Три роки тому його життя розділилося на «до» і «після». Замість літературних вечорів і презентацій книг – окопи Донеччини, замість творчих дискусій – бойові виходи та боротьба за життя під обстрілами. Та навіть у найважчі моменти війни десантник із позивним Місіонер не перестав писати вірші, молитися і шукати сенси там, де щодня стикаються життя і смерть.
Олександр Букатюк – поет, журналіст, член Національної спілки письменників України, керівник ГО «Літературна студія «Бистрінь» імені Нестора Чира», місіонер Місійної школи Святого Апостола Павла та служитель християнської спільноти «Мир Вам». Нині – військовослужбовець окремого 231-го батальйону 7-го корпусу Десантно-штурмових військ ЗСУ. Автор поетичних збірок «Мадонна Майдану», «Мадонна Миру» і нової книги «Нульова Заповідь», написаної під час служби на фронті, яка незабаром побачить світ.
Про фронтовий досвід, віру, молитву, журналістику, поезію, покликання до священства, межу між християнським прощенням та відповідальністю і власне бачення справедливого миру для України – Олександр Букатюк поділився із «Західним кур’єром».
Бойове хрещення на Покровському напрямку
– Олександре, до служби у війську ви жили у світі творчості, журналістики та поезії, де важливими є свобода думки, слова і самовираження. Наскільки складним для вас був перехід до армійської системи з її дисципліною, субординацією та чіткими правилами? Чи довелося в чомусь змінити себе, аби прийняти цей новий спосіб життя?
– Румунський поет Нікіті Станеску писав: «У поета, як і у солдата, немає особистого життя». Це, звісно, гіпербола, але в ній є частка істини. Думаю, багатьом військовим знайоме відчуття, ніби ти ув’язнений, який не знає, скільки залишилося до кінця терміну — рік, два чи вічність… І цей «термін» – закінчення війни. До цього поступово звикаєш. Але щоб не зламатися під тягарем фізичного й морального виснаження, потрібно знайти опертя. Для мене таким опертям є віра в Бога.
Загалом людям, які цінують свободу й звикли самостійно розпоряджатися своїм часом, непросто адаптуватися до армійських умов, відсутності особистого простору та власного вибору. Для мене це було особливо відчутно, адже перед мобілізацією я понад рік провів на Місійному році в Красилові — жив при монастирі, навчався, служив людям, допомагав в організації реколекцій, дитячих таборів та соціальних проєктів. Це був «Рік для Ісуса», присвячений служінню Богу і ближнім.
Тож вийшло так, що я ще не встиг повернутися до звичайного цивільного життя, як довелося адаптуватися до зовсім іншої реальності – військової служби. Наскільки складним буде цей перехід, тоді навіть не уявляв. Зізнаюся, на початку від нецензурної лексики навіть боліла голова, не кажучи про інші повсякденні нюанси та умови служби.
Війна, безперечно, змінює людину. Водночас я переконаний: якщо ти з Богом, то не стаєш іншим, а радше справжнім собою, створеним по Його подобі.
– Ваша служба розпочалася у десантно-штурмових військах. Де відбулося ваше бойове хрещення і яким ви запам’ятали перший досвід безпосереднього зіткнення з війною?
– Моє бойове хрещення відбулося на Покровському напрямку, біля Парасковіївки. Це був окоп серед посадки, від якої згодом майже нічого не залишилося через постійні обстріли.
Коли почув крик пораненого побратима: «Братчику, рятуй!», одразу кинувся до нього й затягнув в укриття. За правилами війни так робити було ризиковано, адже після удару дрона часто буває повторна атака. Але серце підказало діяти. Поки я діставався до побратима, дрон ударив ще раз, та нас дивом не зачепило. Хтось скаже, що нас врятували стіни окопу й дерева, а я вірю, що це була Божа опіка. Тим більше, що незадовго до того дрон вибухнув зовсім поруч зі мною, але я залишився неушкодженим. У той час за мене молилися багато людей, і я щиро вдячний їм за цю підтримку.
На жаль, побратим, якого я затягнув в укриття, помер у мене на руках — його поранення були несумісні з життям. Після таких втрат багато військових роками ставлять собі запитання: «Чи достатньо я зробив, щоб його врятувати?», «Може, якби я краще вмів надавати медичну допомогу…?». Я теж про це думав. Але мені Бог допоміг зрозуміти, що я зробив усе, що міг у тих обставинах. А хтось, можливо, буде звинувачувати себе до кінця життя.
Війна залишає рани не лише на тілі, а й у душі. Тому важливо не відмовлятися від віри та допомоги психологів.
– Що виявилося важчим – фізичні навантаження, опанування військової справи чи моральні випробування?
– Найважчими були моральні випробування. Хоч і фізична підготовка в десантно-штурмових військах теж була надзвичайно важкою. Під час базового вишколу ми проходили так звану психосмугу — повзли під колючим дротом, на який «для ефекту» вішали наповнені свинячі кишки, у диму та під пострілами. Тоді здавалося, що це межа можливостей, але згодом розумієш: саме така підготовка допомагає вижити на війні.
На фронті непросто навіть просто дістатися позиції, коли на тобі десятки кілограмів спорядження, а через постійну загрозу дронів доводиться раз по раз падати й підніматися.
Але найважче — це втрати. Я ніколи не забуду хлопців, з якими проходив вишкіл, а коли ми приїхали на Покровський напрямок, нас разом відправили на бойові позиції. Я повернувся звідти, а вони ні. У Кая (Артура) залишилися двоє синів, у Джмеля (Олександра) — дві доньки. Кай загинув миттєво. Джміль помер у мене на руках. Його останніми словами була молитва. Так щиро ніхто не молиться як в останній момент свого життя і при таких надскладних обставинах.
– Ви – журналіст за фахом. Як змінилося ваше ставлення до цієї професії після того, як ви побачили війну не через об’єктив камери, а через приціл і окоп?
Моє ставлення до журналістики не змінилося, але війна ще гостріше показала її відповідальність. Те, що в мирний час може бути просто професійним стандартом, під час війни стає принципом, від якого залежать людські життя, довіра суспільства і стійкість держави.
До повномасштабного вторгнення мені доводилося записувати інтерв’ю з військовими, але лише пройшовши війну самому, я по-справжньому зрозумів ціну кожного слова про фронт. З окопу багато речей бачаться інакше, ніж із редакції.
Журналістика під час війни — не лише професія, а й форма служіння. Вона має говорити правду, документувати злочини, підтримувати моральний дух, берегти пам’ять. При цьому зберігати мудрий баланс між свободою слова, правом суспільства знати правду та безпекою держави.
Бог не забирає випробувань
– Як пережиті втрати та фронтовий досвід вплинули на вашу віру? Чи можете пригадати випадок, коли особливо гостро відчули присутність та опіку Господа?
– Війна закономірно випробовувала мою віру, але вона була загартована ще до служби — під час Місійного року, вишколу отця Петра Куркевича, духовної формації та активного служіння. Без цього досвіду мені було б значно важче пройти через усе, що довелося пережити на фронті. Як мінімум, це була б психічна травма чи ПТСР. Війна навчила мене ще більше довіряти Богові й усвідомити, що боротьба триває не тільки на фізичному рівні, а й на духовному.
Особливу Божу опіку я відчував не раз. Були моменти, коли після прильотів на мене летіли уламки й вибиті вікна, але я залишався неушкодженим. Були миті втоми й виснаження, коли здавалося, що сил уже немає. Тоді я просив Бога про витривалість і прийняття ситуації та відчував Його підтримку. Навіть у несподіваних збігах обставин я відчував Його руку – коли після молитви на вервиці у певному намірі обставини несподівано складалися так, що я вже й не сподівався.
Найяскравіше присутність Господа я пережив на Дніпропетровщині. Через службу мій Святвечір був далекий від традиційного: замість куті й дванадцяти страв — запарена мівіна. А згодом до нас приїхав отець Олександр Богомаз із хористами. Коли серед війни зазвучала коляда, мене переповнили мир і радість. У той момент я відчув себе в Ісусових обіймах.
Загалом із роками служби я зрозумів головне: Бог не забирає випробувань, але проходить їх разом із нами. Коли озираюся назад, бачу, що навіть у найтемніші моменти Він був поруч. Тому сьогодні ставлю собі не запитання: «Чому це сталося?», а: «Для чого?». І дякую Господу за кожен прожитий день.
– Чи були моменти, коли вам по-справжньому було страшно? Що або хто допомагали опанувати себе?
– На війні неможливо, щоб не було страшно. Хіба, якщо в людини проблеми з психікою. Але страх може бути як ворогом, так і союзником: він мобілізує, додає сил і загострює увагу. Для мене найстрашніше було не під час бою, а коли після загибелі побратимів залишаєшся сам у бліндажі під свист снарядів і моторошне дзижчання дронів. У такі моменти важливо, щоб емоція страху не взяла гору над тобою.
Опанувати страх допомагали молитва, психологічні практики, дихальні вправи. Психотерапевтка Едіт Єва Єгер, яка пережила концтабір, казала, що любов і страх не можуть перебувати в нашій свідомості одночасно, тож маємо думати про тих, кого любимо. Людина здатна на неймовірні вчинки заради тих, кого любить.
Нас живить любов, а ворога — ненависть. У цьому наша головна різниця. Ненависть — сила вичерпна, а любов — невичерпна. Саме тому ми вистояли й стоятимемо до переможного кінця.
Бути світлом для світу
– У одному зі своїх інтерв’ю ви розповідали, що навіть під час боїв не припиняли молитися та після завершення військової служби навіть плануєте стати священиком. Як ваш бойовий досвід може допомогти у служінні людям?
– На бойових позиціях, під обстрілами й атаками дронів важко навіть зосереджено проказати «Отче наш», адже треба бути надзвичайно зосередженим, надуважним, чути і бачити більше, ніж у звичайних умовах. Тоді рятують короткі стрілчасті молитви. Я безперервно повторював: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного».
Саме на війні я по-справжньому зрозумів, що таке неустанна молитва, про яку пише апостол Павло. В житті не раз буває, коли молишся, а думками десь відволікаєшся. Тут було навпаки, я був повністю зосереджений на тому, що маю робити (бо від цього залежить життя), але водночас не перестав молитися. Це особливий стан, коли увага спрямована на завдання, а серце – до Бога.
Серйозна думка про священниче покликання вперше з’явилася в окопі. Відтоді я мав чимало підтверджень, що маю рухатися цим шляхом, тому після служби планую здобути богословську освіту й готуватися до семінарії.
Бойовий досвід може дуже допомогти в служінні людям. Військові часто відкриваються лише тим, хто сам пройшов через фронт, втрати й страх. Але найважливіше, чого навчила мене війна, — це не говорити багато, а бути поруч і вміти слухати. Особливо, коли людина пережила біль. Ти не скажеш тому, в кого на очах загинули побратими, що Бог його любить, або що Бог не дає більше, ніж людина здатна витримати.
Слова можуть ще більше зранити. На війні надважливо слухати. Це і життя рятує і дає можливість почути навіть того, хто майже нічого не говорить.
– Ваш позивний – Місіонер. Яку місію вважаєте для себе головною сьогодні – захищати, свідчити чи підтримувати духовно інших? Чи можливо розділити ці покликання?
– Саме тому, що Місіонер не тільки мій позивний, а я й справді є місіонером, ці покликання поєднуються. Бо загалом місіонери – це духовні універсальні солдати і чим більше навиків має місіонер тим краще. Місіонери не є суто євангелізаторами чи християнськими волонтерами, в це покликання входить виконання і духовної, і фізичної роботи, і всього, що необхідне у тій чи іншій ситуації. Звичайно, в пріоритеті не просто фізичний захист, а боротьба за душі. Проте, ця боротьба не має бути нав’язливою. Ми повинні євангелізувати своїм життям, тому часто це відбувається без слів. Потрібно намагатися бути світлом для світу, особливо там, де панує непроглядна темрява.
– Ваше творче кредо: «писати — це дихати, дихати — це жити, жити — це любити». Яким був ваш шлях до поезії, перших збірок «Мадонна Майдану» та «Мадонна Миру» і коли ви відчули, що ваше слово знаходить справжній відгук у читачів?
– Колись я жартував, що навчився писати раніше, ніж говорити й ходити. Ще не вміючи читати, «писав» свої перші вірші незрозумілою навіть для себе мовою у старих радянських підручниках. А свідомі перші поетичні спроби з’явилися у 10–11 років під впливом уроків української літератури та постатей наших письменників.
Важливу роль у моєму творчому становленні відіграли вчитель Василь Ломпас, поет Нестор Чир та літературна студія «Бистрінь», яку після смерті Нестора Івановича я очолив. Саме там я дозрівав до перших серйозних текстів і перших книжок.
Збірки «Мадонна Майдану» та «Мадонна Миру» народилися під впливом Революції Гідності, активним учасником якої я був. Сьогодні я сприймаю їх як книги початку творчого шляху, хоча саме тоді з’явилися перші читачі, які залишаються зі мною й досі.
Зрілим переломним етапом стало знайомство з Миколою Біденком. Завдяки йому я знайшов свій індивідуальний стиль, а радше навчився не зупинятися на усталеності стилю, а перебувати в постійному режимі оновлення, водночас зберігаючи основні творчі фішки.
Народжена «з нуля»
– Невдовзі побачить світ ваша збірка «Нульова Заповідь». Що символізує ця назва, скільки текстів народилося безпосередньо на фронті та чому для вас важливо продовжувати писати навіть там, де щодня доводиться боротися за життя?
– Назва збірки насамперед пов’язана із символікою числа нуль. Це книга, яка народилася «з нуля» — на війні, з передової, і водночас стала для мене початком нового етапу творчості. «Нульова Заповідь» — це спроба сказати більше, ніж дозволяють слова, передати те, що часто залишається між рядками й навіть між літерами.
Для мене ця назва має кілька смислових рівнів. Один із них — заклик слухати й чути. Насамперед це спроба дати голос тим, хто вже не може говорити за себе, — загиблим побратимам і всім, кого торкнулася війна. Водночас кожен читач зможе відкрити у цій книзі власний сенс.
Більшість віршів збірки написані саме під час служби. Не на бойовій позиції, що неможливо там, де постійні штурми та обстріли, але «на нулі» і за його межами, та в основному про пережите на передовій мною та побратимами.
Я пишу, бо не можу не писати. І хоч про таке писати боляче, та з іншого боку творчість – це терапія. Важливо не тримати в собі, бо це наче вибухівка, яка рано чи пізно здетонує. Необхідно з кимось говорити про пережити. Я говорю з Богом і з (у)явним читачем. З тими, хто готовий слухати, співпереживати і не боятися болю пам’яті.
«Нульову Заповідь» присвячую пам’яті загиблих побратимів, тим хто пройшов та проходить зараз крізь пекло війни, а також світлій пам’яті моїх вчителів і літературних батьків – Нестора Чира та Миколи Біденка.
– Вашу поезію неможливо сплутати з іншою завдяки авторському «методу двокрапки». Як народилася ця ідея і що цей прийом дає вам як авторові та вашим читачам?
– «Метод двокрапки» і справді відіграє значну візуальну (і не тільки) роль у моїй поезії. Це моя творча «фішка», мій «к0ник». Цей прийом дозволяє одне слово «розчленовувати» на кілька смислових рівнів, або навпаки – «склеювати», «змонтовувати» їх в одному слові. Завдяки цьому читач отримує можливість по-новому прочитати рядок чи навіть увесь вірш і стає своєрідним співавтором тексту.
Ідея виникла спонтанно: одного разу я використав двокрапку всередині слова, а поет Микола Біденко порадив розвивати цей прийом як авторську особливість. Згодом він перетворився на цілу систему образів і смислів.
Як влучно зауважила літературознавиця Надія Гаврилюк, у моїй поезії двокрапка є «знаком паузи не дихання, а мислення». А письменниця Раїса Талалай порівняла такі слова з поетичним кіндер-сюрпризом, коли всередині одного слова знаходиш кілька.
Наприклад: з:уст:річ («з уст річ»), від:мови:ти («від мови ти»), пора:див («пора див»).
Мені подобається, що цей метод спонукає читача не лише читати, а й шукати, відчувати та відкривати нові смисли. Це своєрідне запрошення пірнути глибше у Слово. Саме тому я кажу, що «метод двокрапки» — для гурманів, тих, хто любить смакувати поезію.
– Наскільки важливо, щоб про цю війну говорили саме її безпосередні учасники? Що поезія військових може розповісти майбутнім поколінням такого, чого не передадуть архіви та підручники?
– Про війну найправдивіше можуть говорити ті, хто пройшов її особисто. Як матір говорить про материнство, а спортсмен — про спорт, так воїн говорить про війну. Не тому, що інші не мають права писати на цю тему, а тому, що безпосередній досвід дозволяє побачити й передати те, чого не видно збоку.
Архіви та підручники збережуть факти, дати й події. Але вони не передадуть того, що відчувала людина під час війни. Найкращими носіями правди та щирості є безпосередні учасники бойових дій. Вони допомагають майбутнім поколінням не лише знати історію, а й розуміти її ціну. Адже забуття веде до нових трагедій, а пам’ять робить нас сильнішими. Головне — навчитися чути голос цієї пам’яті. Її голосом є ми. А також голосом загиблих і всіх вбитих та закатованих на цій кровожерній війні.
– Ви належите до покоління митців, які змушені не лише творити культуру, а й захищати її зі зброєю в руках. Чи не боїтеся, що війна забирає в української культури ціле покоління творців? І що сьогодні важче – писати про війну чи жити в ній?
– Так, війна вже забрала багатьох талановитих митців. На жаль, для України це не нова трагедія — достатньо згадати Розстріляне Відродження чи поетів УПА. Але водночас важкі часи часто народжують сильні голоси. Ті, хто виживає, отримують відповідальність зберегти пам’ять і сказати те, що вже не зможуть сказати загиблі. У цьому сенсі митці стають воїнами Пам’яті.
Писати про війну нелегко, бо це щоразу повернення до власних ран. Проте творчість допомагає пережити біль, осмислити його й не дати йому зруйнувати людину зсередини. Ми одягаємо пережите в слова й метафори, щоб зберегти його для інших.
Але жити у війні значно важче, ніж писати про неї. Писати — це спосіб свідчити. Жити у війні — означає щодня проходити через випробування, втрати й невизначеність. Саме тому сьогодні так важливо фіксувати правду про цей час для майбутніх поколінь.
– На п’ятому році великої війни суспільство втомлюється, але водночас прагне жити далі. Як, на вашу думку, цивільним зберегти зв’язок із фронтом і не перетворити війну лише на стрічку новин?
– У своїй книзі «Нульова Заповідь» я пишу, що ми розучилися слухати. Постійне життя в потоці новин виснажує, а війна лише посилює втому й вигорання. Тому важливо знаходити час для тиші, молитви, усамітнення та всього, що відновлює сили, дарує надію, віру і любов.
Водночас втрата зв’язку з фронтом небезпечна для всього суспільства. Ми повинні триматися разом і не знецінювати свій внесок — чи то донати, волонтерство, праця, молитва. Важливо не забувати про тих, хто воює, навіть якщо це вимагає подолати незручність, образи чи почуття провини.
Ворог постійно намагається розділити нас, тому наша найбільша зброя — єдність. Зв’язок із фронтом потрібен не лише військовим, а й цивільним, бо тільки разом ми здатні вистояти й перемогти. Щирий патріотизм вимірюється не словом, а ділом.
Остаточний суд належить Богові
– Як людина віри, де ви бачите межу між християнським прощенням і відповідальністю за зло?
– Дуже непросте, але водночас і дуже важливе запитання, відповідь на яке, ймовірно, не всі готові почути…
Бог безмежно Милосердний, але водночас і Справедливий Суддя. Він прощає тих, хто щиро кається. Не вірю, що ті, хто коїть такі страшні звірства, здатні на щире покаяння. Водночас вірю, що жодне зло не залишиться без відповіді – якщо не перед людським судом, то перед Божим. Тому прощення не означає відмову від справедливості чи звільнення винного від відповідальності.
Прощення — це насамперед спосіб не дозволити ненависті заволодіти серцем. Існує праведний гнів, але якщо жити лише ним, то сам стаєш його заручником. Ми не здатні відплатити сповна за весь біль і всі злочини — остаточний суд належить Богові. Я можу знищити ворога, але чи понесе він покарання сповна від моєї руки? Тільки від руки Божої.
До прощення потрібно дозріти. Воно потрібне передусім не кривдникові, а тому, хто прощає. Це внутрішнє рішення не жити образою й не дозволяти болю керувати своїм життям. Пам’ять залишається, але рана перестає кровоточити при кожному дотику.
Водночас дуже важливо розуміти, чим прощення не є. Воно не означає примирення з ворогом, не виправдовує зло і не стирає пам’яті про кривду. Зло залишається злом, а відповідальність за нього — обов’язковою. Прощення звільняє людину від влади ненависті, але не звільняє зло від справедливого суду.
– Сьогодні багато говорять про мирні переговори та компроміси. Що для вас означає справедливий мир для України після всього пережитого?
– Справедливий мир для України неможливий ціною несправедливих компромісів. Поступки агресору не зупиняють його, а лише відкривають шлях для нових загарбань. Легко говорити про відмову від територій, коли не йдеться про твій дім, твоє місто чи твоїх людей.
Справедливий мир можливий тільки, коли все справді буде СПРАВЕДЛИВО. Це не компроміс із агресором, а відновлення суверенітету України, гарантії безпеки та умови, за яких ця війна не повториться знову. Компроміс із дияволом – тільки на велику шкоду тому, хто йде на цей компроміс. Я, як і мільйони українців, дуже хочу закінчення війни і повернення додому. Але мир не може будуватися на брехні, насильстві й безкарності. Такий «мир» лише відкладе нову війну на майбутнє. Лише СПРАВЕДЛИВІСТЬ може стати основою справжнього і тривалого миру.
– Війна забирає у людини багато – спокій, безпеку, звичне життя. Який момент мирного життя ви хочете повернути собі найперше після Перемоги? Про що мрієте написати свій перший вірш у мирній Україні?
– Хочу простих речей: тиші, спокою і можливості жити без постійного очікування небезпеки. Мрію про час на природі, про усамітнення, молитву, творчість і життя, в якому можна просто любити й бути поруч із близькими.
Особливо ціную те, чого на війні часто бракує, — можливість щодня бути на Літургії та приймати Святе Причастя. Для мене перемога без Бога неможлива.
Хочу, щоб мій перший вірш у мирній Україні був схожий на ковток свіжого повітря після років чаду від руїн і згарищ.
Інтерв’ю записала Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар