Цитати
Про героїв.
- Більше ніхто й ніколи не буде диктувати українцям, яких героїв шанувати, які свята відзначати чи яку історію вивчати. За це право свободи власного вибору та національної незалежності наші предки боролися сотні років, і саме за це сьогодні проливають кров наші воїни. Пам\'ять про них повинна жити вічно.
Щодо національного пантеону.
- Сьогодні я вніс у парламент закон про Український національний пантеон. Імена всіх героїв, які в різні століття та епохи боролися заради України, надихали Україну, будуть поєднані й назавжди вписані в нашу історію з великої літери, з великою повагою і увагою від держави – України, яка поважає себе, цінує своїх та захищає своє – своє право бути українцями. Коли ніхто й ніколи не буде наказувати, як нам жити, як говорити, кого нам любити, кому бути вдячними і яких героїв шанувати.
Про Конституцію.
- Сьогоднішня боротьба українського народу триває за право наших дітей навчатися українською мовою, право громадян обирати владу, право журналістів ставити незручні запитання, право кожного реалізуватись та стати успішним у своїй країні. Країні із рівними можливостями, а не перешкодами і преференціями, до якої завжди буде хотітись повернутись. Усе це лише нам, громадянам України, дає право на наше майбутнє, яке вирішувати будемо тільки ми. Сила нашої Конституції не в статтях, параграфах, розділах. Справжня сила нашої Конституції в людях. Людях, які не тільки вірять, а й відчувають, що держава – це тільки вони самі. Люди цієї країни. І тільки їхня воля до боротьби за своє обране майбутнє є єдиним визначальним чинником нашої стійкості і збереження Конституції, яку саме сьогодні ми і виборюємо.
Про війну в Україні
- Головний урок війни в Україні полягає в тому, що сьогодні перебіг війни визначає вже не чисельність армій, а швидкість їхньої адаптації до змін. Ця війна чітко продемонструвала: суперництво великих держав більше не можна оцінювати лише за кількістю військовослужбовців, танків чи літаків. Перевагу на сучасному полі бою забезпечує здатність інтегрувати людський потенціал і традиційні види озброєнь із системами ухвалення рішень на основі штучного інтелекту, безпілотними платформами, засобами радіоелектронної боротьби та даними в режимі реального часу.
Україна ще раз довела, що війна – це не статичний процес, а середовище безперервного навчання та трансформації. Здатність у найкоротші терміни перетворювати інформацію з поля бою на нові тактичні рішення й технологічні оновлення забезпечила їй не лише оперативну гнучкість, а й перевагу в ухваленні рішень.
Водночас війна не зменшила значення стандартизації. Навпаки, вона ще раз підтвердила, що стандарти залишаються незамінними для спільних операцій, логістики та взаємосумісності. Однак справжню конкурентну перевагу матимуть ті армії, які, зберігаючи ці стандарти, водночас розвиватимуть високу здатність до адаптації. Тому війна в Україні не змінила моїх поглядів, а підтвердила й поглибила їх реальним бойовим досвідом.
Головна причина тривалості цієї війни полягає в тому, що вона швидко переросла із суто воєнного протистояння у тотальну боротьбу на виснаження, яка охоплює військову сферу, промисловість, технології та стійкість держави.
Про саміт НАТО в Анкарі.
- На мою думку, це важлива подія, і не лише для НАТО, а й для України. Рішення, які були прийняті на цьому саміті, – це вершина айсбергу. Ми ще дізнаємося з часом про двосторонні треки і домовленості, які відбулися в Анкарі. Але вже сьогодні можна сказати, що сам факт зустрічі президентів України і Сполучених Штатів є дуже важливим, особливо зараз, коли Україна потерпає від російських масованих ударів і не має достатньо засобів для захисту від балістики. Мені здається також, що цей саміт став важливим, оскільки дав підстави говорити про подолання кризи всередині Альянсу, яка виникла внаслідок критичного ставлення президента США до європейських учасників Альянсу. В Альянсі вже відкрито говорять про загрозу російського вторгнення, навіть називають хто 2029-й, хто 2030-й роки. І сам факт прийняття підсумкового документа, в котрім визначені спільні підходи і надані спільні оцінки, зокрема, що Росія становить загрозу для євроатлантичної безпеки, що Альянс бере на себе зобов\'язання продовжувати допомогу Україні, а країни-члени виділяють на два роки 140 мільярдів євро є однозначним проявом згуртування Альянсу навколо спільних глобальних викликів. І це свідчить про те, що всередині Альянсу подолані протиріччя і криза. Час покаже, чи Альянс прийняв усі необхідні рішення, я думаю, що зараз зарано давати оцінку. Лише згодом буде можливість дізнатися про закулісні домовленості. На мою думку, саміт показав життєздатність НАТО, готовність адаптуватися до нових реалій, зокрема, шляхом об\'єднання навколо питань відсічі російської агресії. Адже в Альянсі вже відкрито говорять про загрозу російського вторгнення, навіть називають хто 2029-й, хто 2030-й роки, і це не фантазії.
Про бульбашку в нерухомості
- У найближчі роки на ринок вийде сотня однотипних проєктів, переважно зосереджених на заході України. Почнеться страшенна конкуренція, негативний ефект від якої підсилиться недостатньою компетенцією частини операторів. Деякі проєкти закриються в перший рік, а деякі навіть не відкриються. Звичайно, частина проєктів – із ретельно реалізованою концепцією та фінансовою моделлю – стане успішною. Однак ці яскраві винятки ринок не врятують. Після ажіотажного підйому, який спостерігався в минулі роки, його буде чекати стрімкий спад. Інвестори почнуть виходити з проєктів, але ці шляхи не продумані ні операторами, ні девелоперами. Порятунок потопельників – справа рук самих потопельників. Спроба продати номер на перенасиченому ринку – неабияке випробування. Як буде виглядати вторинний ринок дохідної нерухомості через кілька років – ніхто не скаже, адже ми не до кінця розуміємо, як виглядає первинний ринок. Не хочу лякати, але близько половини проєктів дохідної нерухомості або не будуть запущені, або стрімко збанкрутують. Чверть виживуть і стануть успішними, ще чверть будуть існувати з невеликим плюсом. Звичайно, я не провидець, але мій прогноз здається мені не песимістичним, а цілком реалістичним.
Що чекає на цей ринок після того, як бульбашка лусне?
По-перше, він очиститься, це плюс. Залишаться лише яскраві продумані проєкти, які будуть визначати загальний рівень. Це підштовхне ринок до створення нових форматів і концепцій, адже минулі однотипні підходи опиняться на смітнику.
По-друге, інвестори, які обпеклися, стануть більш вимогливими і прискіпливими. Тренди диктуватиме інвестор, а не девелопер. Щоб відповідати новим умовам, на ринок мусять прийти девелопери нової генерації, які будуть створювати не фінансові піраміди, а проєкти із стратегією, розрахованою на десятиліття.
Про нинішню фазу війни
- За моєю оцінкою, зараз ми перебуваємо в 10-й фазі цієї війни. Її початок передусім ознаменували масовані й потужні українські удари дронами та крилатими ракетами по енергетичній інфраструктурі Росії. Вона почалася у травні цього року й триває дотепер, улітку.
Це також фаза, під час якої ми вперше побачили цілком конкретні погрози Росії на адресу Європи – Росія погрожує європейським компаніям, залученим до української програми далекобійних дронів. Крім того, саме зараз – ще у травні – ми побачили спробу США виступити посередником для досягнення певного припинення вогню. Утім, ця спроба поки не стала успішною.
Сам фронт застиг. Росіяни хоча й атакують, але не можуть по-справжньому просуватися вперед. Українці обороняються, однак також не можуть відвойовувати території у якихось значних масштабах.
На оперативно-стратегічному рівні відбувається подальша ескалація. Повітряна війна дедалі більше переносить конфлікт на стратегічний рівень, тоді як Україна на оперативному рівні намагається атакувати російську фронтову логістику.
У цій фазі ми знову побачили й цілком конкретні російські погрози. Наприклад, випробування ядерної ракети \"Сармат\" 12 травня, великі ядерні навчання та третє застосування ракети середньої дальності типу \"Орєшнік\" – також у травні, як послання Європі.
Цікаво також, наскільки активно так звані Tech-Bros – керівники провідних американських технологічних компаній – підтримують Україну. Palantir відіграє важливу роль завдяки системам MAVEN і PRISMA. MAVEN допомагає Україні, використовуючи дані про цілі, завдавати точкових ударів по Росії, а PRISMA дає змогу максимально ефективно застосовувати обмежені спроможності протиповітряної оборони. До цього можна додати Ілона Маска зі Starlink.
Для цієї фази, на мою думку, показово й те, що 5 липня Пєсков уперше публічно назвав \"спецоперацію\" війною. У відомій російській градації рівнів ескалації це, на мій погляд, ще один крок – від локальної війни у напрямі до так званої регіональної війни.
Про здатність українців до об’єднання у важкі часи.
