Кінь – це втілення граціозної сили, нестримної волі та вірності, що гармонійно поєднує в собі дику енергію природи та благородну покірність людині. Останні роки конярство в Україні переживає складний період скорочення поголів’я і тримається в основному на ентузіазмі конярів-любителів. Благородні тварини, які у вихорі сучасності перебувають на грані зникнення, знайшли свого захисника у серці гуцульського краю – в унікальному господарстві Віктора Улича з Косова. Воно – не обмежене стінами чи засувами.
Табун Улича цілий рік живе на відкритих пасовиськах, де ранковий туман плутається в гривах, дощ коней обмиває, вітер обсушує, сонце обігріває, а небо слугує єдиним дахом. Свого першого коня косівчанин придбав у 2024 році, а сьогодні його табун налічує 16 особин. Конярство для Віктора Улича – це не професія, і не бізнес. Це його пристрасть, «підкована» безкорисливою любов’ю та «осідлана» абсолютною довірою.
Своїм власним досвідом ведення конярства чоловік ділиться у соціальних мережах та намагається донести, що утримання коней не є надто складним чи дороговартісним, якщо підходити до цього з розумінням потреб тварини.
Що спонукало успішного підприємця зайнятись конярством, у скільки обходиться таке захоплення, про «дружбу» і «кохання» у табуні, де грань між гуманністю та жорстокістю у поводженні з тваринами та як живеться коням без даху над головою – дізнавався «Західний кур’єр».
Літом і зимою – під відкритим небом
48-річний Віктор Улич за освітою – зв’язківець, однак по спеціальності пропрацював тільки рік. Понад 20 років чоловік успішно займається підприємницькою діяльністю у сфері торгівлі. Маючи вроджену любов до тварин, попри зайнятість бізнесовими справами, чоловік тримає чимале господарство. У його міні-звіринці живуть вівці, кози, гуси, качки, кури, свині рідкісної породи – угорська пухова мангалиця, кролі, нутрії. Першого коня Віктор Улич купив у серпні 2024 року на подарунок для старшої дочки. Згодом подарував коня молодшій доньці, а потім – і собі.
«Так і захопився, як шопоголік, – з усмішкою каже чоловік. – Побачив кращого, цікавішого коня – купив його».
Зараз табун Віктора Улича налічує 16 особин – жеребець Фредерік, два мерини – Лисий і Рижик, сім дорослих кобил – Малія, Аміра, Іванка, Марта, Рада, Майя та Джеміола, лоша Ямаль, чотири поні – Мірка, Зірка, Дін, Ніта та віслюк.
Тварини не живуть у стайні, а цілий рік проводять під відкритим небом на пасовищах. Такий вид утримання коней косівчанин запозичив у знайомого коняра з Буковини, який розводить коней на полонині.
«Спочатку я планував збудувати конюшню. Але коли побачив, що коні комфортно почувають себе у дикому середовищі, зрозумів, що у цьому немає потреби. Спочатку на одному з пасовищ я спорудив для них укриття від снігу і дощу. І був дуже здивований, що навіть узимку коні туди не заходять, а сплять просто на снігу і прекрасно себе почувають», – говорить коняр.
Табун періодично випасається на окремих присадибних ділянках у селах Смодна, Вербовець та Черганівка поблизу Косова, які селяни перестали обробляти і добровільно віддають «під зачистку» тваринам. Вже другу зиму коні Улича перезимували під відкритим небом і, за словами господаря, жоден з них не захворів, залишається у прекрасному фізичному та психологічному стані. Щоб переконатись у цьому, вирушаємо з паном Віктором на пасовище.
У «гаремі» Фредеріка – сім кобил
«Всі мої коні адекватні, добрі і спокійні, у них немає жодної агресії. У табун можна спокійно заходити всім, навіть дітям. Головне – не мати біля себе ніякої їжі, бо вони тоді бігтимуть на неї. Також не варто знаходитись позаду коня, щоб не прилетіло копитом. І не треба їх боятись, адже кінь відчуває енергетику людини», – дає «інструкцію» безпечної поведінки у табуні коняр.
