд обрав Івано-Франківськ, скільки коштували б ці операції в Канаді і де сьогодні закінчуються можливості реконструктивної хірургії.
— Пітере, чому серед усіх обласних центрів України ви обрали саме Івано-Франківськ — місто, яке лише прямує до статусу потужного медичного центру?
— Три з половиною роки тому я вперше приїхав сюди. Тоді багато хто радив нам працювати у Львові чи Києві: мовляв, це більші міста з потужнішою медичною базою. Але після спілкування з місцевими лікарями я зрозумів, що справа не лише в масштабі лікарні чи міста. Усе залежить від людей.
Саме особисті контакти з лікарями тут стали ключовими для нашого рішення. Ми побачили команду, яка справді хоче вчитися, розвиватися і працювати разом із нами.
Є один відомий вислів із старого фільму «Поле мрій». Там чоловік будує бейсбольне поле просто серед кукурудзяного поля, і всі питають його: «Навіщо робити це в місці, яке ніхто не знає?» А відповідь звучить так: «Збудуй — і люди прийдуть».
Саме це зараз відбувається в Івано-Франківську. Сюди приїжджають хірурги, медсестри з різних міст України, щоб працювати разом, навчатися одне в одного й обмінюватися досвідом. Ми теж багато чого вчимося тут.
Рішення працювати в Івано-Франківську однозначно себе виправдало.
— Коли ви вперше приїхали в Україну, українська медицина виявилася кращою чи гіршою, ніж ви собі уявляли?
— Те, що ми побачили, було приблизно таким, як я очікував. Але найважливіше: різниця між Україною і, скажімо, Німеччиною чи іншими європейськими країнами полягає не в рівні лікарів. Українські лікарі такі ж розумні й талановиті, як і будь-де у світі.
Головна різниця — у можливостях. У Європі чи Північній Америці ми маємо доступ до найкращих медичних шкіл, сучасного обладнання, системної підготовки. В Україні ж медицина тривалий час була досить закритою і мала обмежений доступ до зовнішнього досвіду та нових підходів.
Але зараз це змінюється. Україна відкрита до нових ідей. І коли ми приїжджаємо сюди, наша мета — не просто провести операції й поїхати додому. Ми хочемо передавати знання і допомагати будувати можливості для розвитку місцевої медичної системи.
Тому ми працюємо разом з українськими колегами: в операційній, на навчаннях, під час курсів. Ми шукаємо людей, які хочуть вчитися, розвиватися і ставати кращими у своїй спеціальності. Саме з такими людьми ми хочемо будувати партнерство.
За ці три роки ми вже бачимо зміни. Лікарі в Івано-Франківській ОКЛ почали виконувати процедури, які раніше не могли робити. На базі лікарні відкрилася школа медсестринства, де навчаються медики з усієї України, зокрема з міст, які вважаються потужними медичними центрами. Для анестезіологів проводять великі навчальні курси.
Ми не будуємо це майбутнє самі. Ми лише даємо можливість, а українці використовують її і будують це майбутнє для себе. І це справді надихає, бо українці дуже хочуть розвиватися і збудувати сильну країну.
— Що змінилося за ці роки? Якщо порівнювати першу місію і теперішню: характер травм, потреби пацієнтів, робота команди. Чи бачите якусь динаміку?
— Загалом ми бачимо приблизно ті самі типи травм, що й раніше. Змінився радше спосіб їх виникнення. На початку це були переважно артилерійські удари й вибухи безпосередньо на лінії фронту. Тепер багато таких поранень спричиняють дрони. Але незалежно від того, чи це вибух, чи кульове поранення, травма обличчя має схожий характер.
Ми бачимо дуже важкі ушкодження: переломи кісток обличчя, втрату фрагментів кісткової тканини — щік, ділянки навколо очей, чола, носа. Є пацієнти, які повністю втратили ніс.
Також дуже багато ушкоджень м’яких тканин: шкіра, жирова тканина, м’язи обличчя. Головний виклик залишається незмінним — фактично заново створити обличчя.