- Українці неодноразово демонстрували здатність самостійно об\'єднуватися тоді, коли цього вимагали обставини.
Під час повномасштабної війни ця здатність проявився насамперед у добровольчому та волонтерському русі. Їхній дух і потенціал дали змогу створити українське військо таким, яким сьогодні знаємо його не лише ми, але й весь світ.
Якби в Україні не існувало цього потужного низового добровольчого й волонтерського ресурсу, ситуація була б зовсім іншою. Без цього ядра нації Україна не змогла б вистояти і дати таку відсіч агресору.
Саме здатність громадян самостійно брати на себе відповідальність, робити необхідну справу в інтересах держави і допомагати один одному дала Україні можливість вистояти і у 2014, і у 2022 році. Інституційних спроможностей самої держави було б недостатньо, щоб витримати навалу такої потуги.
Уявімо, що в Україні не виникли добровольчі формування, які сьогодні трансформувалися в цілі корпуси. Уявімо, що немає волонтерського руху, який підтримує армію у найважчі моменти. Чи була б наша війна такою, як вона виглядає зараз? Чи було б українське військо таким, яким ми його бачимо і яким пишаємося, а весь світ заздрить? Чи змогла б наша держава так довго протистояти російській агресії? Гадаю, відповідь очевидна. Складно уявити, яку неймовірно велику кількість корисних справ щодня роблять небайдужі українці в інтересах перемоги. Роблять жертовно, без примусу, усвідомлено і чиєїсь підказки. Я це бачу на свої очі, і не говорив би, якби не знав. Це безумовно додає мотивації. Власне, очевидною також є відповідь на ваше запитання про те, наскільки міцним є каркас української нації на п\'ятому році повномасштабного вторгнення РФ.
Ми частково повторили помилку, яку зробили після 2014 року. Тоді фронт жив своїм життям, а тил – своїм. І поступово між цими двома реальностями виникла величезна прірва. З часом вона лише поглиблювалася.
Сьогодні ми знову бачимо формування двох паралельних світів у межах однієї держави. Один світ – це люди, які щодня воюють, ризикують життям, виконують бойові (і не лише) завдання заради перемоги, їхні родини. Інший – люди, які значною мірою живуть так, ніби війни немає.
Саме тому виникає нерозуміння між тими, хто у війні, і хто поза нею. Хоча і одні, і інші знаходяться буквально поруч. Люди, які повністю занурені у війну, оцінюють ситуацію крізь призму викликів, загроз, власного бойового досвіду, високої відповідальності та щоденного ризику.
Про документальне кіно.
- Війна оголила питання, на які більшість із нас, на жаль, до війни намагалися або не відповідати собі, або шукали компроміс у відповідях. Найяскравіше – мовне питання, але їх дуже багато.
Я вважаю, що зараз украй важливо знімати документальне кіно саме через його протокольність. Це – документ, у якому ми маємо змогу фіксувати все, що відбувається сьогодні, щоб через певний час ніхто цієї правди не переписав.
Що стосується ігрового кіно, то мені здається, що ми ще не готові знімати незаангажовані ігрові фільми про війну, бо перебуваємо всередині та надзвичайно емоційно переживаємо події, повʼязані з нею. А коли оцінку чогось робиш через емоції, не можеш бути об’єктивним. Тут важливе критичне мислення і рефлексія. Тому, щоб зняти справді якісне, класне військове кіно, на кшталт «Врятувати рядового Раяна», має минути доволі багато часу. Прикладів насправді визначних картин про війну багато, але вони створювалися вже через певний час після тих подій.
А от щодо створення документальних фільмів, ми виходимо з того, що війна – це форма життя, така ж як і мир, просто протилежна. І в цій формі життя відбуваються певні події. Документальний фільм – це не кіно про наступ чи оборону, це – кіно про людей, їхнє існування та емоції в період війни. І всі наші фільми саме такі.
Про мотивацію повернення із СЗЧ
- Тут більше спрацьовують психологічні чинники, а не тільки можливість уникнути відповідальності за кримінальне правопорушення. Як-от усвідомлення, що потрібно все-таки повертатися, постійне спілкування з побратимами. До нас переважно повертаються не ті військовослужбовці, які пішли під час БЗВП, а хто служив у бойових бригадах. Людина трішки перепочила, підлікувалася, морально перезавантажилася і вирішила, що потрібно виконувати обов’язок військової служби. Це не ті люди, яких десь спіймали і привезли, а вмотивовані, бо приходять добровільно. Таким військовослужбовцям потрібно давати шанс. Серед тих, хто цього року повернувся в ЗСУ через наш батальйон, зафіксований лише один випадок СЗЧ. Щомісяця із СЗЧ за цим алгоритмом повертається приблизно 100 людей.