Заходимо на поле розміром у гектар, огороджене електропастухом. Побачивши господаря, тварини починають бігти до нас на зустріч. Грація, велич, енергія коней на фоні мальовничої краси Карпат, в яких ехом відлунюється стукіт копит та іржання, справляють незабутні враження. Пишногриві колом обступають нас. В оточенні десятка кількасот кілограмових тварин настанови «не боятись» дотриматись важко… Однак, вже через кілька хвилин знайомства, позитивна енергетика, яка йде від цих благородних тварин, нівелює страх. Коні – контактні, грайливі, дають себе гладити та охоче позують перед камерою, як моделі. Спостерігаючи за тим, як господар спілкується зі своїм табуном, відчувається: тут немає місця примусу, приборкування, лише глибока взаємоповага.
Кожен кінь у табуні для Віктора Улича – не власність, а окрема особистість, його партнер, друг.
«Першим у мене з’явився кінь Лисий. Зараз йому десять років. Він – найстарший у табуні. Це дуже досвідчений мерин, добре возить верхи. Раніше він працював у горах на лісосіках, тому тут живе, як на курорті. Це єдиний кінь у табуні, який працював фізично. Решта коней не працювали, але зараз я задумуюсь проте, щоб давати їм певні фізичні навантаження, які позитивно впливають на здоров’я коня. Хоча у них є можливість бігати і вони намотують десятки кілометрів за день, але треба, щоб їхня сила ще й користь приносила. Якщо не мені, то хоча б комусь», – говорить коняр.
У табуні панує сувора ієрархія. Вожаком табуна є гнідий жеребець Фредерік – племінний бельгійський ваговоз (барбансон). Міцний, високий і сильний кінь, вагою до 900 кг, врівноваженений, з розумними очима та шляхетним норовом. У «гаремі» Фредеріка – сім дорослих кобил.
Фредерік і Ямаль.
Кобила Іванка у минулому році привела перше лошатко – чорного жеребчика з білою зірочкою на чолі, якого назвали Ямаль – на честь молодої зірки світового футболу, темношкірого «барселонця» Ламіна Ямаля. Нещодавно лошаку виповнився рік і вже проявляє свою силу, нестримну енергію та благородство.
«Ось ця кобила із чорною гривою з попелястим «меліруванням» – це молода самка Майя, їй зараз два з половиною роки. Ця висока, статна самка – Марта. Завдяки своїй міцній тілобудові та спокійному характеру, вона мала б бути доброю кобиломаткою. Самка з білою гривою – це молода олександрійка Рада. А ця гніда красуня – Аміра, вона зайняла перше місце на конкурсі-виставці дворічних коней у Польщі, має медалі та нагороди. Її батьки – самка-барбансонка та жеребець-арден. Дуже гарна і розумна кобила», – презентує своїх коней господар.
Найдобрішим у табуні є рудий мерин Рижик. Через специфічну «зачіску» господар жартома порівнює його із Борисом Джонсоном.
«Рижик – це суцільний згусток добра і любові. Коли я приїжджаю на поле, він перший біжить до мене, може покласти голову на плече, він до всіх тулиться, любить обійми, аби його гладили, чухали. Його не можна не любити», – розповідає коняр.
Рижик.
З семи кобил – шість вже зараз «при надії», тож табун Віктора Улича тільки збільшуватиметься.
«Приборкання норовливої»
Найбільш норовливою є найстарша серед кобил, п’ятирічна кара альфа-самка Малія. Вона у табуні домінант і має такий характер, що навіть Фредеріка ганяє.
«Вона тут, як мама, її всі бояться. Але, коли я когось забираю з табуна, то вона біжить і кричить. Єдине, що стримує – електропастух. До речі, у перший день, коли я давав їй овес і хотів погладити, вона повернулась задом і намагалась мене копнути. Добре, що вчасно встиг відскочити. Довгий час Малія не давалась мені до рук і мала недовіру. Мабуть, з попереднім господарем у неї були не найкращі відносини», – говорить чоловік.
Малія і Аміра.
Щоб приборкати норовливу самку, коняру довелось йти на хитрощі і у певній мірі застосувати силу та показати «хто тут господар».