Ми починаємо з реконструкції кісткового каркаса: використовуємо власні кістки або хрящі пацієнта, інколи титанові імпланти, виготовлені індивідуально під конкретну людину. Далі працюємо з м’якими тканинами: переміщуємо тканини з інших частин тіла, щоб закрити дефекти і максимально природно відновити вигляд обличчя.
Потім — робота зі шрамами, положенням очей, кутиків рота, іншими деталями, щоб людина виглядала якомога ближче до себе колишньої.
Для частини пацієнтів ми ніколи не зможемо повністю повернути обличчя, яке було до травми, — байдуже, чи минуло чотири роки, чи сорок. Але ми можемо зробити його ближчим до норми. І чим кращого результату вдається досягти, тим краще люди почуваються, тим легше це для їхніх родин.
Дехто повертається до роботи, знову стає частиною свого середовища, своєї спільноти. І кожен пацієнт, якому ми допомагаємо відчути себе краще, — це, зрештою, і наш внесок в Україну.
— Як формується список пацієнтів, коли охочих прооперуватися значно більше, ніж операційних днів? Хто і за якими критеріями вирішує, чия черга?
— Це складний процес. Ми обираємо насамперед тих, хто має найважчі травми і найбільше потребує операції. Але це лише частина відповіді.
Українські лікарі знають про нашу місію і часто направляють до нас пацієнтів, яким самі не можуть допомогти через складність випадку. Так формується українська команда, яка працює разом із нами. Вони оцінюють пацієнтів, дивляться, які саме операції потрібні, яких спеціалістів треба залучити і наскільки складним буде втручання.
Ми також оцінюємо, скільки операцій потребує конкретний пацієнт, бо для багатьох це не одна операція, а довгий процес реконструкції, який може тривати роками.
Тому ще до нашого приїзду формується попередній список. Цього разу в ньому понад 30 людей. Коли ми приїжджаємо до Івано-Франківська, особисто оглядаємо кожного пацієнта, уточнюємо план операцій і перевіряємо, чи все залишається безпечним і можливим для виконання.
Після цього ми знову визначаємо пріоритетність: кого потрібно оперувати насамперед і які втручання дадуть найбільший результат.
Деякі пацієнти повертаються до нас кілька разів, бо одна реконструктивна операція часто є лише першим етапом довгого шляху відновлення.
— Тобто при відборі пацієнтів ви орієнтуєтеся виключно на медичні критерії? Чи людська історія також має значення?
— Особисті історії пацієнтів, звісно, дуже важливі для нас. Але не в тому сенсі, що вони визначають, хто отримає операцію, а хто ні. Рішення насамперед базується на медичних потребах і складності випадку.
Водночас ми дуже уважні до того, через що проходять ці люди. Багато пацієнтів мають посттравматичний стресовий розлад, тому ми намагаємося створити для них максимально безпечне середовище: уникати різких звуків, завжди запитувати дозволу перед оглядом чи процедурами.
Для нас дуже важливий принцип пацієнтоцентричного лікування. Це означає, що в центрі всього — не лікар і не лікарня, а сам пацієнт. Усе починається з питання: що потрібно саме цій людині? І вже після цього ми визначаємо, як можуть допомогти хірурги, анестезіологи, медсестри, психологи чи соціальні працівники.
Ми також говоримо про холістичний підхід: лікування не лише травми, а людини загалом. Бо реконструкція обличчя — це не тільки про кістки чи шкіру. Це про повернення людини до життя, до її родини, до суспільства.
Саме з таких невеликих кроків починаються великі зміни. Ми називаємо це «ефектом метелика» — він зображений і на емблемі Face the Future: один крок запускає наступний. Але для цього потрібні хороші люди, і ми знайшли їх тут, в Україні.
— Скільки орієнтовно коштує одне таке втручання?
— Якщо говорити про подібні операції у США чи Західній Європі, особливо в Америці, де дуже висока вартість медичних послуг, більшість таких втручань коштували б понад 100 тисяч доларів. Деякі — менше, але здебільшого йдеться про десятки тисяч доларів за одну операцію.
