Він один з тих, хто наближає перемогу України і на власному прикладі знає, який це нелегкий шлях. Воїн-легенда, Герой України, колишній начальник розвідки та ексзаступник командира 109 ОГШБ, а нині – командир мотопіхотного батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» підполковник Яндульський Сергій Юрієвич на позивний Хантер вже понад два роки відважно боронить східний рубіж на Донеччині.  

Про власний шлях у берцах, еволюцію військової розвідки, героїзм української піхоти та насущні потреби фронту комбат Хантер поділився із «Західним кур’єром». Наша розмова відбувається на передовій, у перервах між моніторингом ситуації на позиціях та керуванням бойовими діями у бліндажі-лабіринті основного командного пункту штабу. «Це працюють наші», – з усмішкою заспокоює комбат під час вибухів, які доносяться сюди від виходів артилерії.

 Із фінансиста – у військову розвідку

– Сергію Юрієвичу, ваша військова кар’єра розпочалась ще задовго до війни з Росією – у 2010 році. Чому, маючи цивільну освіту, обрали військову професію?

– За освітою я фінансист. Закінчив факультет економіки Національного університету водного господарства та природокористування у місті Рівне за спеціальністю «Облік і аудит». У цьому ж університеті у 2007 році закінчив військову кафедру. А у 2010 році куратор військової кафедри запропонував мені посаду командира розвідувального взводу окремого розвідувального батальйону, який тоді дислокувався у Рівному. Відтоді я служу у Збройних силах України.

– Стати військовим було вашою дитячою мрією чи так склались життєві обставини?

– Якщо мені запропонували посаду розвідника, то, напевне, побачили якість здібності у мені (сміється). У дитинстві, як і більшість хлопчиків, мріяв про військову форму, хотів стати пілотом. Але не дотягнув, пішов у розвідку.

– Якщо б можна було повернути час назад, чи обрали б ви знову цей шлях?

– Так, звісно. Не жалію ні про що. Навіть, якби я не мав бойового досвіду, все одно зараз знаходився б у війську. Вважаю, що обов’язок кожного чоловіка захищати своїх рідних, свій дім і свою землю.

– Які посади ви займали, поки стали командиром мотопіхотного батальйону?

– Із 2010 року служив у окремому розвідувальному батальйоні командиром розвідувального взводу. У 2013 році цей батальйон розформували. Після цього служив командиром взводу у батальйоні охорони обслуговування у Рівному. Потім працював командиром взводу глибинної розвідки новоствореного 130 окремого розвідувального батальйону, виконував обов’язки командира роти. Згодом у зв’язку з сімейними обставинами знову перевівся у батальйон охорони обслуговування. У 2017 році перевівся у 10 ОГШБр на посаду помічника начальника розвідки бригади. У 2018 році зайняв посаду начальника розвідки 109 окремого гірсько-штурмового батальйону «десятки», а з 2021 року обіймав посаду заступника командира 109 батальйону. І вже на Донеччині у вересні 2022 року був переведений на посаду командира мотопіхотного батальйону 10 ОГШБр.

– Чи пригадаєте своє перше так зване «бойове хрещення»?

– Це було ще у 2014 році, коли я служив у батальйоні роти охорони. Хоча у прямому контакті з противником не був, однак довелось виконувати певні завдання на передньому краї фронту. Вперше зустрівся віч-на-віч з противником у 2015 році, коли був командиром взводу глибинної розвідки. Зараз уривками пригадую той час… Багато чого після того часу довелось пережити, даються взнаки і численні акубаротравми та контузії.  Хоча контузії для військового – це вже його «природній стан», на який вже ніхто уваги не звертає (усміхається).

  Звільнення столиці далось тяжкою ціною

– Чи не найтяжчим у історії бойового шляху 109 ОГШБ були бої за звільнення Київщини у березні 2022 року. І ваш вклад, як замкомбата та начальника розвідки 109 батальйону у деблокуванні столиці чималий. За участь у бойових діях на Київщині ви нагороджені медаллю «За військову службу Україні» та орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Яким для вас особисто був цей період часу?

– Важким. Однак більшість хлопців, і я особисто, не задумувались тоді ні про труднощі, ні про страх. Іншого виходу, як рятувати країну не було, адже ворог був вже біля столиці. Бої були доволі жорстокі. Доводилось багато працювати. Але всі розуміли, що ми мусимо це зробити. Комбат викликав мене: «Ти розвідник? Вперед!». Я приступив до виконання завдань. Ми ходили у тил противника, виставляли протитанкові міни, росіяни жалілись, що скрізь працює ДРГ і вони не можуть нікуди просунутись. Варто відзначити велику заслугу тодішнього начальника розвідки 109 батальйону на позивний Ромб, який, на жаль, згодом втратив ногу у боях на Донеччині. Особисто ним було виявлено дуже багато особового складу противника та знищено велику кількість їх військової техніки.

