У спілкуванні мешканців старого Станиславова були певні вирази, які кожен з них розумів з півслова. Ці вирази зустрічаються у давній пресі, спогадах сучасників та інших джерелах і відображують реалії життя тогочасного міста. Зараз вони вже забулися й витіснилися іншими виразами і приказками, адже мова – це живий організм, який постійно росте і розвивається. Але вивчати давні вирази все одно дуже цікаво, бо так можна відчути дух історії і ритм життя старого міста, пише Західний кур’єр.
Пити, як драгун
У 1898 році військове міністерство спорудило у районі вулиці Військової (тепер вул. Національної Гвардії) двадцять будівель для трьох ескадронів кавалерії та штабу. Саме у цих будівлях квартирував 14-й полк драгунів «Князь цу Віндішґретц», який вів свою історію від 1725 року. Браві драгуни були відомі не лише своєю відвагою, а й любов’ю до бурхливих розваг. Вільний від служби час вони нерідко проводили у рестораціях та кав’ярнях або у «салонах» інтимних послуг на Зосиній Волі. Врешті-решт коменданту дивізії кавалерії барону Герману Геммінґену так набриднули скандальні витівки драгунів, що він видав наказ про домашній арешт усього полку, від простих солдатів і до сержанта включно. Драгуни мали право покидати казарми лише у справах служби. Вахмістри мусили прослідкувати, щоб о дев’ятій вечора всі драгуни полку вже знаходились у казармах. Цей арешт протривав аж до кінця перебування полку в Станиславові.
Через те, що драгуни у свій вільний час нерідко зловживали спиртним, у вжиток мешканців міста ввійшли фрази «пити, як драгун» або «п’яний, як драгун». Зокрема у місцевій пресі можна знайти такі рядки: «Крім того, ця пані пила, як драгун, переважно коньяк. І коли вона відкривала рота, мені аж млосно ставало, неначе я проходив мимо шинку і вдихав його випари».
Ляльки Балтера
Так у Станиславові на зламі ХІХ і ХХ століть називали гарненьких і нарядно вбраних дівчат. Походить цей вираз від прізвища власника відомої у тодішньому місті крамниці «Лувр». Крамниця, яку ще називали склад новинок «Лувр», знаходилась по вул. Сапєжинській, 5 і славилася своєю атмосферою, адже тут було стільки незвичайних речей! Декор для дому, музичні інструменти, шкіргалантерея, іграшки, ляльки – англійські, французькі й навіть японські. Історія крамниці розпочалася ще у 1857 році, коли чернівецький підприємець Якуб Люттінґер заснував фірму з продажу музичних інструментів та іграшок. В 1894 році власником цього іграшково-музичного царства став Іґнацій Балтер. «На вулиці Сапєжинській походжають панночки, неначе ляльки Балтера. Блондинки з чорними очима і брюнетки зі світлими, блондинко-брюнетки, високі, низькі й середні, стрункі, худі й дуже товсті, під 300 фунтів (близько 150 кг. – авт.), молоді й гарні семінаристки, декадентки й емансипантки», – зазначав один з дописувачів «Кур’єра станиславівського».
Щербатий посуд, як у Холдера
У 1905 році журналіст «Кур’єра станиславівського» Ясь Недопитальський описав шинок «У Холдера», який був популярним серед не надто вишуканої станиславівської публіки: «Хто не знає того шинку, розташованого на площі Міцкевича, по лівій стороні, як іти до театру, де стільки різної наволочі та покидьків суспільства постійно перебувають? Де пиво по 6 центів гальба, де найкраща печінка з часником? Утримує той шинок пан Холдер – у цілому порядна людина, якій нічим не можна дорікнути. Збираються тут люди з різних верств суспільства, часто без конкретних занять, проводячи тут цілий день. Переважно це люди, яких лиха доля закинула сюди, аби в горілці шукати втіхи. То є постійні клієнти, з якими господар зовсім не церемониться. Коли в клієнтів непоганий заробіток, то по колу йде пляшка, потім розв’язуються язики, і якщо б ти послухав, дорогий читачу, ті розповіді, то волосся тобі на голові стало б дибки. Помічником пана Холдера є індивід на прізвисько «Деркач». Коли його тлумлять, він лише верещить і обзиває всіх табакою. Серед завсідників шинків було багато й деградованих інтелігентів – юристів, чиновників, збанкрутілих поміщиків. Усіх їх погубила горілка, чи, як її ще називають, бранда».
Ще шинок Холдера був відомий тим, що там завжди був потрісканий і вищерблений посуд. Тож на старі, потріскані полумиски і горнятка станиславівські ґаздині казали, що їх давно пора викинути, бо вони – «як у Холдера». В 1907 році одна з дописувачок газети «Кур’єр станиславівський» нарікала на невдалу бальну вечірку в міському казино:
«Мене лише дивує організаційний комітет цієї забави в казино. Такий там був буфет, що дівка «від коромисла», невимита і брудними руками обслуговувала гостей. А публіка, вбрана у шовкові сукні і фраки, навіть не протестувала. Прошу також глянути на виделки, склянки і тарілки у ресторації в казино. Навіть у Холдера вони й то кращі».
Судячи з усього, щербатого і потрісканого посуду в закладах міста взагалі було багато. Газетярі навіть пропонували ввести в Станиславові нову посаду – «інспектора посуду». У тогочасному Львові був спеціальний чиновник, який відвідував місцеві заклади харчування й перевіряв, чи посуд у них не був щербатим або тріснутим. Якщо ж він знаходив тарілку чи горня з дефектом, то накладав на власника закладу штраф.
Піти до Спузяка
Краєзнавець Іван Бондарев зазначає, що такий вираз був поширений у міжвоєнному Станиславові. «Піти до Спузяка» означало померти. Тоді християн ховали на двох міських цвинтарях – старому, за нинішнім готелем «Надія», та новому, на вулиці Київській. Багатших містян ховали ближче до центру, а бідніші знаходили останній спочинок на південній околиці Станиславова. Той цвинтар місцеві мешканці називали «На Спузяка». У 1920-х роках відставний офіцер австро-угорської армії Костянтин Спузяк придбав земельну ділянку у Княгинин-Колонії. Пізніше її викупило місто та приєднало до сусіднього цвинтаря. Сам Спузяк мешкав у будинку, що стояв на території кладовища. Пізніше його заарештувала радянська влада, і він помер дорогою до Казахстану.
Табакерка для носа, а не ніс для табакерки
Цей вираз уживався в основному в писемній, зокрема в газетній мові. Він означав, що певна людина чи предмет призначені для чогось, а не навпаки. Так, у 1905 році «Кур’єр станиславівський» опублікував статтю про місцевих різників, які не лише часто обманювали покупців, а й поводилися з ними неґречно:
«Якщо кожна особа, яку такий пан (тобто різник –авт.) образить, поскаржиться до магістрату, а там з ним вчинять згідно з приписами, то різники за короткий час відчують наслідки цього на своїй кишені і змінять свою поведінку стосовно до клієнтів. Якщо ми їх навчимо у такий спосіб ґречності, то вони будуть знати, що табакерка для носа, а не ніс для табакерки».
Тобто часопис мав на увазі, що саме різники мусять догоджати клієнтам, а не клієнти їм.
Говорив дід до образу, а образ до діда – ані разу
Цей вираз означав, що людина зверталася до когось, хто ніяк не реагував на її прохання чи заклики. Так, жителі міста часто зверталися до міської влади з різноманітними проханнями у вигляді листів чи петицій у міській пресі. Наприклад, у березні 1900 року до магістрату звернулися мешканці вулиці Бельведерської.
«Починаючи з аптеки пана Аміровича, тут болото по коліна, а ця вулиця знаходиться в середмісті, й тут багато гарних кам’яниць, а отже, вона могла би бути окрасою міста, якби тут упорядкували тротуари і встановили належне освітлення», – говорилося в петиції. Проте звернення до тодішньої влади нерідко залишалися без відповіді. З цього приводу містяни жартували, що магістрат відповідає на петиції за принципом відомої приказки: «Говорив дід до образу, а образ до діда – ані разу».
Про нього чути, як про коминяра
Так говорили про особу, яка була дуже обговорюваною, про яку багато пліткували. Справа в тому, що коминярі завжди були замурзаними, а їхні обличчя – чорними від сажі. Вони лякали своїм виглядом собак, які голосно гавкали. Тож про те, що коминяр ішов вулицею, було чути здалеку. І якщо про когось у місті знала кожна собака, то мешканці так і говорили: про нього чути, як про коминяра. До речі, в Станиславові початку ХХ століття професія коминяра була дуже шанованою. Ян Твардовський, один з місцевих коминярів, навіть був присяжним засідателем у станиславівському суді.
А ще, побачивши коминяра, тоді було прийнято хапатися за ґудзика в себе на одязі. За повір’ям, це мало принести щастя. Пояснювалася ця прикмета просто. В давні часи люди дуже боялися пожеж, які часто спричинялися засміченими коминами. Крім того, непорядок з комином міг спричинити отруєння чадним газом, що нерідко призводило до загибелі. Через це, як тільки коминяр з’являвся на вулицях міста чи села, його кожен намагався затягти до себе в хату, аби почистив комин і врятував від біди. А тягнули переважно за ґудзика, бо це була єдина чиста частина його одягу.
Неморальна піч
В 1868 р. все місто було заклеєне великими плакатами, які рекламували бал-маскарад у театральній залі готелю «Європейського» (будівля до наших днів не зберіглася). Забава розпочалася близько дев’ятої години вечора, залою кружляли пари, вбрані в елегантні маскарадні костюми. Аж раптом вишукана публіка завмерла, розмови стихли: до зали зайшла … жива піч. То був один з гостей в оригінальному маскарадному костюмі, що представляв собою піч, з якої зверху стирчала голова в масці. Костюм був справді незвичайним, тому вишукана публіка радісно привітала нового гостя оплесками. Аж тут якась кокетлива панянка заговорила до прибулого: «Чи горить у цій печі вогонь?» На те «чоловік-піч» відповів: «А ви відкрийте дверцята і перевірте самі». Зацікавлена дівчина й справді відкрила «дверцята», що знаходились у нижній частині «печі» й виявила, що, крім, костюму печі, ніякого іншого одягу на новому гостеві не було! Дами ахнули, хтось загукав, що треба викликати поліцію. Жартівнику довелося чимдуж утікати з бальної зали. З тих пір у Станиславові з’явився вираз – «неморальна піч». Так називали любителів непристойних жартів.
Від Скрута до Ґутта
Так у міжвоєнному Станиславові описували типовий «маршрут» любовного роману. Тоді в місті була кондитерська Володимира Скрута, яку дуже полюбляли закохані. Практично жоден «цукерково-букетний період» станиславівських парочок не обходився без відвідин цього закладу. Кондитерська знаходилася по вул. Казимирівській, 4 (нині вул. Мазепи). Роман, який успішно розвивався завдяки відвідинам кондитерської Скрута, знаходив своє логічне продовження в «пологовому санаторії», що розміщався у приватній клініці доктора Яна Ґутта по вул. Камінського (нині вул. Франка).
Олена БУЧИК
Залишити коментар