Гуцульщина сьогодні одна з найвідоміших туристичних марок країни. Але за межами уторованих маршрутів лишаються присілки, куди досі не завжди дотягується зв’язок, в них — люди, які пам’ятають те, чого немає в жодному путівнику. Уляна Маляр їздить саме туди, привозячи звідти завше нові історії та слова. І майже у кожній своїй поїздці вона чує слово «віжідалиси». Так у горах кажуть ті, хто дуже довго на щось чи на когось чекають, і саме воно найточніше пояснює, чому люди у високогір’ї так радо приймають її у своїх хатах. Вони віжідалиси, аби розповісти комусь свої неймовірні історії, почуті від предків або пережиті самими — билиці й небилиці.
Письменницею Уляна Маляр себе не називає, каже, що радше збирає і аранжує, тому погоджується на визначення збирачки або фольклористки. Родом Уляна Маляр із Буківця, одного з найвисокогірніших сіл України, тож про світ, який записує, знає зсередини. У її доробку вже дві книжки, «Баба Федиха» і «По два боки перелазу», а зараз вона працює над третьою — задумом на кілька томів під назвою «101 записана гуцульська казка».
Про етнографічні експедиції Карпатами, досі не до кінця досліджені грані гуцульської культури та модерних гуцулів Уляна Маляр розповіла «Західному кур’єру».
— Уляно, ви повернулися з чергової експедиції. Куди їздили цього разу?
— Цього разу крішку мандрувала присілками села Яворів Косівського району: Сліпанка, Никовата, Стручків, Безулька, Березник і Віпчєнка. Люди там розповідають не тільки власні історії, а й прерізні легенди та повір’я. Ті, хто живе у високогір’ї, «віжідалиси», щоб поділитися всім цим. Вперше між инчим «оце» слово із такою лагідною потребою мовилося мені у Віпчєнці. Мене зустріла на подвір’ї жінка, якій 94 роки, і каже: «Йой, сарака, я так вже віжідаласи, аби з кимос поговорити». Вона живе сама, чоловік помер, рідні пороз’їжджалися. Я прийшла до неї, як нині пам’ятаю, з хлібом і цукерками, вона дуже втішилася, розмовляли цілу днину. Навіть плакали.
Кілька останніх мініекспедицій я почала фільмувати свої розмови з гуцулами. Раніше просто записувала у нотатник і на диктофон, але все частіше люди, коли я приходжу до них на розмову, вбираються ошатно, у найкраще, що мають. Для них це свято. Тому вирішила, що буду по можливості й знімати коротенькі відео.
— З останньої поїздки яка історія запам’яталася найбільше?
— Про велетнів. Я розпитувала жінку про присілок Сліпанка, а вона розповіла історію свого діда, 1905 року народження. Місцеві його кликали «Триндибір», бо він дуже багато говорив — триндів. Здебільшого казки й легенди. Саме він переповів своїй онуці, цій жінці, історію про велетнів, а вона мені, хоча я також чула її раніше.
Ця легенда дуже давня. У ній ідеться про надвеликих людей, які бозна-коли ліпили й населяли наші гори. За повір’ям вони сягали руками неба і запросто могли вирвати із корінням найбільшу смереку, й нести її галасвіта: одна нога у Верховині, друга вже в Косові, ще два кроки і вони в Коломиї. Вони варили собі кулешу десь на полонині, носили кольорові шапки, і коли йшли страшні дощі, вони здоймали тоті шапки і вода стікала в їхні головні убори. Через те й не було потопів, бо велетні опікувалися малими людьми, тобто нами. А коли бачили, що люди живуть не по правді, порушують закони, то шапок уже не здоймали, і тоді дощі рясно текли на люд, і були страшні потопи.
Та все ж, як говорять старші люди, велетні дуже любили нас, наші Карпати. У моєму рідному селі Буковець є гора Копілаш, а на ньому Писаний Камінь. Деякі досі вірять, що там похований велетень.
— Ви родом із Гуцульщини, знаєте діалект зсередини. І все одно щоразу є слово, яке чуєте вперше?
