Війна випробовує не лише фізичну витривалість, а й здатність брати відповідальність за інших. Історія командира роти 50 полку імені Семена Височана Валерія Горбатюка — це шлях від курсанта до офіцера, якому довіряють життя, і приклад того, як у найважчих умовах формується справжнє лідерство.
Валерію Горбатюку — 26 років. Родом із Городенківщини, він свідомо обрав військову справу ще у підлітковому віці, вступивши до Надвірнянського військового ліцею,йдеться у дописі 50 полку Нацгвардії ім. Семена Височана. Далі була Національна академія Національної гвардії України та служба у 50 полку імені полковника Семена Височана. Сьогодні Валерій — командир роти оперативного призначення, офіцер, який пройшов бойові дії та добре знає ціну кожного рішення.
«Я ніколи не шукав легкого шляху. Хотілося бути там, де ти реально потрібен і можеш захистити інших. Саме тому обрав службу в Національній гвардії», — говорить Валерій.
Повномасштабне вторгнення застало його вдома — Валерій приїхав, аби вшанувати пам’ять батька. Уже за кілька годин після приїзду пролунав дзвінок із частини. Слів було не багато — і всі зрозумілі.
«Сказали просто: “Вертайся, бо війна”. У той момент уже не було часу на емоції чи сумніви. Було чітке розуміння — треба діяти», — згадує офіцер.
Перші бойові завдання Валерій виконував у Серебрянському лісі. Саме там, у 22 роки, він уперше очолив взвод, у якому служили бійці старші за нього і з більшим життєвим досвідом. Довіру доводилося здобувати не званням, а власним прикладом — у боях, під обстрілами, під час складних виходів.
«Спочатку було непросто. Але коли люди бачать, що ти поруч, не ховаєшся за спинами й відповідаєш за кожне рішення — тоді починається справжня робота однією командою», — каже «Форд».
Найважчими стали штурмові дії в лісовій місцевості. Постійні артилерійські обстріли, мінометний вогонь, напруження і нестача сну змінювали страх холодною зосередженістю. У бою доводилося думати швидко і чітко — кожна помилка могла коштувати життя.
«Перед штурмом страх є завжди. Але коли починається бій, ти про нього не думаєш. Є завдання, є люди поруч і є відповідальність», — ділиться Валерій.
Під час одного з бойових виходів офіцер сам отримав поранення. Обстріл був настільки потужним, що навколо буквально вибухав ліс.
«Було відчуття, що все навколо розривається — сосни злітали в небо. Але тоді головне було не я, а хлопці, яких потрібно було вивести», — згадує він.
Після лікування та реабілітації Валерій повернувся до строю. Сьогодні він особливу увагу приділяє підготовці особового складу — тактичній, медичній і психологічній. Командир переконаний: саме навчання, дисципліна і взаємна довіра дозволяють виконувати завдання та зберігати життя.
«Я завжди кажу своїм бійцям: головне — повернутися живими. Усі завдання можна виконати по-різному, але життя — безцінне. Коли підрозділ згуртований і довіряє один одному, ми стаємо значно сильнішими», — наголошує «Форд».
Попри все пережите, Валерій не втрачає оптимізму та віри в перемогу. Він бачить, як зростають його бійці, як вчорашні новобранці стають впевненими воїнами, здатними діяти самостійно і відповідально. Саме такі командири й формують кістяк сучасної Національної гвардії України.
Історії на кшталт цієї — не про війну заради війни. Вони — про людей, які тримають стрій, бережуть своїх побратимів і щодня наближають той день, коли українське небо буде мирним, а сосни хитатиме лише вітер, а не вибухи ворожих снарядів.
Залишити коментар