Наприкінці ХІХ століття станиславівські модниці мусили нахиляти голову, минаючи крамниці: капелюхи були такі великі, що чіплялися за низько підвішені маркізи. Дехто волів обійти перешкоду дорогою і ризикував потрапити під фіакр. Городяни навіть зверталися до магістрату, щоб той вплинув на власників магазинів. Ця дрібна суперечка про капелюхи, як і сотні інших свідчень про те, у що вдягалося місто у різні епохи, досі лежала розсипана по газетних шпальтах та архівних описах майна. Історії міської моди як цілості не існувало.
Тепер вона є. Олена Бучик, краєзнавиця і багаторічна дописувачка «Західного кур’єра», п’ять років вибудовувала хронологію станиславівського вбрання від заснування міста до дев’яностих років, працюючи з архівними документами, давньою пресою і фондами стародруків. Книжка «Історія моди Івано-Франківська» щойно вийшла у видавництві «Лілея-НВ» і одразу викликала великий попит.
Чому чоловіки міста мусили розлучитися з вусами? Яку модну пошесть станиславівська газета порівняла з епідемією? І що з нинішнього гардеробу франківців історики читатимуть як прикмету цієї війни? Про це Олена Бучик розповіла в інтерв’ю.
— Пані Олено, коли і як ви почали цікавитися історією міста?
— Краєзнавством я займаюся з 2010 року, і почалося все з видавництва «Лілея-НВ». Я читала книжки серії «Моє місто», у мене виникали запитання, і я почала шукати відповіді сама: в онлайн-архівах, в нашому обласному архіві, в літературі. Спочатку тільки читала і збирала матеріал, а вже потім помаленьку почала писати.
Перша моя стаття вийшла журналі «Версаль». Невеличкий текст про Станіслава Потоцького. Це знакова постать, яка цікава всім, і мені захотілося написати саме про нього. Я звернулася до Польської національної бібліотеки з проханням надати те, що в них є. Вони надіслали історичну довідку, і на її основі я написала свою першу в житті краєзнавчу публікацію. У «Західний кур’єр» я прийшла у 2012 році, почала писати більше і взялася вивчати давні газети в архівах.
У цій роботі дуже допомагає знання мов, бо давні газети й документи, з якими маєш справу, здебільшого не українські. Читаю польською, німецькою, англійською, бо закінчила факультет іноземних мов. Ми вивчали старонімецьку, готичний шрифт, латину, і тоді здавалося, що в житті це навряд чи знадобиться. Якби мені сказали, що саме це стане моїм робочим інструментом, я б дуже сміялася.
— Нещодавно ви стали авторкою книги про історію моди Івано-Франківська. Це тема, яка балансує на межі «жовтизни». Коли ви відчули, що вона вартує цілої книги?
— Цією темою я почала займатися десь на початку повномасштабної війни. Писала про моду і в «Західному кур’єрі». Коли навколо все так погано, коли щодня страшні новини, хочеться чогось легшого, хочеться зануритися в те, що дасть змогу трохи не думати про жахливе. Для мене це був свого роду антистрес.
А далі виявилося, що в нашому краєзнавстві на цю тему написано дуже мало, буквально кілька статей місцевих дослідників. Ніхто не брався викласти це цілісно, у хронологічному порядку.
Так і виникла ідея заповнити прогалину. Ці два фактори спрацювали разом: бажання зайнятися темою, у якій можна перепочити, і те, що поле виявилося майже порожнім.
— Над книгою ви працювали п’ять років. Як виглядав цей процес і що було найскладнішим?
— Найскладніше було писати про найдавніші часи. Тоді не було ні газет, ні фотографій, тож інформацію доводилося шукати в архівах. Там є інвентарні описи, де перелічено майно людей, а разом з ним і одяг. Дещо про вбрання Галичини того періоду є в працях львівських істориків. Саме на цю частину пішло найбільше часу, бо кожну деталь треба було визбирувати по крихтах.
Далі, коли з’являється преса, працювати легше. Давня преса і є моїм основним джерелом, обожнюю в ній «ритися». Газети шукаю і в обласному архіві, і в онлайн-архівах, кілька разів їздила до Львова у відділ стародруків наукової бібліотеки. Там «Кур’єра Станиславівського» навіть більше, ніж у нашому обласному архіві, тому туди варто навідуватися, хоч працювати складніше: сканування платне, фотографувати не дозволяють, лишається робити нотатки.
Складність була також у тяглості. Ця книжка суттєво відрізняється від моєї першої, «Станиславів буденний і святковий. Побутово-звичаєвий путівник»: та була більше побутового характеру, розповідала про ресторани, кав’ярні, місцеві свята, і хронологічної послідовності в ній не було. А тут треба було вибудувати лінію від найдавніших часів, охопити всі часові проміжки, нічого не пропустивши. Це справді копітка робота, тому вона й розтягнулася на п’ять років.
— Які періоди охоплює книжка?
— Від заснування міста до дев’яностих років.
Була в мене ідея написати і про двохтисячні, бо тоді в івано-франківській моді відбувалося багато цікавого. З’явився франківський фешн-тиждень, місцеві дизайнери, які почали розвивати українську моду і представляли її за кордоном. Але я подумала, що охоплювати цей період ще зарано, надто мало часу минуло. Мабуть, його досліджуватимуть уже наші діти й онуки.
— Які події стали найбільш переломними для історії моди міста?
— Найбільша революція відбулася під час Першої світової війни. Спочатку я навіть сумнівалася, чи варто про неї писати. Війна страшна, у місті було багато жертв і руйнувань, і думалося: яка може бути мода в такий час? Але щойно взялася за матеріали, була вражена, наскільки Перша світова перевернула життя людей з ніг на голову. Практично в усіх сферах, і в моді теж.
Насамперед це стало революцією для жінок. Чоловіки масово гинули, були на фронті, поверталися з інвалідностями, тож жінки мусили зайняти активнішу громадську позицію: доглядати поранених, ставати на робочі місця, які чоловіки вже не могли посідати. А в сукні з корсетом ти не підеш ні в контору, ні до шпиталю. Корсети довелося зняти, і це відразу позначилося на одязі.
Вплинула війна й на чоловіків. Якщо подивитеся на чоловічі фотографії початку ХХ століття, там майже на кожній чоловік з вусами. А коли йшли в армію, вуса й бороду мусили зголювати. Знаєте чому? Через хімічну зброю. Протигаз нещільно прилягав до обличчя, отруйні речовини могли потрапити всередину, і людина гинула. Тому військових зобов’язували голитися.
Тоді ж прижилися наручні годинники. Носити їх почали трохи раніше, але масовими вони стали саме під час війни. До того годинник тримали в кишеньці, а поки ти його звідти витягнеш, у бою це вже не має сенсу. Тож першими перенесли годинник на зап’ясток військові.
Цікавою була й мода вісімдесятих та дев’яностих, і саме через постійний дефіцит. Люди намагалися вигадувати й шити самі, був журнал «Бурда». Період вийшов на диво творчий: брак усього підштовхував до креативності.
— А який період був найелегантнішим?
— Без сумніву, ХІХ століття, особливо його кінець, епоха модерну і сецесії. Тоді навіть казали, що сецесійні будинки нагадують зачіски й капелюшки модниць: усі ці фасади, дахи, вигини. Найелегантніший період.
Але тодішня мода була страшенно незручною. Уявіть собі величезний капелюх, який чіпляють до волосся довжелезними шпильками. Боляче, особливо коли вітер. І зайти кудись у такому капелюсі непросто. У станиславівській пресі навіть була замітка про те, що громадськість зверталася до магістрату, бо власники магазинів вішали маркізи надто низько. Модниці мусили або нахиляти голову, або виходити на дорогу, а там можна було потрапити під фіакр.
А корсети? У корсеті жінка не могла нахилитися. Ми часом бачимо в історичних фільмах, як жінка впустила хусточку, а джентльмен підбігає й подає її. Це не лише тому, що чоловіки були гречні, хоча вони справді були гречні. Просто вона сама нахилитися не могла. Дуже красиво, але дуже незручно. Більше того, шкідливо для здоров’я. У нас смертей від корсетів не було, але в Лондоні чи Парижі жінки від них помирали, настільки вони здавлювали внутрішні органи.
— Який факт про історію моди став для вас особисто найбільшим відкриттям?
— У книжці є розділ про те, як одягалися в місті за часів ЗУНР. І я знайшла в газеті «Нове життя» цікавий уривок про те, що тоді було дуже модне взуття зі шпорами. Автор писав, що як колись іспанський грип морив людей, так тепер напала пошесть на це взуття. Носили його навіть конторські працівники, які ніколи не їздили верхи. Це було дуже дивне модне віяння, мене воно здивувало.
Друге відкриття стосується підробок. У міжвоєнний період у нас був дуже популярний магазин чеської взуттєвої фірми «Бата». І виявилося, що в самій крамниці цього відомого бренду продавали підроблене взуття. Був величезний скандал, і мені, як дослідниці, було дуже цікаво вивчати його подробиці.
А виявилося все через військо. «Бата» постачала взуття й для армії, тож військове керівництво добре пам’ятало, якою має бути якість. Одного разу партія прийшла оригінальна, іншого разу підроблена, і саме військові, які те взуття активно носили, помітили різницю. Першою про це почала писати львівська преса, бо підробки спливали й у Львові, де фірма теж мала свої філії. Резонанс був величезний.
— А чи були підробки поширеним явищем в історії місцевої моди?
— На цю тему я друкувала в «Західному кур’єрі» статтю — «Підробки в давньому Станиславові». Тож це міф, що раніше їх не було. Були. Але точно не так масово, як зараз.
— Підсумовуючи, чи можете сказати, що станиславівці й франківці були модниками?
— Безперечно, були. Жінки само собою, але й чоловіки також. Їм у книжці присвячений окремий розділ: наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття тих, хто пильно стежив за гардеробом і зовнішністю, називали денді. Слово прийшло з англійської, бо тоді всі брали приклад з англійців, а Лондон вважався центром чоловічої моди. Були свої денді й у нашому місті. Один наш містянин навіть здобув призове місце на конкурсі краси в Баден-Бадені, Станіслав Рубчак, був у нас такий красень. А подивіться на тодішні фотографії: практично всі чоловіки з вусами, і не абиякими, їх завивали щипцями в перукарні.
Але найкраще про це говорить не розквіт, а найважчі часи, коли люди, попри все намагалися виглядати гідно. Під час Першої світової населення дуже збідніло, але процвітали фірми, які перефарбовували й перешивали одяг. Те саме за часів ЗУНР і в перші роки Другої Речі Посполитої: повоєнний час, економічна криза, ціни росли, інфляція була страшна, а люди трималися і хотіли бути привабливими.
— Ми теж живемо в час війни. Які паралелі ви тут бачите і які процеси в моді відзначаєте вже зараз, ті, що стануть точкою відліку для наступних дослідників?
— Пряму паралель можна провести з Першою світовою, бо жінки й зараз займають активнішу позицію в громадському житті, опановують професії, які досі вважалися чоловічими. Це так само впливає і на їхній одяг, і на їхнє життя. Думаю, цей період теж досліджуватимуть як один з найцікавіших.
А ще люди більше тягнуться до українського, і почалося це не з повномасштабного вторгнення, а ще з 2014 року. Вишиванки носили й раніше, але не так масово. Стався сплеск патріотизму, і українське стало модним: вишиваний одяг, більше жовто-блакитного в гардеробі, футболки, куртки, пов’язки, українська символіка на рюкзаках.
Українська мода отримала поштовх. Навіть така біда, як війна, лишає по собі щось живе, і, можливо, саме з цього виросте те, що досліджуватимуть уже наші онуки.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар