Перший бойовий вихід Максима Гриника мав стати звичайною ротацією – довезти спецзасоби, помінятися з побратимами на позиціях. Але замість цього він потрапив у полон до російської ДРГ, пережив розстріл із зав’язаними руками та з трьома кульовими пораненнями зміг дістатися до своїх.
Це історія про те, як один день може вмістити в себе все – від надії до жаху, від смерті до дива виживання, йдеться на сторінці 50 полку імені полковника Семена Височана Національної гвардії України, передає Західний кур’єр.
У листопаді 2022 року Максим Гриник отримав повістку разом зі своїм товаришем. Наступного дня вони були у ТЦК, хотіли воювати разом. Після двох років підготовки у 50 полку імені Семена Височана Національної гвардії України настав час першого бойового виїзду на схід.
«Це був, в принципі, мій перший виїзд. Ми приїхали на схід, далі три тижні злагодження й після того нас відправили виконувати бойові завдання в Донецькій області», – розповідає Максим.
На світанку провідник довів Максима та його побратима з позивним «Тедді» до потрібних позицій. Вони доставили спецзасоби і разом з ще одним гвардійцем мали йти далі – поміняти хлопців. Рухалися трійкою, все йшло за планом. Аж раптом провідник зупинився, обернувся вліво і з кимось заговорив.
«Я почав помаленьку наближатись і тоді зрозумів, що щось не так, щось недобре. Але на нас наставляють зброю, по рації один каже: “Ми трьох взяли в полон”. Ми й не зрозуміли, як так сталося? Якась ДРГ пробралась туди і ніхто не знав, що вони там», – згадує Максим той момент.
Семеро росіян роззброїли українців, зняли бронежилети, натягнули на очі шапки, руки зв’язали скотчем позаду. Наказали сидіти в кінці окопу й не рухатися. Забрали все – рюкзаки з павербанками, раціями, цигарками, навіть годинник.
«Питали звідки ми, які позивні. Чи маємо золото, срібло, долари, євро?» – розповідає Гриник.
Окупанти намагалися викликати техніку, щоб забрати полонених. Але десь через півгодини з’явився український дрон. Побратими зрозуміли, що щось сталося, бачили, що хлопці живі. Скинули банку з листом – пропонували росіянам здатися. Ті відмовилися навіть читати.
«Далі наші хлопці почали працювати з мінометів, робити скиди з дронів. Але працювали максимально акуратно, аби по можливості їх знешкодити і нас не зачепити. Так було 2-3 години. Хлопці гарно цілили, чітко по противнику працювали. Нікого з нас тоді не зачепили», – каже Максим.
Коли окупанти зрозуміли, що техніка за ними не приїде, їхній старший віддав наказ тікати. Максим почув тупіт ніг, а потім – автоматну чергу. Рука й плече занили від болю. Три кулі – одна перебила кістку, друга влучила в грудну клітку, третя пройшла по дотичній по плечу. Але він не рухався, щоб не добили.
«Побратим почав метушитись, він зміг розтягнути скотч і встати. Підняв мене. Третій загинув одразу, йому влучили в голову. Ми побачили, що нікого немає і треба рухатись на позицію, з якої ми йшли», – розповідає Максим.
Він біг із зав’язаними руками – через поранення не міг розірвати скотч. Обернувся – «Тедді» закидав руку й ногу на бруствер, очі закочувалися, він втрачав свідомість.
«Я підійшов, кажу: “Тедді, вставай, нам тут лише 200-300 метрів пробігти. Хлопці тебе підлатають. Все буде добре”. А він: “Я не маю сили, біжи по допомогу”», – згадує Гриник.
Максим побіг під обстрілом. Зі зв’язаними руками. Коли падав, вставати було дуже важко. Дістався до побратимів, кричав, що свій, що потрібна допомога. На жаль, «Тедді» врятувати не вдалося. Він був з Покровська, повернувся з-за кордону захищати рідне місто.
«Хлопці гарно попіклувалися, залатали, дали якісь сухі речі. І то була десь лише 12 година дня, а вже стільки всього», – каже Максим.
Евакуація настала лише наступного дня о 5:30 ранку. Шестеро військових чекали на позиції під обстрілом касетними боєприпасами. Під час виходу втратили орієнтування – після обстрілу впало дерево і стежка змінилася.
«По рації почули, що за п’ять хвилин буде “броня”, аби швидко застрибували, бо дрони. Аж коли сів у техніку, тоді стало спокійніше», – розповідає боєць.
Через стабілізаційний пункт та лікарню у Дніпрі Максим дістався до Франківська. Близько місяця ходив з апаратом Ілізарова, потім йому вставили металевий штир від ліктя до плеча. Якраз після Нового року буде рік від того дня.
«Звичайно, деколи згадуєш собі усе. Починаєш думати, що могло б статися зовсім інакше. Що вони могли б не стріляти, а, наприклад, кинути гранату. Міг би вижити, але залишитися з більшими травмами, а міг би й не вижити. Деколи сниться. Я стараюся триматись, розумію, що декому значно гірше. Тому не маю права давати якусь слабину», – говорить Максим.
Коли його привезли у Франківськ, майже щодня з ранку до вечора приходили батьки, родичі, побратими, друзі. Він розказував їм про той день знову і знову. Якось, провідуючи товариша у лікарні, зустрів свого побратима. Той сказав: якщо Максиму від того стане легше – усіх тих росіян вони тоді поклали.
«Чи стало легше? Думаю, що так. Вони на це заслуговують», – спокійно каже Максим Гриник, який нині продовжує службу у Нацгвардії.
Залишити коментар