Угорщина роками тримала на гачку євроінтеграцію України, вимагаючи гарантій для угорської меншини на Закарпатті. Цього місяця гачок нарешті відчепили: Будапешт зняв заперечення проти відкриття першого переговорного кластера щодо вступу до ЄС. Але одразу додав застереження: якщо Київ не виконає домовленості щодо меншин, процес автоматично зупиниться.
За словами віцепрем’єр-міністра з питань євроінтеграції Тараса Качки, сторони узгодили 10 із 11 пунктів, які роками висував Будапешт: дублювання вивісок та назв вулиць угорською мовою в місцях компактного проживання меншини, право спілкуватися угорською на перервах у школах, розширення використання символіки під час культурних заходів та ін. Невирішеним залишається лише питання представництва меншин у Верховній Раді.
Чому вимоги Угорщини, які роками висіли в повітрі, нарешті отримали відповідь саме зараз, під час російсько-української війни? Згода на розширення прав нацменшини — це перемога для України чи відкладений конфлікт? І чим насправді українці й угорці схожі, а чим відрізняються одне від одного? Про це «Західний кур’єр» поговорив з Почесним консулом Угорщини в Івано-Франківську та Івано-Франківській області Василем Вишиванюком.

— Пане Василю, нещодавно Угорщина зняла заперечення проти відкриття першого переговорного кластера щодо вступу України до ЄС, але одразу застерегла: невиконання домовленостей щодо меншин автоматично зупинить процес. Як ви це розцінюєте: як прорив чи як відкладений конфлікт?
— Це хороший предмет для діалогу. З нього вже на майбутнє є хороші плани розвитку, і далі потрібно рухатися саме в цьому напрямку.
Але питань залишається багато. У бізнесі, як і у владі, цінують людей, які тримають слово. Тепер головне дотримуватися того, про що домовилися: виконати ті пункти, які узгодили українська й угорська сторони. Якщо вони будуть виконані з українського боку, жодних питань не залишиться.
— Які з цих пунктів домовленостей, на вашу думку, найскладніше буде виконати?
— Таких пунктів, які неможливо виконати, там немає.
Тут варто розуміти контекст: в Угорщині самі дуже шанують права національних меншин, і так само в усій Європі. Тому вимагають того самого і від нас.
В Угорщині є державне самоврядування українців, і бюджет країни його фінансує. Наприклад, самоврядуванню передали у власність приміщення: 400 квадратних метрів у центрі Будапешта, біля опери. На утримання всього самоврядування з бюджету щороку виділяють півтора-два мільйони євро, і більшість його представників отримують зарплату з цих коштів.

Таке самоврядування є в кожній області, навіть у районах, хоча українська община в Угорщині не дуже велика: близько семи тисяч осіб. Але закон однаково працює для всіх нацменшин у країні.
Українська меншина має свого представника в парламенті, без права голосу, але з постійним місцем. Коли розглядаються питання нацменшин, він має повне право виступати й усі права, як у депутата. За угорським законом, якщо нацменшина перевищує 25 тисяч осіб, вона отримує офіційного депутата. Подібна норма є й у Румунії: 40 тисяч українців — один депутат, 80 тисяч — два.
Тому ніхто не вимагає від нас неможливого, лише того, що є нормою для прогресивних демократичних країн.
— Угорщина роками блокувала євроінтеграцію України, вимагаючи гарантій для угорської меншини на Закарпатті. Чому, на вашу думку, саме зараз, під час війни, ці питання загострилися, а не відійшли на другий план?
— Ця тема почалася ще в 2016 році, коли ухвалили мовний закон. У ньому були пункти, які не задовольняли нацменшини, не лише угорську, а й румунську, болгарську. Але з того часу конфлікт втих.
Серйозні кроки почалися пізніше, коли заговорили про вступ України до Європейського Союзу. Це збіглося в часі з війною, і питання знову загострилися.

Тут важливо розуміти одну річ: попри власний націоналізм, угорці дуже шанують права інших меншин. В угорців немає жодних претензій ні до Бандери, ні до українського націоналізму: вони самі такі ж переконані націоналісти, але це не заважає їм поважати чужі права так само, як власні.
Я вважаю угорців більшими націоналістами, ніж ми, українці. Подивіться на масштаб: Угорщина це дві-три наші області. Населення близько 9,5 мільйона, тоді як у нас, навіть з урахуванням втрат після повномасштабного вторгнення, 24–27 мільйонів. Раніше різниця була ще більшою.
Але суть не в цифрах. Подивіться на історію: колись прийшла невелика кількість людей, заснувала державу Угорщину, і відтоді угорці зберегли і мову, і країну, попри те що територія Угорщини скорочувалася після обох світових війн. А угорська мова одна з найскладніших у світі, складніша за українську.
Вони чітко відстоюють своє: у державних установах чиновники не говорять іншими мовами. А у нас патріотизм часто буває таким: у неділю вдягають вишиванку й ідуть до церкви, а в понеділок приходять на роботу і думають, де що вкрасти.
— А в угорців цього немає?
— Його менше. Корупція там, звісно, також є. Але в інших масштабах. Я спілкуюся з бізнесменами, і жоден не сказав мені, що, приміром, щоб почати щось будувати, треба обов’язково дати відкат. Такого, як у нас, там немає.
— В українців з угорцями більше спільного чи відмінного?
— Спільного набагато більше, ніж відмінного. Особливих відмінностей у нас немає ні з угорцями, ні з поляками, ні зі словаками: розрізняє хіба що мова.
Це підтверджується і вчинками: попри всі недомовленості й політичні конфлікти останніх років, Угорщина прийняла велику кількість українських біженців, понад 100 тисяч.
Окремий напрямок діти. З початку війни в Угорщину вже відправили на відпочинок понад 30 тисяч українських дітей: дітей військових, соціально незахищених сімей, переселенців. Жодна інша країна Європейського Союзу не прийняла на відпочинок стільки українських дітей, скільки Угорщина. Мій фонд «Чисті серцем», який ми створили ще у 2012 році, відвіз туди понад 4 тисячі дітей. Далі це переросло на державний рівень: Угорщина разом із Закарпатською обласною адміністрацією та іншими регіонами почала брати дітей великими групами, по 3–4 тисячі за літо. Вони отримували можливість відпочити, відійти від сирен і прильотів. Умови там справді гарні, і діти завжди приїжджають задоволені й питають, коли поїдуть знову.

Окремо гуманітарна допомога: продукти, обладнання, навіть будівництво зруйнованих садочків, шкіл, лікарень на Київщині. У сфері медицини найпомітніше апарати ШВЛ: лише на Франківщину їх передали понад 50, ще під час ковіду, а потім і для лікування постраждалих військових. Частину пацієнтів возили на лікування безпосередньо в Угорщину.
Що стосується зброї, публічна риторика часто звучить так, ніби Угорщина не хоче допомагати. Насправді справа не в бажанні: у них просто немає звідки, ні заводів, ні власного виробництва зброї.
— В Угорщині змінилося керівництво. Як це вплинуло на двосторонні відносини, з вашої позиції консула в Івано-Франківську?
— Для мене особисто це нічого не змінило: я не спілкувався напряму ні з попереднім прем’єр-міністром, ні з теперішнім. Ми працюємо з іншою ланкою, і працювали з нею і раніше, і зараз. В Угорщині, на відміну від України, зміна лідера не означає автоматичної зміни всієї риторики чи всієї команди.
В Угорщині, як і в Європі загалом, зі зміною уряду міняються максимум перші особи: міністри, можливо, державний секретар. Більшість заступників держсекретаря залишаються на своїх посадах, бо це не політичні позиції, це державна служба, і людина працює на державу незалежно від того, хто прийшов до влади.
У нас інакше: міняється міністр, міняється все міністерство, аж до начальників відділів. І потім дивуємося, чому туди потрапляють люди, які не вміють працювати: нового керівника цікавить не компетентність, а особиста довіра. Це принципова різниця між нами і демократичними країнами Європи: у нас ще немає такої політичної культури. Заступники, керівники департаментів продовжують виконувати свою роботу незалежно від того, який міністр прийшов і які вказівки дає, і це правильний підхід, який треба вміти будувати.

— Що угорці взагалі думають про війну в Україні? У Польщі настрої мінливі: спочатку нас підтримували, а зараз говорять по-іншому, звідси й неприязнь до українців у Польщі. А яка ситуація з Угорщиною?
— Зараз я буваю в Угорщині не так часто, як раніше. Цього року, приміром, був лише двічі. Але знаю, що думки там розділені, як і в нас. Хтось каже: пора закінчувати війну, скільки можна воювати. Інші, навпаки, вважають, що Україні варто ще поборотися за своє. Треті прямо запитують: ви взагалі плануєте відвоюватися свої території чи ні? Тобто настрої не однорідні, точно так само, як і в Україні.
Якщо узагальнити, для пересічного угорця ця війна не сприймається як власна, хоча насправді це спільна війна для всієї Європи. Вона вже вплинула на торгівлю в усіх країнах континенту: ціни виросли у два-три рази порівняно з тим, що було раніше. Просто людей більше турбують власні проблеми, ніж війна, яка від них відносно далеко. Це реальність.
Але є інше: Угорщина підтримувала нас від самого початку. Мер Будапешта, інші структури, всі шукали можливості допомогти, давали те, що могли. В деякі роки Угорщина виділяла Україні близько 130–150 мільйонів у різних формах допомоги на рік. Для такої невеликої країни, це справді багато.
— Скільки людей налічує угорська громада на Прикарпатті?
— До 2022 року їх було понад 200–250, лише в самому Івано-Франківську. Зараз залишилося близько 50. Це різні люди. Голова Угорського культурно-освітнього центру в Івано-Франківську Мирослава Нагорняк, наприклад, угорка за національністю, родом із Рахівського району, але вийшла заміж за франківця і стала мешканкою міста. Є серед громади й бізнесмени, і люди середнього достатку.
На Закарпатті, звісно, угорців значно більше. За цифрами, які називає прем’єр-міністр Угорщини, їх там близько 100 тисяч. Хоча від самих закарпатців я чув іншу оцінку: що зараз угорська меншина в області становить близько 50 тисяч.

— Ви прикарпатець, який представляє Угорщину на своїй же малій батьківщині. Як це, дивитися на рідний край очима іншої держави?
— А чому я маю дивитися очима іншої держави? Я все-таки громадянин України, іншого громадянства в мене немає. Я дивлюся на Україну як українець.
При можливості я намагаюся бути сполучною ланкою, звести потрібних людей, провести перемовини, щоб відносини між нашими країнами були кращими. Здебільшого це відбувається неформально, у приватних розмовах, де часто можна домовитися про більше, ніж на дипломатичному рівні.
У нас зараз усі, хто хоч якось представляє Україну, на будь-якому рівні, мають одну мету: вижити і завершити цю війну. І я тут не виняток. А все інше: посади, прапори, протокол, насправді другорядне.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА








Залишити коментар