З Днем Незалежності України!
35 років. Про такий вік кажуть, що це вже — дорослість, коли можна підбивати перші підсумки. А з другого боку — все найкраще ще попереду.
Ми знаємо, чого прагнемо всі разом — це, звичайно, переможного миру для України! І ми обов’язково його виборемо разом. Бо кожен з нас робить все, що може, для того, аби це сталося.
Тому дякую військовим, які боронять рідну землю та бережуть наш спокій. Волонтерам — які невпинно допомагають. Медикам — які рятують життя і здоров’я захисників і всіх нас. Всім українцям — які вірять і допомагають своїм захисникам та моляться за Україну.
Хоч нині відзначаємо лише 35 років незалежності України, та насправді наша Держава закорінена в глиб століть. Нашій незборимій Україні бажаю процвітання, бо з її щирою, доброю та нескореною нацією, з історичним потенціалом усіх українських поколінь — вона назавжди! Разом ми обов’язково прийдемо до переможного миру!
З Днем Незалежності України, шановні франківці!
Про комфортне життя в Україні.
- Коли мене запитали, скільки потрібно грошей для комфортного життя, я відповіла: «У мене комфортне життя – щоб я мала стільки грошей, щоб задонатити на всі збори у стрічці, яка у мене в соцмережах, самостійно закрити. Щоб я могла зайти у фейсбук чи інстаграм і закрити всі ці збори коштів, а не скролити чи обирати, куди задонатити». Коли щоранку хтось опиняється в ситуації, що в нього немає буквально нічого – усі рукописи, картини, сукні, подарунки, якісь поробки – усе це зруйноване і спалене, як можна говорити про комфорт?
Про важливість України.
- У вашій бурхливій і часто трагічній історії вже відбувалися процеси, які зрештою дали Україні можливість у 1991 році, коли така нагода виникла, заявити про себе як про незалежну європейську державу. Важливість того, що сталося, я почав особливо відчувати, подорожуючи знову незалежною Україною. Я побачив, що не лише на Заході, де український національний рух традиційно був сильнішим, а й в інших регіонах існувало те, що об’єднувало усю країну, існувала виразна ідентичність. Крім того, мушу зізнатися, що я певною мірою закохався в Україну. Це прекрасна країна з величезними можливостями. Я бачив також, наскільки сильним залишався спадок радянської системи, і розумів, що Україні знадобиться час для глибоких змін. Саме це ми й спостерігали наступними роками. Водночас я не очікував, що відносини між Росією та Україною обернуться війною, такою жахливою війною, яка триває нині.
Україна відбулася.
- Україна відбулася – і цей історичний факт сам по собі достойний захоплення. Бо відбулася вона не лише «завдяки», а й «всупереч». Навіть якщо брати події лише часів мого президентства, то список наших досягнень вражає. Демократична Конституція. Стабільна гривня. Врегульованість питань кордонів. Освоєння космосу. Ми подолали найглибшу економічну кризу. Я приймав країну з річною інфляцією більше ніж 10 000 відсотків та з падінням ВВП у 23%. Серед усіх держав світу ці показники були одними з найгірших. Йдучи ж із влади, я залишав Україну з рекордним у світі річним зростанням ВВП більше ніж у 12%. А також із продемонстрованим усьому світу доказом того, що ми – цивілізована держава з працюючими демократичними інститутами, зрілим суспільством і відповідальною владою.
Стратегічним центром тяжіння Європи є Україна.
Союзники по НАТО, ймовірно, не запросять Україну до своїх лав найближчим часом. У союзників немає чіткої, узгодженої лінії щодо того, що робити з Росією в майбутньому. Це, на мій погляд, велика помилка. Стратегічним центром тяжіння Європи є Україна. І це не зміниться в майбутньому. Тож чим швидше Європа інтегрує свої сили з українськими, тим краще. Якби зусилля НАТО зі стримування Росії були залізними та переконливими, Москва не наважилася б відправляти дрони з вибуховими пристроями до аеропорту Лейпцига. Вона б не наважилася запускати ракети через територію Румунії та Польщі. Вона б не відправляла свій «тіньовий флот» через Балтійське море. Це правда, що оборонна позиція та стримування НАТО на східному фланзі все ще настільки переконливі, що Путін не розглядає можливість повномасштабного військового нападу на одного із союзників, але також правда й те, що він просто не має військових потужностей для відкриття другого великого фронту.
