Брат міського голови Івано-Франківська, як пишуть ЗМІ, міг би командувати “обороною Буковелю”, але від початку повномасштабного вторгнення росії вирушив на фронт боронити Україну. Його військова частина брала участь у штурмі на Харківському напрямку, зокрема, звільняла Балаклію.
В циклі інтервʼю «Історії війни» розповідають про працівників виконавчого комітету та комунальних підприємств Івано-Франківської громади. Цього разу поспілкувались з депутатом Івано-Франківської міської ради Романом Марцінківим, що саме зараз перебуває на східному напрямку.
– Багато хто зізнається, що не вірив у повномасштабне вторгнення росії в Україну. А хтось – просто не хотів вірити. Пригадайте, які відчуття були в січні-лютому?
Напевне, як і більшості людей, мені просто не вірилось. А, можливо, дійсно не хотілось вірити, що можливе повномасштабне вторгнення московії. Знаючи хвору уяву цих людей, мені здавалось, що вони просто «грають м’язами». Для того, щоб домогтися на міжнародному рівні для себе преференцій, або кращого ставлення до росії, щоб її більше поважали, як країну в якої велика армія.
Навіть коли зранку я почув про ракетний удар від дзвінка колеги по роботі, я вже через 20 хвилин був в місті, був на роботі. Я працюю керуючим готельним господарством в «Бандерштаті». А цей готель знаходиться в безпосередній близькості до аеропорту. Я одразу вирушив на роботу, щоб якось заспокоїти працівників, а також допомогти з розміщенням людей, які проживали в нас на інших об’єктах. Щоб відвести їх від небезпеки, подалі від стратегічного об’єкту – міжнародного аеропорту.
Перше, що я відчув після ракетного удару, була надзвичайна злість, а також роздратованість. Мені захотілося помсти. Мені захотілось, щоб в московії люди також відчули те саме, відчули, що таке ракетні удари. Мені не вірилось, що в 21 столітті одна країна – без попередження, без оголошення війни може наносити ракетні удари по іншій країні. Особливо по мирних об’єктах.
– Як ви потрапили на фронт? Чи мали раніше бойовий досвід в зоні АТО?
Десь з числа 28-29 лютого я зголосився у військкомат. Пішов особисто, добровільно і записався. Захотів захищати нашу державу. Тоді було важко пробитися через лаву бажаючих. І я, скажу відверто, напевно вперше скористався службовим становищем та подзвонив воєнкому. Адже тоді в чергах було від 700 до 1000 людей напевно. Чоловіків, які були готові захищати свою країну і які розуміли, що наша держава у небезпеці.
У військкоматі визначили, що моя військова спеціальність досить рідкісна – механік-водій самохідних гаубиць. Тому, мені сказали, щоб я трішки почекав, адже ця спеціальність дуже важлива і знайти, де краще її застосувати. І сказали чекати дзвінка.
Бойового досвіду в зоні АТО у мене тоді не було. Під час АТО я багато волонтерив, мав велику кількість поїздок. Возили тоді допомогу разом із міським головою Івано-Франківська Русланом Марцінківим, а також разом з освітянами міста. Везли допомогу не лише військовим, а також цивільним об’єктам, школам, які постраждали від воєнних дій.
Однак, у мене був бойовий досвід. Я проходив службу за контрактом в Республіці Ірак ще в далекому 2004 році. Тобто 18 років тому я востаннє вдягав військову форму і служив в лавах ЗСУ. Також у 2017 році я проходив збори резервістів і там опанував ще одну військову спеціальність – командир відділення.
Після потрапляння до лав Збройних Сил України, коли мене вже покликав військкомат, я думав, що одразу поїду на передову. Прийшов вже повністю екіпірованим: одягненим у форму, в берці, з військовим рюкзаком і з бронежилетом.
Але тоді мене ще направили в навчальний центр. Там я певний час проходив навчальні збори, а потім проходив допідготовку в Києві. Вже аж після цього наш підрозділ перевели в Донецьку область, де тривали бойові дії.
– Чи можете пригадати ваш перший складний бій? Що найважче там, на передовій?
Перші складні бої нашого підрозділу відбувались під Кодемою і Зайцевим. Там була складна стратегічна обстановка. Важко було у тому плані, що коли ворог атакував, він атакував великою кількістю мінометних та артилерійських обстрілів. Навіть не бачивши ворога в обличчя, не бачивши живої сили противника, наші хлопці отримували ураження.
З першого «бойового хрещення» я виніс таке: «лопата – найкраща зброя солдата». В такій війні – чим глибше ти окопався в землю, тим більша вірогідність вижити. Так склалося, що в першому бою я, разом із моїм командиром роти, знайшли наших двох хлопців, які полягли в бою напередодні. Ми натрапили на те місце, де вони загинули в окопах. І тоді так склалося, що нам прийшлося поруч із ними провести більше ніж пів дня. До того моменту, поки тіла змогли забрати.