«Коли я з рук давав коням цукор, вона спостерігала збоку і навіть підходити не хотіла. Одного разу я зловив її за капейстру, і, хоча вона виривалась, силоміць запхнув їй цукор у рот. Коли цукор почав танути у роті, Малія «пом’якла». Так повторював кілька днів і помаленьку вона почала йти на контакт і сприймати мене «за свого». Коні – це табунні тварини, які визнають тільки сильнішого. Якщо кінь відчує, що господар слабший від нього, справитись з ним буде тяжко», – зазначає коняр.
І відзначає, що у вихованні коней потрібно зберігати баланс – «батога і пряника». Хоча, по-суті використовувати батіг Віктору немає потреби – вистачає просто рукою махнути чи крикнути і тварини відбігають. Адже коні, незважаючи на свої масивні розміри, дуже полохливі тварини. Вони бояться навіть миші та пурхання горобця.
«Так природою закладено. Якби вони були такі сміливі, як, наприклад, собаки, то, багато б народу перебили. Але привчити до шуму коней не тяжко. До прикладу, Лисий у попереднього власника жив у горах і дуже боявся звуку транспорту. Тоді я почав припинати його пастись біля дороги на десятиметровий ланцюг. Коли він випасав всю траву подальше, почав приходити все ближче до дороги і через кілька днів взагалі перестав боятись звуку машин», – розповідає Віктор.
За словами коняра, у табуні коні дуже споріднюються, між ними панує справжня дружба і взаємопідтримка. Вони часто туляться, лестяться, чухають зубами гриву, шию, ноги один одному. Під час сну або відпочинку збираються до купи, кладуть голову на спину чи шию «товариша».
«Дерибан» починається, коли їм приносять їжу, сильніший намагається відігнати слабшого. Як і серед людей, де є капітал, там зразу починаються сварки», – з іронією додає коняр.
На запитання, чи існує кохання серед коней, Віктор усміхається: «Коні – це не лебеді чи вовки-однолюби. Кінський табун очолює альфа-жеребець, який керує «гаремом» своїх кобил. Свою функцію він виконує, незалежно від «сердечних вподобань». Єдине, якщо кобила норовиста, як наша Малія, то «крутити роман» з нею йому важкувато».
У меню – трава і вода
Важливим у догляді за кіньми є слідкувати за їхнім харчуванням, адже коні часто хворіють від перегодівлі чи неправильного раціону. Більшу частину року основою меню для коней Улича є свіжа трава. Так, як вони на вільному випасі і не мають тяжких фізичних навантажень, то, фактично, їм цього вистачає. Плюс – чиста вода та сіль. Взимку – свіже сіно, овес та морква. Яблука вони їдять у садах, в яких випасаються. З грушами та кукурудзою варто бути обережними, надлишок яких може призвести до проблем зі шлунком та кишечником.
«Найбільш корисним для коня є овес. Він дає енергію і не призводить до ожиріння. Так, як мої тварини не працюють, їм вистачає трави або сіна і води. У холодну пору даю їм овес для вироблення енергії для зігрівання», – розповідає господар.
Добре розвинений нюх у коней є їхнім природнім індикатором для самозбереження. На пасовищах деяку траву вони вигризають до землі, можуть їсти навіть будяки та хвою, але отруйні для них рослини не чіпають.
«І у цьому плані тварини мудріші від людей, бо знають, що і скільки можна їсти», – з усмішкою додає Улич.
Встановити контакт та дружню атмосферу коняру допомагає солодкий гостинець. До коней Віктор завжди йде з цукром-рафінадом у кишенях, яким годує їх з руки.
Віктор Улич запевняє, що свідомо адекватний кінь ніколи не вдарить людину. Хіба, якщо вона завдала йому кривди. Адже коні мають виняткову пам’ять, можуть запам’ятовувати людей, маршрути та ситуації на роки. «Якщо господар ображав коня чи бив, то є ймовірність, що колись він може помститись. Хоча, у мене такої практики не було, адже бити своїх коней нема за що», – додає коняр.
За словами Віктора Улича, в середньому утримання одного коня йому обходиться у тисячу гривень на місяць.