– На жаль, перші перемоги над противником прикарпатській «десятці» дались великими втратами…

– 6 березня 2022 року був наш перший штурм в умовах таких масштабних бойових дій, в яких до того часу ніхто з нас не був.  Коли ми почали наступати «як пише у книжечці», понесли великі втрати в особовому складі та техніці. Важко було приймати правильні рішення, коли нас обстрілювали з усіх видів озброєння, яке тільки було на той час у противника. Ми зупинились, відійшли, перегрупувались, зрозуміли, що не так робили, і вже через добу знову почали наступальні дії, потроху витісняючи ворога.

– Що все ж таки стало вирішальним фактором успішного контрнаступу ЗСУ на Київщині, попри переважаючу більшість противника в особовому складі та технічному забезпеченні?

– Наполегливість та безстрашність наших хлопців. А також професійність особового складу 109 батальйону, більшість бійців якого вже мали реальний досвід участі у бойових діях під час АТО/ООС. Хлопці розумілись в озброєнні, в користуванні військовою технікою, знали тактику ведення бою.

  Колишніх розвідників не буває

– Як отримані знання та досвід розвідника допомагають вам у виконанні нинішніх службових обов’язків?

– Як бачите, поки живий (усміхається). Колишніх розвідників не буває. Отримані знання та досвід у підрозділах військової розвідки не раз рятували мені життя й моєму підлеглому особовому складу.

– Що ви можете сказати про еволюцію розвідки української армії за десять років війни?

– Зараз більш ефективною є аеророзвідка, яка дозволяє вберегти життя військовослужбовців. Хлопці знаходять в укриттях, піднімають «пташечку» і спостерігають за ходом бою як вдень, так і вночі. Вже не потрібно виходити за передній край лінії оборони, щоб виявити противника та цілі для ураження – місця базування ворога, їх техніку, склади БК тощо. Раніше все це доводилось робити, заходячи у тил противника, ризикуючи життям.

– Чи можуть дрони зробити всю розвідку?

– Звісно, ні. Всю розвідку дрони ніколи не зроблять. Наявність безпілотників дуже важлива, але все одно ними керують люди. Без професійно навченого особового складу вони не будуть ефективними. Нинішня війна не така, як ми звикли бачили у радянських фільмах, де переодягнена група розвідників пробирається у тил ворога і «мутить діла». Зараз вже немає потреби так ризикувати особовим складом, тим паче, що його зараз дуже не вистачає. Люди перебувають по півтора місяці на передових позиціях в окопах. Без заміни…

– Вибачте за відвертість, і на стільки їх ще вистачить, працювати у такому темпі?

– За це треба «подякувати» тим українцям, які не бажають йти захищати свою країну і уникають мобілізації. Єдине, що я можу дозволити зараз, як командир батальйону, відвести хлопців «з нуля» на кілька днів відпочити, відіспатись, помитись і переодягнутись. Потім вони змушені вертатись на лінію зіткнення. Адже замінити їх просто немає ким. Наші піхотинці – це дійсно герої. Тут нема про що й казати. Вони працюють на межі людських можливостей, роблять все, що можуть.

– Вже майже два роки мотопіхотний батальйон 10 ОГШБ тримає оборону на Сіверському напрямку. Якою є зараз ситуація на даній ділянці фронту?

– Противник постійно проводить наступально-штурмові дії. Було кілька активних спроб прорвати нашу оборону, але ми успішно зірвали їхні наміри. Так, зараз кількість особового складу та техніки ворожої армії значно менша, ніж два роки тому, втрати за цей час у них в десятки разів більші, ніж у нашої сторони. Але ж людський ресурс у росіян дуже великий. Вони безперестанку закидають на фронт свіжий особовий склад і по тихеньку «віджимають» наші позиції. За два роки ми втратили до десяти кілометрів території. Але це при тому, що у ворожої армії завжди було і є в рази більше як особового складу, так і вогневих засобів ураження та боєприпасів. Але якби ми ці два роки так героїчно не тримали оборону тут, зараз вони вже були б напевне у Карпатах. А може й далі… В жодному випадку противник не зупиниться на Донбасі. Якщо ми почнемо відступати, вони нас додавлять. І не факт, що зупиняться на польському кордоні.

На присвоєння звання Героя України номінували двічі 

– У березні 2023 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв вам звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Що для вас значить присвоєння цього почесного звання? Чи вплинуло це якось на вашу роботу?

