Молодший сержант Петра Надурак на позивний Хома приєднався до 77 окремого батальйону 102 ОБр ТрО з перших днів повномасштабного вторгнення. Разом з побратимами пройшов запеклі бої на Донеччині, тримав оборону та гнав ворога з Харківщини, а зараз успішно виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку.
Історією захисника поділились на фб-сторінці 77 окремого батальйону ТрО, передає Західний кур’єр.
Тоді, вже в далекому 2022 році, на початку, йому було 25 років і, здавалося б, попереду ціле щасливе життя – кохання, сім‘я, кар‘єра, але він не залишився осторонь.
«Я просто не зміг би сидіти вдома і дивитися, що навколо відбувається, сидіти, склавши руки, поки країна у вогні. Тоді вся Україна піднялася, тисячі хлопців і дівчат йшли на війну і то точно не був момент думати, що я втрачаю так званий «золотий час», молодість, потрібно було діяти», – каже Хома.
- Випадок, що запам‘ятався найбільше?
– Найкрутіша історія відбулася, коли ми були на Донеччині та тримали оборону в селі Краснопілля. Нас тоді обстрілювали практичну кожну хвилину. Довкола вже все було розбомблене, всі будинки знищені. Але одна господарська будівля – чи то цех, чи то великий склад (десь в 3 поверхи) залишалася вцілілою. Якось, перебуваючи на посту, глянув на неї і кажу до побратима, що дуже дивно, що цю будівлю не розбомбили ще, посміхнувся і спустився назад в окіп. Буквально через хвилину часу прилетіла ворожа ракета і розбомбила цей цех так, що її залишки долітали до нашого окопу. Після цього побратими одразу сказали мені, щоб я більше ніколи не говорив про війну, не робив по ній прогнозів і не підказував, куди ворогу стріляти (звісно, що то все в жарт, бо ж ситуація була комічною).
- Що найгірше для тебе на війні?
– Найгіршим і найскладнішим для мене було побачити, пережити і усвідомити першу смерть побратима. Це було весною 2022 року на Донеччині, ми лише приїхали на бойові і ще толком нічого не розуміли, не бачили, не знали. Це був друг Мирчик (Мирослав Бойко) з мого взводу. Після цього я почав сприймати війну, смерть по-іншому, якось все стало звичним. Тобто, коли ти тут, коли ти бачив смерть, коли по тобі стріляють, обстрілюють, ти звикаєш до цього і це стає якоюсь рутиною, а це вже трохи і лякає. Війна загалом страшна річ, але зараз це і є твоє життя, твоя робота.
- Війна – це частина життя, але як особисте, сім‘я?
– Я не одружений. Вважаю, що хлопцям, які мають дружин, дітей, – їм важче, бо ж вони на війні, ризикують життям кожен день, при цьому увесь час думають про сім‘ю, розлука, по півроку не бувають вдома, часто виникають конфлікти, бо ж дружини за них хвилюються, хочуть, щоб вони залишили все і повернулися додому, важко переносять цю постійну розлуку. Чи хочу я одружитися, поки на війні? Моя думка, що це так не працює – важко думати про майбутнє, поки ти на війні. Сім‘я – це спокій і стабільність. А я не можу зараз цього дати, поки я воюю, тому поки сам і ще не думаю про це.
- Плани після перемоги
– Перших півроку – займатися відновленням як фізичним, там і моральним, психологічним, подбати про здоров‘я, підлікуватися.
Далі – сім’я, робота.
Військовим буде важко. Поранення, ПТСР тощо. Часто будуть такі ситуації, коли достатньо, щоб хтось один зробив щось не так, оступився, попав в якусь дурну ситуацію, то суспільство буде думати, що і всі військові такі, буде таке собі своєрідне клеймо. Тому тут більше питання, чи готове суспільство до повернення військових, які кроки вони роблять вже зараз.
- Що б хотів сказати тим, хто досі не приєднався до війська, так званим «ухилянтам»?
– Я можу зрозуміти чому люди бояться йти на війну. Тут вже не про патріотизм чи щось таке. Вважаю, що погано фільтрується і подається інформація про стан справ, потужна російська пропаганда. Ми програємо інформаційну війну. Чомусь показуть лише все погане, а добре якось не в моді. От і літає в суспільстві «бусифікація», «хай діти депутатів йдуть», «я не буду воювати за Президента». А ідею про те, що ми воюємо за країну, свої сім’ї і свої домівки, розповсюджувати чомусь не хотуть. Ну, чесно кажучи, мені байдуже на «ухилянтів». Скажу так, більш корисні тут ті, хто приходить самостійно, добровільно, ніж «бусифіклвані», вони розуміють чому вони тут, за що вони тут. Ті, хто примусово, не хочуть вчитися, не хочуть працювати, шукають, як «відкосити», з ними часті проблеми, хоча є і хороші винятки.
Я вважаю, що ті, хто не пішов на війну, хто ховається, ухиляється, – будуть шкодувати, їм з цим жити після закінчення війни, їм дивитися в очі своїм дітям і відповідати їм на не зручні для них питання, по типу «а де ти був?». Я можу приїхати додому у відпустку і йти по місту не переховуючись, не боячись, не відводячи погляду.
Залишити коментар