Як 22-річна Мальвіна з Прикарпаття рятує життя захисників на передовій

Цій тендітній дівчині, пластунці, студентці-правничці з Рогатинщини всього 22. І вже понад рік Вікторія Савків із романтичним позивним Мальвіна відважно виборює нашу свободу на найгарячіших ділянках фронту на Донеччині. У складі спецбатальйону OPFOR хоробра бойова медикиня щодня рятує життя українських оборонців. Юна прикарпатка стала першою пластункою, яка отримала нагороду «Хрест Хоробрих» – відзнаку Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, яка вручається «за героїчний вчинок, пов’язаний із ризиком для життя (здоров’я) під час участі у бойових діях».

Що спонукало змінити університетські аудиторії на бліндажі, як це бути жінкою на війні та з якими труднощами стикаються бойові медики, Вікторія Савків поділилась із «Західним кур’єром».

– Віко, розкажи про себе. Чим ти займалась у цивільному житті?

– Народилась я в селі Черче, що на Рогатинщині. Навчалась у місцевій школі. Після закінчення вступила у Національний університет «Острозька академія» на спеціальність «право». Згодом взяла академвідпустку і 10 місяців навчалась у Маріуполі в Українській академії лідерства. Потім поновилась в університет і зараз я є студенткою четвертого курсу. Люблю малювати, у мене з дитинства це добре вдавалось. Зараз моїм захопленням є моушн-дизайн. На дозвіллі роблю аніме, мультфільми.

– Ти є вихованкою гуртка юначок «Ластівка» у Рогатині. Що тобі дала приналежність до скаутської організації Пласт?

– Це коло активних людей, які люблять Україну не тільки на словах, а й на ділі. Слова із присяги пластунів «робитиму все, що в моїх силах, щоб бути вірним Богові й Україні, допомагати іншим…» стали моїм кредо у житті. Саме у Пласті я почала ідентифікувати себе, як українка. Не просто громадянка України, а особистість, приналежна до славетної і самобутньої нації.

– Пригадай, яким для тебе був ранок 24 лютого 2022-го?

– На той час я працювала у Польщі і навчалась на індивідуальній формі в Острозькій академії. Як і кожен українець, спочатку пережила величезний стрес. Так, війна триває з 2014 року, але, будьмо чесними, у нас, на заході України, це не відчувалось. Не вірилось, що дійде до повномасштабного наступу. Але коли рашисти підійшли під Київ, я, не задумуючись, взяла квиток і поїхала в Україну.

– Як прийняла рішення приєднатись до лав Збройних сил України?

– Як тільки почула про повномасштабний наступ, відразу зрозуміла, що буду боронити свою державу. Намагалась потрапити у лави ЗСУ, але відразу не вдавалось, бо був великий наплив добровольців серед чоловіків, і мені, 21-річній дівчині, сказали почекати. Але чекати я не могла. Поїхала у Львів і доєдналась до обласного осередку «Правого сектора». Почала з ними вивчати тактику ведення бойових дій і тактичну медицину. І саме отримані тут знання з тактичної медицини мені дуже пригодились. Згодом на запрошення начмеда однієї з бригад ЗСУ я доєдналась до їхньої військової частини, де навчала військовослужбовців тактичної медицини та допомагала медикам. Але це було в тилу. У вересні 2022 року перевелась у спецбатальйон OPFOR, який на той час перебував у Бахмуті, і відтоді несу службу у його складі на Донеччині.

– 21 рік – це досить молодий вік для дівчини, щоб стати військовою. Це був емоційний порив чи обдумане рішення?

– Це був абсолютно емоційний вибір. Мною керувала ненависть до окупантів, до кожного росіянина і всього, що з ними асоціюється, – від мови до їхнього маніакального бажання знищити нас як націю.

– Часто молоді, запальні люди сприймають війну як щось романтично-героїчне. Чи не було у тебе розчарування, коли зіткнулась із жорстокими реаліями бойових буднів?

– Ні, у мене не було ні розчарування, ні зневіри. Навпаки, прийшло розуміння складності війни та психології людини, яка перебуває на фронті, переосмислення цієї великої визвольної боротьби, яка зараз відбувається. І тільки збільшилась ненависть до росіян та бажання помсти.

– Чому саме OPFOR?

– Бо це батальйон неймовірно сильних людей, які з перших днів повномасштабної війни «фігашать» на нашу перемогу. Участь у наступальних діях у Гостомелі, Ірпіні, визволення Балаклії на Харківщині, згодом – бої за Бахмут. І зараз ми невиїзні, постійно перебуваємо у Донецькій області. Наш батальйон одним із останніх виходив із Бахмута. І на кожних напрямках мої побратими показують високу результативність своєї роботи. В арміях НАТО підрозділи OPFOR вважаються військовою елітою.