На мою думку, зараз найважче, коли наших бійців, які віддали своє життя за незалежність нашої держави, за нашу волю, за кожного з нас… не можна забрати їхні тіла з поля бою. На жаль, таке часто відбувається. І до того моменту, поки не заберуть тіло і не проведуть експертизу, поки не відбудеться опізнання людини, ці воїни вважаються безвісти зниклими. А родичі не мають можливості поховати та віддати всі почесті своїм братам, дітям, батькам, чоловікам…
– Зараз всі невимовно радіють успіхам наших військових на фронті. Харківщина, Херсонщина – все більше українських сіл та міст тепер під вільним українським небом. Знаємо, що ви разом з побратимами звільняли Балаклію. Як це було?
Наша військова частина брала участь у штурмі на Харківському напрямку. Це напрямок Вербівка-Балаклія… Не секрет, що там знаходяться великі склади боєприпасів. Хоча, велику частину з них вивезли, вистріляли. І колись ті склади часто вибухали. Хоча, на мою думку, ці боєприпаси просто перепродавали країні-агресору через підставних людей. А показували, що склади підриваються.
Так склалося, що мій підрозділ одним із перших заходив у Вербівку. Це був стратегічний населений пункт. Через те, що він веде до цих складів із боєприпасами і до Балаклії. Мости через річку, що сполучає ці два населені пункти були зірваними. Наш підрозділ мав контролювати Вербівку, щоб здійснити прокладання понтонних мостів. Щоб інші підрозділи могли зайти в Балаклію і провести там зачистку від окупанта.
Одна з бойових машин, на яких пересувався наш особовий склад, натрапила на міну. Тоді загинув мій добрий знайомий з Тернополя – Ярослав Качуровський. Ми з ним призивалися в один день, та він потрапив в іншу роту. Він був механіком-водієм БМП. І це БМП підірвалось… Я тоді, разом із товаришами, допомагав евакуйовувати поранених. І тоді ми евакуйовували тіло Ярослава… Одразу не хотілось вірити, що людини, яку ти добре знаєш, вже немає.
Треба пам’ятати, що кожен сантиметр відвойованої нашої землі – окроплений кров’ю патріотів. Треба цінувати нашу незалежність, нашу землю, нашу свободу.
Була ще кумедна ситуація. Коли після виконання нашим підрозділом основної задачі по вибиттю ворога з опорних пунктів і під час початку зачистки Вербівки, мені поступило завдання провести міст, завантажений на грузовий автомобіль КРАЗ, до місця його розгортання на Балаклійські склади. Ми доїхали до колони з БМП, які рухались на інші населені пункти. Але ми рухалися по дній дорозі, яка була розмінована. Коли вони зупинились, я не звернув увагу на те, просто забув, що обочина дороги могла бути ще замінована. Я почав доганяти, об’їжджати БМП, сигналячи, щоб вони дали нам дорогу. Тому, що потрібно було прокласти міст. Адже це затримувало інші підрозділи, які мали виконувати подальші завдання. Коли я вже об’їхав три БМП, я побачив, що міст за мною не йде. Що він боїться великим автомобілем заїхати на заміновану територію. Пройшлось втратити трохи часу, щоб роз’їхатись із цими БМП. Операція була вдала. І наш підрозділ деякий час проводив охорону і оборону Балаклійських складів.
Також в нас було важливе завдання – перекидання нашого підрозділу в напрямку Козача Лопань-Ветеринарне. Ветеринарне – це крайній населений пункт в Харківській області на межі з московією. Коли хлопці стояли у Ветеринарному і ми оглядали позиції, ми були на точці, від якої до території московії не більше 500 метрів. Дуже хотілося більше «насипати» за ту територію. Хоча ми розуміли, що якщо безпричинно стріляти в напрямку кордону, можуть бути втрати серед цивільного населення. Тому, старалися дотримуватися норм міжнародного права.
В операції по звільненню Лиману наш підрозділ здійснював штурм Ямполя та його блокування, захоплення і зачистку у співпраці з деякими підрозділами ЗСУ, Нацгвардії. Зокрема, співпрацювали з підрозділом «Сафарі» та з іншими.
– Розуміємо, що просування українських військових на фронті – це титанічні зусилля кожного бійця. Якою має бути підтримка з тилу, щоб допомагати вам?
Деколи перечитую новини в інтернеті, моніторю соцмережі. І десь натрапив на коментар: «Для чого допомагати ЗСУ? Для чого їм донатити? Для чого їм так багато автомобілів?».
Так от, в мого підрозділу, одного разу і за одну поїздку, одночасно три автомобілі вийшли з ладу. Я цим хочу сказати, що без допомоги і без підтримки міцного тилу, жодна операція не відбувається.
Велика кількість військових рухається на легкоких автомобілях підвищеної прохідності. Ці автомобілі повинні бути технічно справні. Бажано, щоб вони були якомога новіші. Для того, щоб з ними було менше проблем, щоб їх приходилось менше ремонтувати.
На фронті автомобілі (пікапи, джипи) всі повинні бути з повним приводом, вони мають бути технічно справні. Але вони все одно залишаються розхідним матеріалом… Дуже велика кількість автомобілів за цю операцію… Я бачив близько 6-8 авто, які просто кинули в лісі на цій дорозі через те, що вони не могли проїхати. Їх просто зіштовхували з дороги в ліс і вони там так і залишалася. Вони певно там залишаться до перемоги, поки їх хтось із цивільних та витягне і не спробує відновити. Тому, що відновити їх дуже важко. І це я не враховую ті автомобілі, які підірвалися на мінах, які попадають під обстріли, під мінометні обстріли, які січуться, які розвиваються градами або артилерією.
Також для виконання завдань бійцям потрібні специфічні засоби. Наприклад, прилади нічного бачення, тепловізори. Також дуже часто військовим бракує хорошої та якісної амуніції. Звісно, зараз забезпечують військових досить непогано. Але треба пам’ятати про погодні умови. Дуже часто відбувається так, що на виходах не можеш зібрати із собою всю амуніцію. Ти береш найнеобхідніше.
Буває, що ти в окопі потрапляєш під дощ, а не можеш покинути позицію. Промокає весь одяг. І часто банально бракує чистих і сухих шкарпеток, берців, термобілизни, чи теплої куртки.
Для військових, безперечно, дуже важлива допомога з тилу. Адже не всі можуть воювати, не всім треба воювати. Тил має працювати. Економіка країни має працювати. Кожен має робити свою роботу.
– Як зустрічає місцеве населення наших військових на звільнених територіях?
Для нашого підрозділу, коли ми довший час були на Донецькому напрямку, була досить велика відмінність у сприйнятті, коли звільняли Балаклію, Козачу Лопань, Ветеринарне… В Козачій Лопані до нас вийшли люди. Вони принесли домашню піцу для військових. Хоча, самі мали суттєві проблеми із довозом продуктів. Адже велика кількість сіл там майже знищена. Але, на мою думку, в Харківській області були набагато приязніші люди. Вони підтримують Україну, вони хочуть жити в наші державі. Вони радіють, коли ЗСУ звільнили їхні населені пункти від окупації. А в Донецькій області велика кількість людей були завезені з території московії. Які не є українцями.
– У ЗМІ часто тиражують інформацію про те, що окупанти втікають від наших військових, залишаючи техніку і боєприпаси. Чи так це? Можливо, ваш підрозділ має трофеї?
Трофеї – це гордість, радість і натхнення для кожного військового. Є підрозділи, які мають велику кількість трофеїв. А є такі, що виконують дуже багато робити й не мають часу збирати трофеї. Тому мають їх мало. Наш підрозділ певно відноситься до других.
Хоча, при звільненні Балаклії, Вербівки та інших сіл наша рота «розжилася» БМП-1, командно-штабною машиною на базі ГАЗ-66. А також самохідною артилерійською установкою 2С3 «Акація». Але ми її передали артилерійському підрозділу. Техніка потрібна всім.
Можу сказати, що, Слава Богу, під час боїв ми більше здобуваємо техніки, ніж втрачаємо. Між собою ми жартуємо, що це наш «ленд-ліз».
– «Міг би командувати “обороною Буковелю”, але зараз воює в ЗСУ. Брат міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа Роман Марцінків боронить Україну на фронті». Так писали про Вас ЗМІ. Чи бачили такі статті і як ви до цього ставитесь?
Як виникли такі статті… Написав такий допис про мене у фейсбуці мій командир роти Павло Олегович Ангельський. Після того, як ми почали брати активну участь в бойових діях. Так вийшло, що ми з ним не лише разом воюємо, а й в добрих відносинах. Його дуже здивувало, що депутат міської ради, брат мера Івано-Франківська – зараз воює в ЗСУ.
Я прийшов рядовим. Пішов просто воювати і захищати свою державу. Спершу був водієм, а зараз на посаді головного сержанта роти.
Часто відчуваю, коли спілкуюсь з військовими з різних підрозділів, чую негативне ставлення до народних депутатів, до депутатів місцевих рад. Я тоді кажу: «Я також депутат. Скажи про мене щось погане». І тоді люди усвідомлюють, що не можна усіх рівняти під один гребінь. Не всі вчителі ідеальні, не всі лікарі ідеальні, не всі депутати – погані.
– Ми всі віримо у як найближчу перемогу! Ваші прогнози і побажання.
Не маю найменшого сумніву, що Україна переможе у цій війні. Важко сказати про часові проміжки. Хоча вже зараз ЗСУ здійснюють велику кількість наступальних дій, проривів, атак. Раніше це була переважно оборона.
Наша армія професійно стоїть на голову вище. Не враховуючи перевагу ворога в техніці, артилерії, живій силі. Наша армія переходить до наступу. І перемога буде за нами. Ми повинні в це вірити. Вірити в перемогу, в ЗСУ та вірити в Бога.
Хочу побажати усім ніколи не впадати у відчай. Якщо ми будемо вірити і надіятись на нашу перемогу, ми обов’язково її здобудемо. Не можна здаватись, опускати руки і зневірюватись.
Як казав Кобзар: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає. За вас правда, за вас слава. І воля святая!».
Залишити коментар