16 січня військовослужбовець із Бурштина Юрій Батицький отримав медаль «Лицарський хрест» — одну з почесних відзнак Міністра оборони України, яка відзначає мужність, відданість і героїзм. Сьогодні військовий лікується. Про життя, бойовий шлях, побратимів та три Дні народження за один місяць Юрій Станіславович розповів «Західному кур’єру».
17 років віддав Бурштинській станції
– Юрію, наскільки знаю, Ви весь час працювали на станції. Розкажіть про себе.
– Якщо з початку, то народився я 6 травня 1983 року у Бурштині, навчався у місцевій ЗОШ №3. Після школи вступив на навчання в Перемишлянське ПТУ, де здобув спеціальність «столяр будівельний, паркетник». Далі була армія. Служив у Івано-Франківську, завершував службу в артилерійській бригаді у Садгорі біля Чернівців. За місяць після демобілізації влаштувався на роботу на Бурштинську станцію. І 17 років працював там – спочатку вогнетривником, потім ізолювальником.
– Як закинуло до Польщі?
– Почався «ковід». Роботи не було. Майже рік ми були на обліку у Центрі зайнятості. Потім колишній начальник, який тоді вже мав фірму у Польщі, запросив мене з хлопцями туди. Тож у Польщі пропрацював більше двох з половиною років. Повернувся додому виробляти нову візу. Почалась війна. Отримав повістку і вже 1 квітня 2022 року з’явився у Галицький, тоді ще, військкомат. Вже звідти мене зачислили до нашої 102 бригади ТРО. Було нас тоді четверо бурштинців: я, Віталій та два Андрія. Прізвища наразі не називатиму. Колись із Віталієм ми ще двоє на станції разом працювали в одному цеху.
– Довго були на навчаннях?
– Ні. Вже 27 квітня, на самий Великдень, ми вирушили на Дніпропетровщину, а звідти – на Гуляйполе. Нагадаю, на початках Гуляйполе було захоплене і наші війська його відбили. То ми заступили на позиції наших військ, які пішли на відпочинок. Наш підрозділ базувався у селі Тернувате, у якому сьогодні йдуть бої.
Бойовий досвід і три дні народження в місяць
– Розкажіть про перший бойовий досвід.
Немає чого згадувати. Спочатку я був у роті охорони. Потім наш підрозділ розформували і я був на посаді «номер обслуги», а згодом доріс до командира мінометного розрахунку. Взагалі у мінометному розрахунку 120-міліметрового міномета є 5 осіб і основне наше завдання – прикривати піхоту. Тож ми тим і займались весь час. Тоді це був розрахунок 75 батальйону. А щодо боїв – на початках вони були дуже інтенсивні. Бували ночі, коли все небо було червоне. Щодо припасів, то на початках коефіцієнт вистріляних набоїв йшов у розрахунку 1 до 60. Тобто ви уявляєте наскільки більше зброї було в орків.
– Скільки часу були там?
– Та ми весь час, відколи я служу, були на гуляйпільському напрямку. Гуляйполе, Тернувате, Малинівка. Та й робота одноманітна: прикриваємо піхоту, відпрацьовуємо за координатами і сидимо тихо, щоб ворог нас не засік. І так чотири роки.
– Але засікли.
– Так. У жовтні минулого року вони нас якось засікли. Тож спочатку замінували всі дороги, які ведуть до нас і почали гатити з усього, що у них було. Оскільки до нас ніхто добратися не міг, то повідомили, щоб ми виходили самі. Це був сороковий день нашого перебування на передовій позиції без зміни. 16 жовтня ми почали висуватися.
Тоді я отримав перше поранення – уламками міни посікло обличчя. Один уламок витягнули, а ще чотири залишилось. Їх витягнути не можливо. Тоді наш відступ орки зірвали. А я розцінив цей день як ще один День народження.
Вдруге ми почали прориватися до своїх 19 жовтня. Під час відходу нас знову обстріляли. Мені ногу посікло уламками, один з них перебив нерв. Тож майже дві доби я йшов, опираючись на автомат. Пройшли ми тоді загалом десь 9 кілометрів. Тож 19 жовтня я вважаю ще одним своїм Днем народження. Адже чудом лишився живий. По дорозі відходу ми бачили підірвані автомобілі, які проривалися до нас, щоб допомогти нам вибратися. Бачив тіла хлопців наших біля автомобілів. Шкода.
– А коли третій День народження?
– То було трохи швидше у тому ж місяці – другого жовтня мені вдалось втекти від трьох дронів.
– Тож до своїх ви дійшли?
– Так. Ми натрапили на дронщиків із 110-ї бригади. Вони нас нагодували, перев’язали рани, дали зателефонувати. І вже звідти почався мій лікарняний шлях – стабпункт біля Гуляйполя-Новомиколаївка-Запоріжжя-Львів-Бурштин. Нещодавно мене прооперували у Львові. Тепер маю 120 днів на лікування та реабілітацію. Добре, що у Бурштинській лікарні є реабілітаційне відділення, тож відновлюватимусь вдома.
Спогади, які не покидають.
– Що було найважчим і що залишається в пам’яті?
– Найважче – втрачати побратимів. Особливо, якщо ти все бачиш і нічого не можеш зробити. Це не покидає. Дуже важко розмовляти із рідними загиблих, чи пропалих безвісти, адже ти живий, а їхні рідні або вже мертві, або невідомо де.
Дуже важко забути моменти боїв. Особливо важкий 2025 рік, адже зараз там тьма дронів. Голову з бліндажа висунути неможливо. А потрібно ще й працювати. З практики скажу – коли криє артилерія, міномети чи гради – це одне. Але коли над тобою цілодобово армія дронів – це страшно. Сховатися майже неможливо.
– Чи контактували із місцевим населенням?
– Старалися робити це мінімально. Адже не відомо, що за люди там жили тоді як ми прийшли. Правда була одна жіночка, родом з Львівщини. Чоловік у неї був з Криму – повністю сліпий дядько. То вона доглядала за цілою вулицею будинків, з яких виїхали люди, і на початках пустила нас до однієї хати. Ми теж їй допомагали, чим могли. Але більше ні з ким особливо не контактували.
– У лютому 2025 року в Гуляйполі загинули наші хлопці…
– Так, сталася трагедія 26 лютого. Тоді багато загинуло. Андрій з Бурштина та Юрій із Крилоса досі є зниклими безвісти. Я не бачив вибуху, але бачив той величезний гриб, який здійнявся після влучання у будинок суду, де в підвалі ховались наші хлопці. Це було жахливо. Згадується, ще у 2022 році я теж із побратимами переховувався у тому підвалі.
Дивлячись новини і добре знаючи всі ті території, бачу, що Гуляйполе вже майже захопили. Шкода. Великі втрати там.
Найбільший ворог після орків – то Китай
– Сьогодні Ви вдома. Як все сприймається звідси?
– Скажу, що все набагато спокійніше, аніж на початках. Люди в тилу вже звикли до війни.
– Чи є ці всі жертви виправдані?
– Смерть важко чимось виправдати. Але ми пішли на війну, щоб захистити своїх рідних. Щоб ворог не прийшов сюди. Ми воюємо за нашу землю і я вважаю, що основним здобутком сьогодні є те, що ми зупинили цю навалу. Не дали їй просунутися далі. Тепер з нами рахується весь світ і всі бачать, що Україна просто так не здається. Нам важко, але боротьба триває.
– З того, що Ви бачили: а чи важко їм?
– Вважаю, що їм набагато легше. Вони більші, багатші. І їм допомагає Китай. Після орків найбільшим нашим ворогом є китайці. Вони бачать як ми боремося, чим ми жертвуємо і все одно допомагають ворогу. Якби не Китай, війна б могла вже завершитись.
– Завдяки чому там тримається наше військо?
– Завдяки вірі. Вірі в Бога, в свою державу, в своїх рідних і близьких та вірі у перемогу. Наснаги додають приїзди волонтерів. Від себе особисто і від всіх військових-побратимів хочу подякувати всім нашим волонтерами, які їздять, привозять, розраджують, підтримують. Вони щоразу привозять з дому частинку тепла. Також дякую всім тим, хто донатить для армії. Це дуже важливо. А ще – всім тим, хто збирає цю допомогу тут, на місцях. Дякую всій Бурштинській громаді.
– Розкажіть про сім’ю.
– У мене є дружина та дві чудових донечки. Одній 6 років, а другій – 13. Також ще жива мама, яка уже на пенсії, але ще працює на станції. Маю двох братів – Андрія і Романа. Роман вже півтора роки служить командиром танка на Покровському напрямку. Воює на «Леопарді». Батько пропав безвісти на заробітках, коли мені було 11 років. Отака доля.
– Ви добре грали у футбол та волейбол. Чи є ще якісь хобі?
– У футбол ми радше бігали. Ніколи професійно я ним не займався. Хоча добре грає мій брат Андрій і мене просили з ним в багато команд. Проте моїм покликанням став волейбол. Більшість часу я віддав професійній волейбольній команді «Західрембуд», яка довгий час представляла Бурштин у змаганнях професіоналів різних рівнів в Україні. Також виступав за Галич, за Снятин. На турніри їздив за команди із Закарпаття. Радий, що у Бурштині знову відновилась волейбольна команда.
А щодо інших хобі – батько мене навчив рибалити. Я любив рибалку, навчив рибалити брата і потім якось закинув ту справу. Здалося б відновити. Також збираю різні старовинні монети. З цікавого – маю монету з Мавританії вона дуже красива. Найстаріша – німецький пфеніг 1856 року.
– Як Ви сприйняли нагороду і чи є у Вас ще якісь відзнаки?
– Нагороду прийняв здивовано, адже до кінця не знав навіть, чому мене викликають до міської ради. Чи є ще якісь нагороди – є. Певно штук зо п’ять. Але я не пам’ятаю їх назв і не особливо надаю їм значення, адже найбільшою нагородою для мене буде закінчення війни і повернення наших хлопців додому.
– Дякуємо Вам за Вашу жертву, за Ваш подвиг. За захист. Здоров’я Вам і здійснення всіх мрій. Перемоги нам усім.
Записав Володимир КАПУСНЯК
Залишити коментар