Західняк зі Сходу: історія незламності захисника Івана Зарічного з Івано-Франківська

Іван  Зарічний родом з Івано-Франківська. Половину життя прожив на Луганщині, оскільки його дружина зі Старобільська. У мирні часи заробляв на будівництві, ремонтував квартири й машини, трохи був зварником і навіть займався торгівлею. Та вже в 2015 році разом із швагром подався до армії услід за тестем, який став на захист рідної землі роком раніше. 

Іван жартує, що «влюбився в армію або вона в нього», бо вперше військову форму одягнув на свято закоханих, 14 лютого. Служив у прикордонних військах. Каже, що коли почалася повномасштабка, то саме вони, прикордонники “о 4.15 получили першими так, що нічого не хотілося”.

У 22-му році він отримав перше поранення, рівно через три роки – друге.

І це ще повезло

“Ракета прилетіла, – розповідає поранений. – Отак сидів, попив кави, покурив, чашку поставив – все, темно… У нас бетонний ангар там здоровезний був, від ангара нічого не залишилося. Дві ракети прийшли до нас в гості й сказали: ну все, ми вас виселили! Мені ще повезло, що лиш руку розірвало. А чотирьом не повезло – “двохсоті” зразу”.

Притому, що всіх їх було дев’ять. Ще один пролетів метрів 15 і в машину врізався, обійшовся контузією. У решти – забої, руки зламані, ребра потріскані. Іван мав найважче поранення.

За його словами, руку нижче ліктя просто розірвало: шкіра окремо, кості окремо. Він дивився, як рука висить, але від шоку йому було “якось фіолетово”. “Я свою руку на м’ясі бачу”, – подзвонив, – згадує дружина. – А мене теліпає просто!”

“На другий день я вже так не міг говорити, – додає чоловік. – А першого дня мене на лавочку посадили, рука звисала на ногу, тут я її тримав, тут кістка стирчала, тут м’ясо висіло… Хлопцям кажу: “А я ще пальцями шевелю”, а вони мені: “Ну, ти дебіл!” Такий там чорний гумор у нас. Але нічого, знаєте, на цьому гуморі так і витягується”.

Коли йому накладали перший турнікет, той тільки “хруст!” – і розірвався, бо був китайський. Потім знайшли нормальний турнікет, поставили, і руку, слава Богу, спасли. Добре, що часу небагато пройшло, бо якби понад дві години, могли б і відрубати. До того ж, в рані був “і пісок, і все, що хочеш, але в лікарнях відмили”.

Іван готовий був до гіршого, думав, що в нього руки вже взагалі не буде. Та коли його привезли в лікарню, і лікар побачив, що він пальцями поворушив, сказав, що рука має жити.

Прикутий до ліжка

“Лікарі почали “ліпити” руку. Трошки одну кістку зліпили, зараз м’які частини ліплять. Попробували один варіант – не підійшов. На днях будуть радитися й робити другий варіант. Хлопці казали мені, що лікарі тут хороші. Значить, зліплять”, – говорить поранений.

Іван тримається бадьоро. Каже, по-іншому ніяк. Якщо розклеїться, буде мучити і себе, і дружину. Хоча зізнається, що зриви бувають. Це психіка. Бо рука вже ніби зросталася, вже міг вставати, а тут знову кладуть у ліжко, й починаються операції по-новому.

“Навіть не знаю, що в таких випадках важче: моральна чи фізична травма? – міркує він. – Говориш, говориш, а тут стоїть різкий комок, і тупо пішли сльози. Або буває думаєш: та вже краще б здохнути, ніж це терпіти! Психіка просто сама переключається, і це непідконтрольно”.

Чоловік каже, що його найбільше вбиває, коли він лежачий, прив’язаний до ліжка. І надіється, що нога, з якої лікар-комбустіолог Роман Скалій брав “запчастини” для руки, тижні за два заживе, він зможе вставати і ходити, а там і психіка попустить.

ОКЛ – це вже четверта лікарня, де йому довелося лікуватися впродовж майже чотирьох місяців після поранення. Спочатку лежав у двох лікарнях в Києві, потім – у Калуші. Не скрізь йому подобалось, але у Франківську, каже, все нормально. А от у Києві були інциденти.

Рука боліла так, що здавалося зараз відвалиться, а коли він попросив, щоб зробили укол, у відповідь почув: “А у вас є обезболюючі? Бо в нас немає”.

Мовляв, було велике поступлення хлопців і обезболюючого не вистачило. Але Іван впевнений, що “це перша відмазка”, яка “практикується в багатьох лікарнях”, щоби всі знали, що “обезбол треба мати свій”. Він тоді зателефонував хлопцям, і вони за добу знайшли лікарство і передали з Краматорська, з “передка” (!) у Київ… Тепер у нього, навченого гірким досвідом, завжди є з собою і уколи, і таблетки про всяк випадок….

Назад дороги немає?

Поранений показує, як може ворушити пальцями. Мізинцем і безіменним найважче, трьома іншими трошки краще. “Ну нічого, зараз лікарі зліплять, і буде все добре, – надіється він. – Правда, лікар каже, що назад мене вже не пустять, що ось тепер назад мені дорога вже закрита”.

Але попрощатися з фронтом Іван Зарічний не готовий. Його тягне назад в армійське середовище. Бо, мовляв, за всі ці роки приживаєшся там, і побратими як рідні, як сім’я. Там вони всі на одній хвилі, з півслова один одного розуміють, а тут, в мирному житті “людей важко зрозуміти, і вони не розуміють нас, військових”. А надто на заході країни, де так далеко до фронту і до реальної війни.

В його великій родині, крім дружини Марини і вже покійної її мами, всі військові. І тато, і чоловік, і три рідні брати і дві невістки. Вони – не професійні військові, але пішли в ЗСУ, коли почалася війна. Першим це зробив, як вже було сказано, батько ще в 2014-му.

Через сім років він звільнився з армії, але з початком широкомасштабної російської агресії вернувся у стрій, хоча у квітні 22-го йому виповнювалося 60 років. Коли мобілізовувався, сказав, що 60 йому ще немає і воював до листопада, поки не додивилися в документи і його не звільнили.

Він згадує, що на той час “відчував у собі не стільки сили, скільки злості за те, що ті паскуди полізли”. А зараз, думає, вже б розгубився від того, наскільки змінилося ведення війни, коли “дронів стало більше, ніж людей”. Каже, що раніше надіявся на себе і на побратимів, а зараз дронова війна, лишається надітися тільки на Бога.