– Особисто для мене нічого не змінилось – я, як робив свою роботу, так і роблю. Тільки увага журналістів збільшилась (сміється).

Насправді мене подавали двічі на звання Героя України. Вперше – у червні 2022 року – після вдалих штурмових боїв 109 ОГШБ на Донеччині. Тоді я тримав осколкове поранення, але потрібно було діяти, інакше артилерія противника нас би знищила. Відходити було не варіант, потрібно було наступати. Нам у підтримку дали танк. Тільки десять бійців зі мною пішли. І нам вдалось відкинули противника майже на два з половиною кілометри. По перехопленні чули, як росіяни казали своїм: «Вас, два з половиной батальона, десять человек на танке гонят» (сміється). Противник тоді втік і поніс чималі втрати. Гарно попрацювали наші артилеристи і противотанкісти, було знищено 18 одиниць ворожої техніки – БМП та танків. Особисто наша штурмова група знищила ворожий танк, захопила одну МТ-ЛБ та одну БМП. Після цього бою мене вперше номінували на присвоєння звання Героя України, але тоді не пройшло (усміхається).

У вересні 2022 року мене було призначено командиром мотопіхотного батальйону «десятки». Я підписав акт, що прийняв і відразу поїхав до хлопців на передній край. Тоді отримав важке поранення – біля нас розірвався танковий снаряд і осколки прошили мені ногу і передпліччя. Також отримав кульове поранення у ногу. Контузію я вже не рахую… Але попри це, я і підлеглий особовий склад продовжували виконувати бойове завдання і ми змогли завдати вогневого ураження та втрат противнику. Після бою мене евакуювали і доставили у госпіталь на лікування. Так, командир батальйону, який тільки прийняв посаду, на два місяці вибув зі строю (сміється). Після лікування знову повернувся до виконання службових обов’язків на фронт. А у березні 2023 року отримав «Золоту зірку» з рук Президента України.

– Що для вас значить героїзм? Чи можна називати героями кожного, хто зі зброєю у руках став на захист України?

– Не тільки можна, а треба! Дехто з тих хлопців, які зараз знаходяться в окопах на передньому краї, навіть більше за мене заслужили звання Героя України.

 Найтяжче – втрачати особовий склад

– Сергію Юрієвичу, опишіть робочий день комбата на фронті.

– У бойового командира немає початку і кінця робочого дня – це безперервний процес. Разом із начальником розвідки та іншими заступниками на ОКП батальйону постійно спостерігаємо онлайн за ходом бойових дій та приймаємо відповідні рішення. Буває, що сплю по дві години на добу, а інколи й такої можливості немає, все залежить від активності противника. Окрім планування штурмових та коригування оборонних дій на передньому краї, доводиться займатись кадровими питаннями, забезпеченням батальйону та іншими «господарськими» питаннями.

– Яку відповідальність ви, як командир батальйону, відчуваєте, коли віддаєте наказ йти у штурм?

– Кожне бойове завдання – це комплексна робота всього штабу. Начальник розвідки планує ймовірні дії противника, вивчає його резерви та з чого він може відпрацювати по наших штурмових групах. Разом розраховуємо, скільки у нас є під заплановані штурмові дії особового складу, який буде безпосередньо штурмувати, брати участь в евакуації, формуємо групи логістики, плануємо, як і чим їх мають підтримати наші артилеристи, мінометники, пілоти ударних дронів, готуються відповідні скиди для «камікадзе» тощо. Це доволі об’ємний і складний процес. З метою мінімізації втрат все ретельно обдумується та планується, доводиться до старшого начальника і вже після його погодження приступаємо до виконання бойового завдання. Кожен у своїй сфері відповідальності. Працюємо спільно з іншими штурмовими батальйонами «десятки», які стоять поряд, допомагаємо один одному. На жаль, нехтування рекомендаціями керівництва та легковажне ставлення до власної підготовки особовим складом не береже їх життя та здоров’я на фронті. Постійно намагаюсь керувати діями так, аби максимально забезпечити виживання підлеглого особового складу.

– Що все ж таки найтяжче у роботі комбата?

– Найтяжче – втрачати особовий склад. Боляче спілкуватись з рідними загиблих та зниклих безвісти бійців. Важко пояснити матері чи дружині, що вони вже не дочекаються свого захисника живим…

– Що ж ви відповідаєте рідним, близькі яких оголошуються зниклими безвісти?

– Пошуком зниклих безвісти займаються відповідні служби. Ми не можемо оголосити людину загиблою, поки не буде евакуйоване тіло. На жаль, війна нікого не жаліє.

– Чи доводиться вам зараз бувати «на нулі» разом з піхотинцями?

