Юлія Кіщук досліджувала життя і спадщину Параски Плитки-Горицвіт — фотографки, письменниці й народної філософині з Криворівні. Вона розвінчує кілька міфів про мисткиню і розповіла, чому вважає її вибір бездітності феміністичним актом.
Гуцульська мисткиня Параска Плитка-Горицвіт дивує сміливістю, яка була нетиповою для жінок у гірських селах її часу, пише Західний кур’єр з посиланням на Postimpreza. Культурологиня Юлія Кіщук, яка досліджувала життя і творчість Параски, розповіла, що навіть серед людей, які зберігають спадщину мисткині, досі трапляються суперечливі версії подій — від знання нею німецької мови до нібито роману з грузинським лікарем.
Дослідниця переконана, що вигадка про романтичну драму могла бути спробою вписати життя Параски у звичну для жінки рамку — де романтичні стосунки вважалися єдиним легітимним сюжетом.
«Коли я детальніше ознайомилася з приватними матеріалами Параски та поспілкувалася з її сучасниками, вона не справила враження самотньої чи нещасливої. Геть навпаки. У неї були подруги — це були близькі й теплі стосунки. Вона мала дуже глибокі і близькі стосунки з мамою. Також Плитка-Горицвіт листувалася з різними людьми з усього СРСР та діаспорою», — розповідає Юлія Кіщук.
Особливу увагу дослідниця приділяє дружбі Параски з Одосією Плиткою-Сорохан — жінкою зі схожою долею, з якою вони разом проходили заслання, ходили в гори і збирали фольклор. За словами Кіщук, ця дружба заслуговує окремого вивчення так само, як і вплив на Параску Платоніди Хоткевич, дружини Гната Хоткевича, яка також пережила репресії і певний час жила в Криворівні.
Що стосується вибору не одружуватися, дослідниця вважає це радше наслідком обставин, ніж свідомою метою: Параска до певного моменту була відкритою до стосунків, але шукала партнера, близького ідейно.
«Якби Параска мала чоловіка та дітей, навряд чи в неї було б достатньо часу для творчості», — зазначає Кіщук.
Окрему увагу в розмові приділено релігійності мисткині. Отець Іван, який працює в музеї Параски, називає її «черницею в миру» — вона написала понад 40 книжок молитов і створювала ікони, хоча й неканонічні, з мотивами індійських орнаментів. Дослідниця пов’язує посилення віри Параски з періодом після смерті матері у 1984 році.
Кіщук також спростувала поширену думку, ніби Параску повністю замовчували в радянський час — вона знайшла публікацію про мисткиню в журналі «Радянська жінка» за 1968 рік, де Параску представили як етнографиню і хранительку народного знання.
Окремим сюжетом у розмові стало будівництво Параскою власного будинку — процес, який дослідниця називає боротьбою жінки за «кімнату для себе».
«Створення і повернення собі особистого простору для творчості — також потужний феміністичний акт», — підсумовує Юлія Кіщук.
Залишити коментар