— Йо! Я знаходжу нове слово чи не в кожній мандрівці. Кашевок — лісова соня. Піхтурочка — пішохідна стежечка в лісі або в полі. Пидмет-підміт (ружно вимовляється) — це невеличка грядочка попід хатою, де росте часничок або цибулька. Приріз — дрібна цибулька-трибулька. Це слово я, до речі, знала, але забула. Бо гуцульський діалект, як і будь-яку инчу бесіду, забуваєш, коли не чуєш і не сповідуєшся нею. Тому свої книжки я почасти пишу по-гуцульськи — щоб і собі нагадати, і всім іншим показати всю його розмаїтість, глибину, красу та незвичність.
Моя баба, з якою від народження проводила багато часу — саме про неї моя перша книга «Баба Федиха», якось оповіла мені про те, як одружилася з дідом. На той час у неї був коханий, але він пропав безвісти. Почувши про це, її тато, мій прадід, через пару місяців буквально прагматично переконав її вийти заміж, за Федя, який майже на сімнадцять років був старший за неї, але заможніший: «Прийшов д’мині мий дєдя і каже, шо Марічко, ти би вже віддаваласи, гейби пора, 19 років вже! У нас, тут, у Безульці лиш берда, а там, на Буківци, файно, рівнонько, не будеш бідувати». Тоді були инші часи. Я спитала бабу, чи кохала вона діда коли-небудь. А вона мені у відповідь: «Прилюбила». Тільки пізніше я зрозуміла, яке це глибоке і передусім чесне слово.
Ще би хотіла поділитися єдною історією, вона не так про слова, як про зворушливі традиції моєї родини по маминій лінії. Коли в сім’ї моїх прадіда і прабаби, Василя та Параски Шкрібляків, народжувалася дитина, то висаджували черешню. Дітей було одинадцятеро, вижило семеро. Але черешень ж все одно було одинадцять. Це ніби мовчазне свідчення того, наскільки всі ці діти були бажаними, «солодкими». А ще кожній дитині, яка народжувалася дарували «єрчє», себто овечку, — щоб діти між собою не сварилися. У моєї Федихи, нещодавно дізналася, відтак виросла чорна вівця! Пудна трохи. О! Пудна. Страшна значить.
— Ви називаєте себе збирачкою билиць і небилиць. У чому між ними різниця?
— Небилиця — це щось химерне, непояснене, вигадка. А билиця все ж таки історія, побудована на тому, що справді відбувалося. А десь вони переплітаються. Приміром, я записувала дідуся, який усе життя тримав коні. Він розповів, як одного разу їхав уночі й не міг вибратися з одного місця в потоці. Їхав від півночі до ранку, і тільки коли запіяли треті півні, зміг рушити далі. А потім пояснив, чому: на тому місці вмер чоловік. Це було за УПА. Його підстрелили, він упав у потік і розумів, що коли візьмуть живим, будуть дуже сильно катувати й питати, де всі инчі. А він не мав права розповісти. Тому застрелився сам. І дід запевняє, що на тому пляці відтоді щось з’являється. Бо душа, яка сама пішла з життя, не має спокою.
— Ваша перша книжка про бабу, друга називається «По два боки перелазу». Ви й самі десь посередині: гуцулка, яка пише про гуцульську культуру для тих, хто в ній не виріс. Як ви для себе визначили, як робити це правильно?
— Я не знаю, чи роблю правильно. Роблю так, як відчуваю. Найперше тому, що дуже люблю цю справу. А зараз перед очима: піч, свічка палахкотить, баба їсть молоко з булкою, а я читаю один із гуцульських томів Володимира Шухевича. Це були наші настільні книжки, ототі томи, і водночас пояснення, чому все влаштовано саме так. Се був зачин і запал моєї справи.
