1 жовтня, працівники Народного дому та Бібліотека-філія села Петранка відвідали 97- річного оунівця Миколу Корольчука – єдиного на Рожнятівщині президентського стипендіата.
Зустрів їх пан Микола з орденами на грудях та усмішкою на обличчі, – пише “Західний кур’єр” з посиланням на сторінку Рожнятівської селищної ради. – Біля нього дві чудові внучки – Мартуся і Яночка, які із задоволенням показують дідусеві ордени, грамоти, подяки. А їх назбиралось чимало. Ледве поміщаються на столі. Ці медалі і грамоти є тяжким спомином далекого і складного минулого, яке пережив дідусь.
В ОУН пан Микола вступив у 16 років – у 1942 році. Каже, якраз закінчив п’ять класів школи й набирали юнаків в організацію. Було їх 12. Зізнається, що тоді толком не розумів, що таке ОУН.
«Прийшов і почув присягу: «Або здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї», – згадує дідусь. – Тоді й зрозумів, що це дуже серйозна справа. Батько був проти, але відступати нікуди».
До лісу пан Микола воювати не пішов. Його назначили зв’язковим. На підвозі возив у село Грабівка, де був штаб УПА, продукти, амуніцію, записки з інформацією. Каже, був маленький, шустренький, то й вибрали. За його словами, основна продуктова допомога йшла саме з Петранки, бо тут ґазди були багатші.
Пан Микола помагав партизанам два роки, поки 28 жовтня 1944 року його та ще двох чоловіків не затримали енкаведисти. Якраз вночі на Грабівку була облава. Відчули, що щось не так, лише тоді, коли під’їхали й почули запах паленого, але було пізно. На них уже чекали. Побили й відправили до Станіслава на слідство. Пан Микола говорить, що пощастило, бо могли на місці розстріляти.
«Не знаю, що гірше би було, бо в тюрмі страшно били, знущались, — розповідає дідусь. — Серед ночі будили й допитували. По тюрмі страшні крики. Просидів там з півроку. Мої хлопці померли від тифу».
Корольчуку дали 10 років таборів і п’ять – позбавлення прав. Далі до Львова, а там товарняками у Караганду.
Покарання Микола відбував у таборі суворого режиму «Степлаг», що у казахстанському селищі Кенгір. Як нині пам’ятає свій номер – СК-937. Каже, їх там було з 10 тисяч, з них три тисячі жінок. Більшість – 70% – українці з Прикарпаття, Тернопільщини, Львівщини.
У 1956 році пан Микола добув свій строк і повернувся додому. – «Я б ніколи не подумав, що зайду в такі роки, – зітхає нині дід Микола. -Здається, то був сон. Дуже страшний».
Залишити коментар