Про відносини Польщі і України
Ми були другим демократичним урядом у Польщі після 1989 року, а перший уряд Тадеуша Мазовецького тоді мав проблеми у співпраці із західним сусідом – Німеччиною. Тому вони намагалися говорити про свої плани щодо європейської інтеграції з урядом розташованої трохи далі на захід Франції. Коли я вперше приїхав до Бонна – а тоді це була столиця Німеччини, – канцлер Гельмут Коль каже мені: розумію, що в тебе проблема, пов\'язана з виведенням радянських військ з колишньої НДР, і що ти хотів би, щоб ми з тобою це узгоджували, щоб разом тиснули на росіян тощо. Але ти також ведеш переговори про європейську інтеграцію і розмовляєш про це з Парижем, але ж по дорозі також є Бонн. Я тоді зробив з цього висновки. Після цього ми уклали хороший, як на ті часи, договір про добросусідство і співпрацю з Німеччиною, і відтоді прискорився шлях євроінтеграції Польщі. Підсумовуючи цю історію, в якій є урок як для Польщі так і для України, варто підкреслити: без сусіда багато чого не можна реалізувати, незалежно від того, любиш ти його, чи ні. Мазовецький віддавав перевагу дружбі з французами, але по дорозі все одно була Німеччина, і важко це було не враховувати. В України зараз те саме: в Києві можуть любити Німеччину, але по дорозі є також Польща, і це треба розуміти.
Про силу росії
- Росія сьогодні значно слабша економічно, ніж була на початку повномасштабної війни. Основні проблеми російської економіки полягають у нестачі трудових ресурсів, зростанні дефіциту федерального бюджету та погіршенні ситуації у банківський системі. Водночас ресурсів для ведення війни проти України в неї ще достатньо. Ми не виключаємо, що цього ресурсу вистачить і на 2027-й, і на 2028 роки. Щоби цих ресурсів у Росії не було, потрібна спільна робота з партнерами. Санкції мають реально працювати. Ми розуміємо, з яких країн до Російської Федерації надходять електронна компонентна база, верстати, спеціальна хімія. З’являється багато компаній-прокладок, які завозять до Росії те, що потім працює на її воєнну машину проти нас. Путін минулого тижня заявив, що додаткову мобілізацію нібито не планує і назвав розмови про неї інформаційною атакою. Але у 2021 році він так само заперечував підготовку до повномасштабного вторгнення. Тому ми виходимо не з його заяв, а з інформації, яку має розвідка. На сьогодні ми розуміємо, що мобілізація може проводитися і без гучного публічного оголошення – насамперед у віддалених регіонах, щоб не створювати додаткової напруги у великих агломераціях, таких як Москва чи Санкт-Петербург. За нашою оцінкою, вона може активізуватися після так званих виборів до Державної думи. Загалом російське командування розглядає можливість протягом 2026–2027 років додатково мобілізувати близько 600 тисяч осіб – орієнтовно 300 тисяч цього року і ще стільки ж наступного.
Про стійкість українців.
- Уявлення про запас стійкості, сам запас стійкості і реальна стійкість – це три різні речі. Наше уявлення про стійкість значною мірою формується через те, як на нас дивляться інші й що вони про нас говорять. Завдяки механізму навчання через зовнішні подразники ми надаємо цьому фактору великої, хоча й не абсолютної уваги. Далі все залежить від типу особистості – у психології це називається локусом контролю. Або ми вважаємо, що все залежить від нас – це внутрішній локус контролю, або – що все залежить від зовнішнього світу: «На все воля Божа, я маленька українка чи українець і нічого не можу зробити». У сучасній культурі зовнішній локус контролю у нас значно більший. Тому коли хтось приїде й похвалить нас: «Ви такі стійкі!», ми думаємо: «О-о, ми такі!». А коли якийсь чорт із-за поребрика скаже: «Ви завтра всі здохнете», ми: «О-о, напевно, це так». А тепер щодо наших реальних запасів. Людина значно стійкіша, ніж вона сама про себе думає, бо основою виживання є гнучкість і здатність психіки адаптуватися. Але тут виникає конфлікт між біологією і свідомістю. Для біології поведінки немає понять добра, зла, моралі чи етики – це людські конструкції. Вони важливі, бо це те, що робить нас людьми. Але коли ми перебуваємо у стресі, біологічні налаштування теж «заявляють» про своє «право голосу». Тобто, повторю свою думку: є зовнішні уявлення про стійкість і наші внутрішні припущення, наскільки ми стійкі. Але ми все одно озираємося на інших – принаймні на найближче коло людей, які переживають, або на екран смартфона, і це погана історія.