«Коли починає рости трава, коні у мене живуть абсолютно безкоштовно – це приблизно з квітня і до кінця листопада. Їм треба тільки дати води і солі. Взимку їхній раціон – це сіно, овес, морква. Плюс витрати на препарати від глистів, захист від кліщів і розчистка копит. Нещодавно я власноруч зробив станок і вчусь чистити копита сам. Але, мій випадок – це виняток із правил. Добре, що я маю сторонній дохід і можу утримувати коней просто «для душі». Догляд за кіньми для мене – не робота, це моє хобі, я отримую від цього задоволення. Але загалом, функція коня – працювати і він повинен приносити прибуток своєму власнику. Якщо з нього не буде зиску, то коня утримувати ніхто не буде. Чому у селах зникли коні? Бо у час механізації пропала потреба у їхній роботі. Поки кінь працює, доти живе. Якщо забрати у нього цю можливість, кінь пропаде і стане рідкісною твариною», – наголошує коняр.
Найкращим захисником коня – є його господар
Життя свого господарства та догляд за кіньми Віктор Улич періодично викладає на своїх сторінках у соціальних мережах. Ці відео мають широкий обхват аудиторії та часто викликають бурхливі дискусії прибічників і критиків його філософії конярства. Однак, блогером чоловік себе не вважає і не ставить за мету заробляти на монетизації. В першу чергу, це він робить для популяризації любові до коней, збереження і розвитку конярства в країні та підтримання духу українців у важкий час війни.
«Я намагаюсь донести до суспільства, що утримувати коня – не є надто складним чи дороговартісним, якщо підходити до цього з розумінням потреб тварини. Моя позиція – для коня немає кращих умов, як природні. Дощик помиє, вітер обсушить, а сонечко нагріє. Мої коні не знають, що таке стайня, що таке дах над головою, але почувають себе прекрасно. Більшу частину року вони мають природній раціон і не потребують суттєвих витрат. Також мені не доводиться вичищати гній щодня. І, як бачите, тварини всі чисті і взагалі не мають специфічного запаху стайні. Маючи вільний простір, кінь на полі не ляже у послід. Я їх ніколи не вичісую, це вони роблять самостійно до кущів і дерев», – каже Віктор Улич.
Відеоролики про життя коней та інших тварин зі своєї господарки Віктор Улич приправляє гострими жартами та провокаційною іронією. На хейт реагує з гумором:
«Критика була, є і буде. Водночас, більшість моїх підписників пишуть, що ці відео піднімають їм настрій. Особливо теплі відгуки від військових. Вони кажуть, що село, свійські тварини, коні, нагадують їм про рідний край, їхнє дитинство, просять знімати такого простого, життєвого контенту побільше».
У планах Віктора Улича створити можливість для надання реабілітації іпотерапією для військових чи дітей, які цього потребують. Наразі, він шукає досвідчених і відповідальних людей, які б могли цим зайнятись професійно.
А ще – готується до проведення другого благодійного кінного фестивалю «Оґир-Фест», який відбудеться у серпні в селі Смодна. Вперше такий захід він організував минулого року. Окрім споглядання грації та величі породистих красенів, відвідувачі матимуть можливість ознайомитись з роботами косівських умільців – виробами з кераміки, глини, металу, дерева, шкіри та талантами Гуцульщини. «Родзинкою» фестивалю знову стануть змагання ваговозів, які й викликали минулого року найбільшу хвилю хейту.
«Змагання ваговозів, проти яких виступають деякі «зоозахисники», проводяться у першу чергу для оцінки робочих якостей коней та відбору кращих особин для розведення. Це свого роду «іспит» на силу, витривалість та характер тварини та демонстрація тяжкого труду його власника. Найкращим захисником коня – є його господар. Саме вони вирощують коней, вигодовують лошат, водять кобил до жеребців, шукають шляхи, як покращити генетику, дбають про них, возять їх на виставки, показують людям. Саме завдяки цим людям коні зараз ще існують. Конярство – це не данина моді, а наш обов’язок перед предками та нащадками. Поки у горах буде чути іржання та стукіт копит, доти житимуть наші Карпати», – зазначає Віктор Улич.
Залишити коментар