– Зараз на позиції у білий день живим і неушкодженим не пройти. Навіть досвідченому розвіднику. Доставляти БК, продукти харчування, воду та інше стає дедалі важче і ризикованіше. Вся логістика здійснюється тільки по темному і все одно є дуже небезпечним завданням, бо постійно працюють ворожі дрони з тепловізійними камерами. Нещодавно волонтери нам передали наземний дрон, який може доставити на позиції до 250 кілограмів ваги. Наразі він у нас один, але маємо надію, що отримаємо більше. Також на ньому можна здійснювати евакуацію поранених з поля бою. Такі винаходи реально бережуть життя наших воїнів, адже не потрібно зайвий раз наражати на небезпеку особовий склад.

– Більшість часу ви знаходитесь у бліндажі під землею. Ви десь-колись сонце бачите?

– Інколи доводиться (сміється). Але дуже рідко. Час від часу вийдеш на перекур на двір і назад у бліндаж працювати.

– Чи не гнітить життя у підземеллі?

– Вже звик. Побутові незручності – це найменше, що турбує військового (усміхається).

 Готовий резерв для ротації – це поліцейські

– На жаль, на третьому році повномасштабної війни ми спостерігаємо не найкращу ситуацію з мотивацією українців йти захищати свою країну. Більшість військовозобов’язаних шукають шляхи, як уникнути мобілізації, замість того, щоб приділити час підготовці до ймовірної служби. Як, на вашу думку, можна розбути патріотичні почуття у військовозобов’язаних?

– Люди мають зрозуміти одне – якщо ми не стримаємо агресора, він нас знищить. Наших дітей, жінок, батьків і нас особисто. Вони не зупиняться. Подивіться на ті населені пункти, які зараз під контролем противника: Маріуполь, Бахмут, Лисичанськ, Сєверодонецьк, Соледар, Авдіївка… Скільки ще прикладів потрібно?! Таке буде з усіма містами і селами, куди зайде російська армія. На жаль, люди в тилу цього не бачать і думають, що війна ніколи до них не дійде. Так, ми робимо все можливе, аби цього не трапилась. Але, на жаль, одними руками війну не виграти. Хлопці закінчуються. Назавжди…

– Що є найбільшою потребою фронту на третьому році повномасштабної війни?

– Найбільшою потребою фронту нині є підготовлений особовий склад. Навчений і підготовлений. Я часто спілкуюсь з керівництвом щодо підготовки новобранців. На жаль, маємо ситуацію, що в переважній більшості мобілізовані, які потрапляють у навчальні центри, так би мовити, не з власної волі, намагаються всіляко «відлинювати», замість того, щоб отримати максимум знань та досвіду. І коли такий військовослужбовець потрапляє на фронт, треба йти на позиції, а він по факту нічого не вміє. Ніби людина є, а роботу робити немає кому. Знову весь тягар бойових завдань лягає на плечі тих, хто вже на фронті тривалий час. І, як показує гірка практика війни, недостатньо підготовлений боєць – це потенційно трьохсотий або двохсотий, якого потім потрібно евакуювати з поля бою, наражаючи на небезпеку життя і здоров’я інших військовослужбовців.                                                                               

– Настільки гостро стоїть питання необхідності ротації для штурмових батальйонів 10 ОГШБ? І чи варто «едельвейсам» надіятись на це?

– Ця бригада потребує ротації вже понад рік. Вкінці травня мине два роки відколи ми беремо участь у боях на Донеччині. Два роки у активних бойових діях… Навіть ті бійці, які виживуть і вціліють фізично, будуть скалічені психологічно. Потрібні свіжі люди. Нещодавно командування ЗСУ вже розпочало певну ротацію – військовослужбовців з тилових частин прикомандировують у бойові частини. Це правильне рішення. Також логічним було б рішення доукомплектовувати бойові підрозділи поліцейськими. Адже це вже певною мірою навчені люди, які принаймні вміють користуватись зброєю та складали присягу на вірність Україні.

– Що б ви хотіли передати землякам у тилу?

– У нас є два виходи: або все ж таки зібратись і відвойовувати свою країну, або… вчіть російську мову. Якби це жорстоко не звучало, але ті, які бояться посилати свого чоловіка, батька чи сина на війну, хай готуються до сценарію Ірпеня та Бучі. Росіяни хочуть знищити українців – не просто захопити територію, а знищити нас, як націю. Ще раз повторюю – хлопці, які зараз в окопах, працюють на межі своїх можливостей. Якщо їм зараз не допомогти, розвиток подій може бути доволі сумний.

Інтерв’ю записала Мар’яна Середюк