Далі все склалося само. Провідником стала моя мама, яка знайшла мої старі зошити, ті, що я колись ховала, аби ніхто не прочитав. Занесла на кухню й каже: «Диви, шо найшла!». Я почала гортати й побачила, скільки всього вигадувала сама й записувала за бабою. «Як на Святий вечір говорить худоба». Про Червону мавку, про Квітунку, про братчиків з Ігреця, про горів Ка…
А по-друге, мені хочеться показати, що гуцули — це самобутній і виїмковий етнос, а не тільки масні співанки й жарти, які найчастіше показують. Їх здебільшого же вульгаризують, зводять до стереотипу. У моєму світосприйнятті гуцули инакші. І не якісь там фанаберисті й дикі. Це люди з винятковою філософією життя. Досить згадати традицію грушки — забави при вмерлому. Моя баба уповідала, що останню грушку пам’ятає, коли вчилася в шостому класі, після того вже такого не було. На грушках не плакали, навпаки, розуміли, що це просто перехід у инчий, ліпший світ. Мудрі горяни приказували, що прийде ще той час, коли живі мертвим заздритимуть. І часом мені спадає на думку, що зараз, можливо, якраз він.
Ще одне, що мене зачаровує, це як дотепер у багатьох гуцулів дохристиянські уявлення тоненько поєднуються з християнством. Гуцули дуже побожні. Майже у кожній історії, яку я записую, є святі. Наприклад свята Анна, свята Варвара, святий Петро, святий Павло. І водночас поруч може бути щезник, той чорт, що раптово з’являється і раптово зникає. Годна бути лісна. Це диковинне поєднання, цей особливий синкретизм, і захоплює, і насторожує, і разом із тим запрошує у справжній гуцульський потаймир.
…Насправді все це вже відкривали до мене. Я, далебі, не перша і не послідна. Свого часу Гуцульщина уже переживала свій справжній розквіт: сюди приїжджали за наснагою і матеріалами Володимир Гнатюк, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, згаданий не раз Володимир Шухевич; жили, творили й, звісно ж, збирали народні перли Михайло Ломацький, Гнат Хоткевич, Станіслав Вінценз. Список довгий. Тоді Гуцульщина, либонь, вийшла далеко за свої межі. А потім усе затихло.
Але зараз, на мою скромну думку, відродження. Бо ж з’явилося стільки людей, які перестали соромитися того, хто вони; ті, які пишуть якісно й красиво, і делікатно вводять діалект у літературу. Отже гуцульське слово дихає. І буде дихати доти, доки ми твердо стоїмо на своїй землі і послуговуємося ним. Бо слово, слова — це ключі. Ними можна відчинити будь-які двері: до села, до регіону, до серця людини. І якщо ми їх раптом десь забудемо, то разом із ними раптово втратимо й ту людину, регіон, село. А ми не маємо права загубити ключі до нашого дому!
— Над чим працюєте сьогодні?
— Зараз я працюю над задумом «101 записана гуцульська казка». Але це лише задум, план. Як буде насправжки — невідь. Помалу тручєю й казку для сина «Гуцульські динозаври».
— Чи багато змінилося у ваших рідних місцях від часів вашого дитинства?
— Звичайно. Колись це була така оаза, закрита від усіх, майже герметично. Тепер ці місцини розбудовуються, розвивається туризм. Копілаш давніш стояв майже безлюдний, майже безхатній, а тепер там нові будинки й нові люди. Хтось купив землю ще з 2014 року, хтось уже після початку великої війни. І всі наполягають, що залишаються. Звісно, гуцул — це не той, хто гуцулився, а той, хто в горах родився. Але в цих людей тут народяться діти, і вони вже стануть новими гуцулами. Мо’ і мой! Модерними гуцулами. Та місцеві все одно мають пильний позір на зайд.
— Якою ви бачите Гуцульщину через 20 років?
— Гуцульщина не існує окремо від України, і відповідати тут доводиться за цілу державу. Коли буде перемога, коли буде мирне небо над нашими головами, тоді і в гуцулів все буде добре. На війні загинуло чимало представників цього етносу, вони дуже багато зробили для перемоги. І роблять досі, щоденно.
Якось один мій друг, якому, на жаль, назавжди 30, сказав: «Любов — це не тільки про слова і про дію, це насамперед про те, аби навчитися одне одного слухати і чути». Хочу вірити, що через 20 років ми це вміння матимемо. Ну й не загубимо в собі людей!
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар