Важливо не лише стежити за подіями, а й чути різні думки щодо них.
«Західний кур’єр» започатковує нову серію матеріалів у форматі опитувань, у межах якої порушуватиме соціально важливі та актуальні для країни й регіону теми. У цих публікаціях ми збиратимемо позиції представників Прикарпаття з різних середовищ — політики, війська, бізнесу, культури, релігії та громадського сектору — щоб показати спектр поглядів на питання, які сьогодні хвилюють суспільство.
Ми не шукаємо «правильної» відповіді. У цій серії свідомо звертаємося до людей різного досвіду та фаху, адже їхні погляди формуються різними умовами, відповідальністю і життєвим досвідом. Саме зіставлення цих думок дає ширше розуміння настроїв і очікувань у країні сьогодні.
Напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення першою темою розмови ми обрали питання, яке нині звучить найгостріше: що таке «справедливий мир» для України і чи можливий він?
Ми поцікавилися у співрозмовників, що для них означає перемога та яким вони бачать «справедливий мир» для українців, чи має суспільство право втомлюватися від війни та жити звичайним життям, яких дієвих кроків Україна очікує від Європи та США, а також чи вірять вони у можливість бодай припинення вогню між Україною та Росією у 2026 році.
Нижче — відповіді респондентів.
Олександр СИЧ, голова Івано-Франківської обласної ради, ВО «Свобода»:
– Я ще від літа розмірковую над тим, що таке перемога і поразка в цій війні, адже переговори рано чи пізно відбудуться, і війна колись завершиться. Очевидно, що незалежно від результату кожна зі сторін подаватиме його на свою користь — і влада, і опозиція, і пропаганда. Мене більше турбує інше: вже давно спостерігаю небезпечну тенденцію, коли частина політичних гравців оцінює ситуацію не з позиції самодостатньої цінності Держави, а як поле для власного позиціонування. Іноді здається, що для когось важливіше, аби його було «зверху», ніж зберегти саму державу.
Після завершення війни будь-який результат оголосять перемогою або зрадою — залежно від політичної позиції. Аргументи знайдуться в кожного, але суспільство знову опиниться розірваним на шматки.
Для себе аналізую поняття перемоги крізь призму трьох категорій: Нація, Держава і екзистенційна війна за Незалежність. Це змагання є екзистенційним для обох сторін: ворог прагне знищити нас як Націю і Державу, а наша мета — втримати Незалежність.
Бачу три рівні досяжності перемоги. Макрорівень — максимальна мета: розпад Московської імперії та відновлення історичної справедливості. Мезорівень — відновлення кордонів 2014 року. Мікрорівень — мінімально прийнятний: зупинка бойових дій із збереженням Української держави та нації від винищення. Досягнення кожного з цих рівнів — це перемога, але лише перший означає остаточний результат. У двох інших випадках це перемир’я для відновлення сил і продовження боротьби.
У цей час потрібно максимально мобілізувати націю: консолідувати суспільство, розбудовувати армію й оборонний потенціал, формувати міжнародні безпекові союзи та демонтувати ворожі впливи. Майбутні перемоги залежать не лише від технологічної зброї, а й від Духу. Дух — це не додаток до сили, це її основа.
Роман БОДНАР, ветеран війни, колишній начальник розвідки 109 батальйону 10 ОГШБр «Едельвейс», майор ЗСУ, голова Івано-Франківської РДА/РВА:
– Перемога для мене це: повернення кордонів 2013 року, повернення всіх полонених і переміщених осіб, повернення всіх викрадених дітей, міжнародний суд по фактах злочинів проти людства (розстріли полонених та цивільних, катування, зґвалтування, прицільна стрільба по цивільних об’єктах), фінансова компенсація людських та економічних втрат, контрибуція за всю завдану шкоду, публічне покаяння російських еліт, в тому числі творчих та наукових (на колінах стояти їм не звикати).
Для повної Перемоги ще міжнародний контроль над ядерним потенціалом РФ як військовим так і енергетичним.