Для наших пацієнтів усе це безкоштовно.
Ми також привозимо багато обладнання, інструментів, пластин, гвинтів та інших матеріалів і частину з них залишаємо тут. Якщо порахувати загальну вартість однієї місії, це понад мільйон доларів.
Але є речі, які неможливо оцінити грошима. Ми не можемо поставити ціну на те, що людина знову отримує надію. Не можемо оцінити натхнення, яке отримують місцеві лікарі, медсестри, анестезіологи, коли бачать нові можливості і розуміють, що хтось хоче допомогти їм ставати кращими.
Тому справжня цінність цієї місії значно більша за будь-які цифри. Бо йдеться не лише про операції. Йдеться про майбутнє, яке ми допомагаємо будувати.
— Більшість ваших пацієнтів — молоді люди. І для них реконструкція обличчя важлива не лише з точки зору фізіології. Це також про місце в суспільстві, про стосунки, про те, як людина сприймає саму себе. Коли ви усвідомлюєте, що працюєте не лише як хірург, а й фактично впливаєте на те, як людина почуватиметься у власному тілі та в соціумі — як це змінює вашу роботу?
— Думаю, у перші роки розвитку реконструктивної хірургії голови та шиї основна увага була зосереджена на функції: чи може людина їсти, говорити, дихати, бачити. Але з часом ми зрозуміли, що зовнішність — це теж функція.
Люди впізнають нас за обличчям. Воно є частиною нашої ідентичності. Тому, коли хтось каже, що краса — це лише щось поверхневе, я не зовсім погоджуюся. Так, краса — всередині. Але вона також і зовні.
Сьогодні більшість хірургів у цій сфері розуміють: недостатньо просто відновити функцію. Треба зробити все можливе, щоб людина виглядала якомога ближче до себе колишньої. Бо це безпосередньо впливає на її психологічний стан, на те, як її сприйматимуть інші, як вона повернеться до життя.
Водночас це одна з найважчих частин нашої роботи. У найскладніших випадках ми ніколи не зможемо повністю повернути людині її попереднє обличчя. Ми можемо зробити дуже багато, але певні зміни залишаться назавжди.
І це боляче — і для пацієнтів, і для нас.
Тому дуже важливо бути чесними з людьми. Пацієнти мають знати, що ми робимо для них усе можливе. І це теж допомагає їм: розуміти, що поруч є команда, яка справді намагається зробити максимум.
Бо наша робота — це не лише провести операцію. Хороший хірург допомагає людині загалом почуватися краще. Саме це ми і намагаємося робити.
— Ви бачите наслідки війни буквально на обличчях людей. Чи є у вас відчуття, що світ, спостерігаючи за війною в Україні здалеку, досі не до кінця розуміє, як саме війна впливає на людське тіло і життя?
— Думаю, більшість людей насправді не усвідомлює масштабу таких травм. Поки це не торкається когось особисто — твоєї дитини, друга чи когось із близьких — по-справжньому зрозуміти, що таке війна, дуже важко.
Більшість людей почуваються некомфортно, коли бачать настільки важкі поранення. Їм боляче на це дивитися, тому вони часто просто відвертаються.
Але за кожним таким обличчям — людське життя. І це те, що ми бачимо щодня.
Я багато подорожував світом, працював майже у ста країнах. Люди всюди дуже схожі. Культури можуть бути різними, але більшість хочуть одного й того самого: мирного життя, сім’ї, безпеки, кращого майбутнього для своїх дітей.
Війни починає дуже невелика кількість людей. Але їхні рішення змушують страждати мільйони.
Мені здається важливим, щоб світ не звикав до цієї війни. Бо коли з’являються нові конфлікти, увага медіа переключається, і Україна вже не завжди в центрі світових новин так, як це було на початку повномасштабного вторгнення.
Втім, я знаю, що дуже багато людей у світі досі думають про Україну і підтримують її. І я щиро хочу, щоб ця війна закінчилася. Щоб Україна перемогла. І щоб людям більше не доводилося проходити через те, що ми бачимо тут щодня.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар