Цитати
- В мене зараз повне дежавю кінця 2014-го року – ті самі виклики стояли перед Україною, такі самі були очікування росії. Все це вже ми проходили, все це було, і я думаю, що нічого з цього не спрацює, хоча проблеми, з якими зіштовхнеться зараз кожен європейський дім, проблеми, створені росією, будуть незрівняними з тими, які росія активно створювала в 2014-2017 роках, намагаючись зробити так звану втому від України – її не існує насправді. Тому проблема є, що з нею робити зрозуміло. Мене, якщо чесно, вона не турбує, тому що ми вже це пережили, ми знаємо, як з цим працювати. Мене набагато більше турбує, власне, готовність українського народу до довгострокового спротиву, з великими жертвами – фізичними та економічними.
- Знаємо, що через російську мову зайшов рускій мір… Але уявімо собі, що є людина, яка живе з осколком у тілі від війни. Дістати його хірургічним шляхом неможливо, і вона змушена із цим осколком жити і через нього кульгати. Люди, які говорять російською, уражені осколком, – я ставився б до них так. Більшість із них це розуміє, і їх не можна упосліджувати за це. Частина вже перейшла на українську, частина ще перейде. Але не можна вимагати від людини, яка все життя розмовляла російською, щоб вона негайно спросоння читала напам\\\'ять Кобзаря. Це не по-людськи. Інша річ – це люди, які емоційно наполягають на своїй російській і на тому, що російська для українців – це мастхев. Також є агресивні хами, які зараз приїздять на \\\"мерседесах\\\" у села в західних областях і питають у місцевих російською: “А где у вас тут суши?” Це реальна історія. Ну, я думаю, з ними селяни розберуться. Вони зможуть відрізнити дядька, який все життя пропрацював на “Азовсталі” і якого доля переїхала, від крутелика на мерсі, який принципово розмовляє російською. Першому треба вибачити, а другого – провчити.
- Так, Європа відкрилася – принаймні на кордонах для біженців. Поки що принаймні це. Але мені вже замало цих масових синьо-жовтих декорацій, тотальних сплесків захвату й емпатії, приголомшливих рукоплескань навстоячки і півмільйонних маніфестацій у центрі того ж Берліна чи десятків інших столиць. Усе це зворушливо і прекрасно. Але мені вже замало: в нас гинуть діти, мами, тати, старі й молоді. Щодня, щоночі і щогодини. В нас гине країна, її міста, мости, будівлі, летовища, культурні пам’ятки. Тепер вимагається щось набагато більше, ніж молитися за нас і плакати. Не лише доброта і гостинність, не лише тепло і слова підтримки, а й безстрашна дія. Європо, не бійся! Стань великою, стань до бою, вали Стіну.
- Той факт, що війна переходить у затяжну стадію – було зрозуміло вже десь у середині березня. Ще до втечі московитів з-під Києва, Чернігова та Сум.
Але одна справа зрозуміти розумом, а зовсім інша – на емоційному рівні.
Швидко нічого не завершиться. Це війна на місяці і цілком можливо на роки. Все життя, яке було до – вже ніколи не повернеться. Прийняти цю реальність складно.
Зараз панує важка емоція. Новини з фронтів складні, втрати болючі, перспективи не очевидні.
АЛЕ. Давайте згадаємо, що ще два місяці тому московська орда стояла під Києвом. І у битві за Київ ми перемогли. Давайте згадаємо, що московський план «втарого етапа спецопєрації» полягав у повному оточенні усього донбаського угрупування ЗСУ і відрізання цілого Сходу України, аж по Дніпро. І цей план повністю провалився.
Згадаймо про те, що згідно заяв ворога, у нас вже три місяці «немає авіації та ППО», але насправді є і те, і інше. Згадаймо, що поставки західної зброї на початку широкої війни були геть не очевидним і вирішеним питанням, а зараз ці поставки таки стабільно йдуть, і буде ще більше, на десятки мільярдів доларів. Погана новина в тому, що ми лише на початку шляху. Хороша новина в тому, що в нас є шлях і ми ним йдемо. Просто він буде довгим.
- Чому не визнавали ймовірність війни з Росією в кінці лютого... Тоді інакше не можна було зробити. Інакше б почався масовий вихід біженців, і це був би параліч усіх доріг. І армія б не пройшла в райони оборони. Звісно, в цій ситуації вигравала Росія, тому що тоді б ми могли втратити Лівобережну Україну. Адже всі 50 мостів були б забиті, і тоді єдиний вихід – танками давити своїх співгромадян, щоб пройти через мости. За всіма сценаріями, які ми обговорювали, ми б не витягнули війну, якби раніше оголосили, що вона скоро почнеться.
Це була б масована паніка, масований безлад, ще й в стані, коли війна не оголошена і воєнного стану ще немає. Жодна логістична система такого б не витримала. Крім того, все б супроводжувалось звинуваченнями, спекуляціями, політичними криками. Тому таке рішення було дуже важким вибором між поганим і дуже поганим.
Мирне місто дуже резонує з прифронтовими, тим паче з фронтовими містами. Я щасливий з того, що ІФ живе, так і має бути. Війна забирає людяність, природні бажання, традиції, звички. Для мене у певний час, було дуже важливо не втратити зв’язок з домом, з життям до війни, з тими кого любиш і з містом у якому люблю жити. У певний момент страшенно захотів додому і цим жив, це і тримало на плаву. Тому я дуже радий бачити наше місто і щасливий, що у ньому є життя.