Діалог дітей 6-7 років на одному з майданчиків Калуша:
– Ти звідки?
– З Ірпеня. Мій дім згорів.
– А з Києва. Мій ще стоїть…
Що відчувають ті, хто вимушено покинули власні домівки і живуть поруч з нами? Скільки людей – стільки історій. І кожному потрібна підтримка та взаєморозуміння. Калушани та жителі сіл старостинських округів інтенсивно допомагаю тим, хто сьогодні мешкає у нашій громаді.
Пише Західний кур’єр з посиланням на сторінку Калуської міськради.
Не сидять, склавши руки і переселенці. У пошуках бути корисними там, де прихистили, дівчина з Миколаєва разом із знайомими прийшли на толоку.
Її звати Валерія, їй 23. Навчається у Запорізькому державному медичному університеті, працювала в Миколаєві фармацевтом. Її історія така…
“…Все почалося вранці, лютого місяця. Ми з сім’єю мали йти до церкви. Проснулися, аж ось, як в фільмах, почули, щось дивне, не схоже ні на що. Вибухи! Було дуже страшно… і ми почали збиратися. Домовилися, що в випадку непередбачуваних обставин де зустрінемося.
До останнього надіялись, що це день-два і скінчиться, але ні… В Україну прийшла війна!
І ось, я – переселенка. Тут дуже привітні та добрі люди. Як ніколи я побачила силу, міць та єдність нашого, МОГО УКРАЇНСЬКОГО народу.
Тут, у Калуші, ми плетемо сітки, готуємо їжу для потребуючих. Намагаємося допомагати тим, хто залишився у Миколаєві – відправляємо гуманітарну допомогу, а на зворотному шляху евакуюємо людей. Ми не зупиняємося, не опускаємо руки, а як ніколи раніше підкачуємо рукави і йдемо разом до ПЕРЕМОГИ!
Ми готові допомагати чим можемо громаді за те, що надали житло, їжу, та ТИШУ!
Улюблене місце в Калуші – це площа Героїв – маленький аналог нашої Соборної.
Хочу показати місто, яке нас прихистило, моїми очами, адже моє хобі – фотографія. Намагаюся бачити в звичному, те, що не бачать інші”.
Залишити коментар