Все решта тільки збільшить апетит агресора, який не зупиниться. Весь менталітет росіян це “бути рабом, який хоче не свободи, а хоче мати своїх двох персональних рабів”. Тому їх місце на колінах, інакше знову війни в різних куточках, куди дотягнеться рука нового російського царя.
Європа, як і інший світ, не розуміє, що росіянин це дикун, з яким ніякі договори недієздатні апріорі.
Якби ті санкції, які зараз працюють проти Росії, були би запроваджені з самого початку, то ніякого агресора вже б не було. Холодильник в Росії переможе телевізор. Не в тому, що народ підніметься, – ні це безвольне бидло. Почнеться збройний перерозподіл активів, бандитизм та низинне свавілля на рівні грабіжницьких банд 90-тих років.
З Росією не можна поблажок. Будь-який жест людяності для Росії це акт слабкості.
Я ще вірю в Перемогу таку як описав, бо бачу реальні можливості. Якщо втратимо ці можливості, то війна ескалується на вищий рівень. І українці вже тоді будуть воювати як раби на стороні Росії. Для прикладу населення так званих ЛНР/ДНР.
Щоб не бути голослівним стосовно шляхів до Перемоги, можу виділити кілька основних пунктів:
– Україна має величезну перевага у зв’язку. В противника аналоговий зв’язок займає більше 40 відсотків перемовин. Цим треба користатись. Але, на жаль, в нас мало хто цим займається.
– Повернення бійців, які самовільно залишили частину (СЗЧ) – тих, хто вже воював і не потребує навчання та підготовки. Їх треба вислухати і направити в ті підрозділи, які вони хочуть або в збірні підрозділи. Це до 80 тисяч осіб.
– Підготовка не менше чотирьох місяців всіх новомобілізованих та тих новомобілізованих, хто вже пішов в СЗЧ, з додатковим залагодженням ще один місяць.
– Вивчення особистих якостей кожного військового.
– Переатестація командирів середньої ланки. Всіх рвачів, брехунів, пустодзвонів, військових пустобрехів усунути з посад.
– Переатестація та відповідальний набір інструкторів в навчальні центри.
– Мобілізація всіх економічних ресурсів для ракетобудування, дронобудування та засобів ППО.
– Рекрутинг найманців (курди Пешмерга, колумбійські, мексиканські, бразильські картелі, американські ветерани спецпідрозділів).
Ігор ФРІС, народний депутат України, політична партія «Слуга народу»:
– Говорити сьогодні про те, яким має бути справедливий мир, на мою думку, передчасно. Будь-які можливі домовленості, формати чи умови можуть бути сприйняті по-різному і мати як дуже позитивні, так і дуже негативні наслідки. Поки переговорна група не вийде бодай на якийсь зрозумілий проєкт рішень, коментувати фактично нічого, адже ми не знаємо, про що саме йдеться і в яких межах це відбуватиметься. Лише тоді стане зрозуміло, як це правильно пояснювати суспільству і якою має бути публічна позиція. Зараз будь-які оцінки можуть виявитися неточними або передчасними, бо ситуація здатна змінюватися дуже швидко, і кінцевий результат може суттєво відрізнятися від очікувань.
Коли ж ми говоримо про сприйняття війни загалом чи втому від неї, варто пам’ятати, що реальність дуже різна для людей у різних регіонах. Одне відчуття — у тих, хто живе під постійними обстрілами, у Миколаєві, в Одесі, поруч із Покровськом, біля Гуляйполя, у селах поблизу лінії фронту. Там війна відчувається щодня і зовсім інакше, ніж у тилових областях. Тому будь-які узагальнення або емоційні оцінки потрібно робити обережно, з розумінням цього контексту, адже досвід людей у різних частинах країни суттєво відрізняється.
Мирослав КОШИК, сучасний український історик, письменник, толкініст, радник міського голови Івано-Франківська:
– Справедливий мир для України означає повну капітуляцію Росії і покарання всіх військових злочинців. На жаль, в нинішніх умовах це виглядає як далека перспектива. Можливо, навіть і недосяжна.
Також вважаю, що для всіх українців перемога – теж повна капітуляція ворога, вступ України до ЄС і створення нової України, яка б була важливим чинником у світовій політиці.
Щодо втоми, то всі ми люди. Війна триває вже дуже довго. Скоро буде чотири роки з часу повномасштабного вторгнення. Вторгнення, яке скривавило нашу землю; яке вбило десятки, а може й сотні тисяч наших солдат; яке сприяло відтоку мільйонів українців за кордон; спричинилося до втрати місць проживання і місць праці. Тому ми маємо право втомитися. Але ми не маємо права розслаблятися. Чи можемо ми вести звичайне життя? Скажу так: ми маємо право відпочивати. Якби українці сьогодні не відпочивали, не читали книг, чи, зрештою, не каталися на ковзанах, то ми б вже це не витягнули. Жоден народ це б не витягнув.
Взагалі українці – надзвичайно сильна нація: при такому шаленому тиску, при постійних втратах друзів чи рідних, при практично щоденних бомбардуваннях… Не знаю, чи є ще десь народ, який би таке так довго терпів і продовжував боротись.
Дай нам Бог дожити до того часу, щоб ми писали історію, а не за нас її писали. Пам’ять про цю війну, я сподіваюсь, буте приблизно такою, як і пам’ять про Другу світову війну. Коли справедливість перемогла зло і наступив новий світовий порядок. Сподіваюсь всі запам’ятають цю війну як знищення останньої імперії зла.
Роман МИГАЛЬ, військовослужбовець, лейтенант ЗСУ, начальник штабу – заступник командира військової частини 91 окремого протитанкового батальйону:
– Справедливий мир для мене – це не тиша після капітуляції, а відновлена повна територіальна цілісність України разом із Кримом і Донбасом. Це притягнення агресора до відповідальності, повне відшкодування всіх завданих збитків, реальні гарантії безпеки та збереження української нації, як вільної суверенної і незламної. Мир без справедливості не має цінності, бо він лише відкладає нову війну. І найважливіше – припинення існування такої країни, як Росія.
Україну неможливо примусити до миру який суперечить її національним інтересам. Ми не є розмінною монетою у чужих переговорах. Україна є суб’єктом історії, а не її жертвою. Жодні компроміси за рахунок територій людей або майбутнього держави є неприйнятними. Право визначати умови завершення війни належить виключно українському народу який платить за свободу найвищу ціну.
Від Європи та США Україна очікує конкретних і рішучих дій, а не політичних заяв. Це повне та своєчасне військове забезпечення необхідне для перемоги, жорсткий і незворотний санкційний тиск на РФ, конфіскація заморожених російських активів на користь України, активна участь у післявоєнному відновленні та надання реальних безпекових гарантій. Партнерство визначається відповідальністю і діями а не словами підтримки.
На мою думку, Росія не готова до миру. Вона готова лише до тимчасової паузи, щоб відновити сили і знову продовжити агресію. Для російської держави війна є інструментом існування імперської моделі. Будь-які переговори без поразки Росії та без позбавлення її можливості вести загарбницькі війни є небезпечним самообманом.
Перемога для мене – це збережена українська нація, сильна держава і гарантована безпека для майбутніх поколінь. Це повністю звільнені території, повернуті люди, відновлена справедливість і відшкодовані всі завдані збитки. Це також створення такої системи стримування, яка унеможливить будь-яку майбутню агресію включно з відновленням повноцінного стратегічного потенціалу, здатного захистити Україну від будь-кого.
Для наближення Перемоги кожен українець повинен виконувати свій обов’язок. Воїн має нищити ворога, держава працювати на фронт, суспільство зберігати єдність, тил підтримувати армію, а міжнародні партнери не стримувати Україну в її праві перемогти. Україна не просить і не торгується. Україна бореться і обов’язково переможе!
Оксана САВЧУК, народний депутат України, ВО «Свобода»:
– Для мене справедливий мир настане тоді, коли російська імперія припинить існувати в нинішньому вигляді. Йдеться про те, щоб вона розпалася, а народи, які були нею підкорені й позбавлені власної державності, отримали право на незалежність. Лише тоді, коли ця імперська конструкція впаде, можна буде говорити про справжній і довготривалий мир. До того часу будь-які паузи чи домовленості навряд чи гарантуватимуть безпеку, адже загроза зберігатиметься.
Перемога для мене — це відновлення територіальної цілісності України в межах її історичних кордонів, включно з Кримом. Саме повернення всіх українських земель є справжнім результатом, який можна буде назвати перемогою.
Звісно, суспільство втомлюється від війни, бо ми всі живі люди. Втома — природний стан, але важливо, щоб вона не перетворювалася на зневіру. Ми маємо право відпочивати, набиратися сил і знову продовжувати боротьбу. Так само і з питанням звичайного життя: кожному дано право жити, але водночас кожен робить власний вибір, як саме використовує свій час і можливості — чи на користь країни, чи ні. У суспільстві завжди буде багато думок, однак відповідальність кожного полягає в тому, що він робить для себе і для держави в умовах війни.
Щодо можливих домовленостей, я не очікую реального перелому найближчим часом, бо Росію нині не змушують до зупинки агресії. Світ має інструменти тиску, але вони не використані повною мірою. Поки російська військова машина може рухатися далі, вона це робитиме. Проблема в тому, що багато хто прагне завершення війни, але не готовий до поразки Росії, і саме це ускладнює шлях до справедливого миру.
Михайло ВОЗНЯК, старший лейтенант капеланської служби 10 ОГШБр «Едельвейс», військовий капелан Коломийської єпархії ПЦУ:
– Мир можна розуміти по-різному: душевний, сімейний, родинний, по-сусідству, у селі, місті, країні, світі. Кожен народ має право на існування, жити, працювати, розвиватись, народжувати і виховувати дітей, але для цього людям потрібен стабільний мир. Щоб досягнути «справедливого миру» мусять працювати не тільки воїни на полі бою, але й дипломатія і молитви народу.
Коли йдеться про ворога, то межа між справедливістю і прощенням дуже тонка. Звісно, зараз у нас мета – зупинити ворога, щоб це зло не понеслось далі на територію України та сусідніх країн. Але після закінчення війни, ми, як християни, не повинні бажати помсти.
Часто у розмовах із захисниками чую від них запитання: «Чи є гріхом убивати ворога?». Знищення ворога, який прийшов на українську землю з війною, не вважається гріхом вбивства з погляду Православної Церкви України. Це є вимушений, справедливий захист Батьківщини, своєї родини та ближніх, який базується не на ненависті до ворога, а на любові – до своєї сім’ї, землі та народу. Батьківщину не вибирають, її захищають. Гріхом є свідоме вбивство, яке порушує заповіді, але в умовах оборонної війни ворог є агресором, якого зупиняють, щоб врятувати життя. Як я вже казав, у нашому становищі це необхідна дія для зупинення поширення зла. Дуже тяжко знаходити слова підтримки для наших воїнів, їхніх сімей, особливо для тих, хто втратив на війні своїх рідних.
Пригадую, в одному з виступів Президент України сказав, що людей, які втратили близьких на війні, у деякій мірі навіть не цікавлять відшкодування, все, чим вони живуть – це бажання помститись ворогу. Святе Письмо навчає, що немає гріха не прощенного, є гріх – не розкаяний. Тому, коли закінчиться війна, ми – ті, хто воював зі зброєю у руках і ті, що у серці бажали ворогу зла, повинні щиро розкаятись перед Господом Богом як своїм Творцем.
Водночас, притча про блудного сина вчить нас, що справжнє прощення — це відновлення справедливості через каяття. Без повернення Росії до людських цінностей і визнання провини, двері «батьківського дому» (цивілізованого світу) залишаються зачиненими. У біблійному сюжеті прощення стає можливим лише після того, як син визнав свою провину («батьку, згрішив я перед небом і перед тобою») і повернувся додому з готовністю бути хоча б наймитом. Прощення неможливе без щирого каяття агресора, визнання злочинів та відшкодування збитків.
У 1991 році Україна здобула незалежність, але тільки на папері. Істинна незалежність здобувається тяжкою ціною – так, як жінка у болях, муках і крові народжує дитину, так народжується незалежність України. Так, ціна нашої перемоги дуже висока. У Біблії є багато сюжетів, коли піст, молитва і віра звершують великі чудеса. До прикладу, історія про жінку, яка страждала на кровотечу і вірила, щоб одужати, їй достатньо лише торкнутися краю одягу Ісуса. Коли вона це зробила, Син Божий повідав цій жінці: «Дочко, віра твоя спасла тебе». Наші воїни теж постійно розповідають, що відчувають рятівну силу молитов своїх рідних. Я завжди кажу їм, аби знаходили кілька секунд на звернення до Бога: «Заступи, спаси та помилуй мене Боже твоєю благодаттю!».
У Святому Письмі сказано: «Бог так полюбив світ, що віддав Свого Єдинородного Сина, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне». Без Божої помочі справедливий мир не настане. Молитися і боротися. Впевнений, з такою жагою українців жити у свобідній та незалежній країні, справедливий мир настане. І перемога буде за Україною!
Тарас ПРОХАСЬКО, український письменник, журналіст, один з представників «Станіславського феномену»:
– Насправді перемога України виглядає у двох таких речах, які нібито вже себе зреалізували. Україна вистояла від першого напору і Україна нарешті стала повноправним суб’єктом світової політики. Нині вже всі розуміють, що український суверенітет – це певна константа, яка точно має бути. Це я вважаю найважливішим. Тепер українська перемога буде виглядати в тому, щоб всі ці речі зберегти. Щоби зберегти своє існування, ставлення у світі до себе, як до незалежної країни, яка воює, захищається і на боці якої є симпатії світу.
Незалежно від того які можливі втрати територіальні, а вони вже є і ще напевно будуть, ми зможемо ці землі колись повернути якщо Україна збереже суверенітет і надалі буде повноправним суб’єктом світової політики.
А щодо суспільства нашого, то уклад сучасного світу зберігся ще з середньовіччя, за давніх часів. Він полягає у тому, що тотальна війна не передбачає того, що всі є на війні. Вона передбачає стан максимального напруження і максимального забезпечення функціонування держави. Забезпечення того, щоб всі люди могли виживати. Тобто завжди мусить бути категорія людей, які мусять працювати, мусять забезпечувати тилову роботу для забезпечення життєдіяльності армії і народу. Тому тотальна війна це поняття ментальне і означає, що всі повинні бути на своєму місці.
Щодо можливих підсумків і миру: написання історії – воно ще нас чекає. Те, що ми тепер говоримо про цю війну – це одне. А в майбутньому все буде залежати від того, яким буде міф цієї війни. Думаю, ми запам’ятаємо цю війну, як страшенно трагічну штуку, яка повернула ментальність цілої нації до реальності. Бо надто довго у нас були якісь ілюзії стосовно того, як нам йти, куди нам рухатись. Ця війна, для тих хто може бачити і хто може розуміти, показала якою є реальність, у якій нам доведеться існувати в майбутньому. І правдоподібно, що з якоїсь розслабленої країни, яка сьогодні відчайдушно захищається ми станемо країною, яка буде мати ціль. Адже, як я вже казав, після війни у нас залишаться землі, які «де-юре» належатимуть нам, а «де-факто» будуть не наші. Тож ця війна може стати не тільки якимось таким підсумком втрат і терпіння і страждань, але мотивацією до української експансії в майбутньому.
Відповіді записали Оксана ДЕНЕГА, Мар’яна СЕРЕДЮК, Володимир КАПУСНЯК
Залишити коментар