– Розкажи, як виник твій «казковий» позивний Мальвіна?

– Це ще з «Правого сектора». Його мені дала людина, яку я неймовірно поважаю і яка для мене є прикладом для наслідування, – наш інструктор Шип, який служив у ізраїльській армії і брав участь у їхніх битвах. Чому? Не знаю. Він просто сказав: «Будеш Мальвіна». Я така: «Ок». Саме Шип навчив мене, як вижити самій під час бойових дій і рятувати життя іншим. Однак війна жорстока і невблаганна, вона не вибирає… На жаль, Шип загинув ще у 2022 році. Тому цей позивний для мене дуже цінний, як пам’ять про мого наставника, надзвичайно сильну людину і щирого патріота України.

– Робота бойової медикині одна з найскладніших на передовій. Чи можеш описати один день зі своєї служби?

• Один мій робочий день? (усміхається). Коли ми перебуваємо на завданні, то моя основна функція перебувати на одному з етапів евакуації. Зазвичай, я перебуваю на другому етапі. Заїжджаємо у якийсь підвал (якщо це місто) або бліндаж (якщо це відкрита місцевість), де є «радєйка» і старлінк, і моніторимо ситуацію. У повній бойовій готовності – броник, каска, з бойовими рюкзаками. Отримуємо виклик – на пікап і поїхали. Якщо дозволяє обстановка. Якщо немає безпечних умов, триває артобстріл, на жаль, доводиться чекати. Адже основне завдання тактичної медицини – не збільшити кількість поранених. Хоча у зоні бойових дій кожне місце і час є безпечним умовно і до певного часу. Ворог свою роботу робить теж добре.

Нам повідомляють координати, куди треба під’їхати, щоб забрати пораненого. Зазвичай із трьохсотим вже хтось працював – чи бойовий медик на полі бою, чи побратими. Я оглядаю пораненого, розпитую про характер поранення, перевіряю час і правильність накладення турнікета. Якщо є необхідність, надаю першу домедичну допомогу. Вантажимо на пікап і веземо до стабпункту. Дорогою я перебуваю у кузові з пораненими, стежу за їхнім станом, послаблюю їх біль за допомогою уколів, як можу, підтримую психологічно.

– Чи пригадуєш свій перший виїзд?

– Так. Його забути неможливо. Коли я потрапила у OPFOR, якраз батальйон відправлявся на штурм біля Бахмуту. Мені запропонували або іти з хлопцями на поле бою, або бути на другому етапі еваку. Я вирішила йти з хлопцями. Ми погрузились на беху, заїхали на вихідний рубіж. Далі мали йти пішки орієнтовно кілометр від ворожих позицій. Коли ми почали рух, буквально через дві хвилини нас «засікли» і почали інтенсивно «крити» всім, чим тільки можна – з гармат, мінометів, танків… «Радєйки» перестали працювати, а вже були поранені. Коли рація запрацювала, мені передали, що потрібна допомога трьохсотому. Інтенсивні обстріли по нас продовжувались. Я підповзла до пораненого, надала йому першу медичну допомогу, яку могла в тій зоні. Операція не могла дальше продовжуватись, бо ми стали мішенню для ворогів. Почалась евакуація. Ми погрузились разом із пораненими на беху, доїхали на другу лінію еваку, перегрузились на бус. Черговий приліт – і його розтрощило. Дякувати Богу, снаряд розірвався поруч і ми залишились всі живі, однак машина вже не їхала. Кругом все бахкало, свистіло, горіло, диміло… Звідти нас вже забрала БМП, яка верталась із черговими пораненими.

– Про що ти думала тоді, коли «смерть дивилась у вічі»?

– Коли я була там, то взагалі ні про що не думала. Була суперспокійною. Розуміла, що я зараз у такій ситуації, де від мене вже нічого не залежить. Знайшла ямку і сховалась. Бахкає – ми пригнулись: «Пролетіло. Клас! Ми цілі!». Але коли ми вибрались звідти, у мене був сильний шок. Десь за два – три кілометри йде війна. Там досі мої побратими, по яких «гатять» з артилерії. А тут – все спокійно. У голові не відразу вкладалось розуміння того, що на одній території запеклі бої, де кожну секунду хтось може бути поранений або вбитий, а на іншій – тихо. Важко було прийняти різність ситуації – там вогонь, смерть на кожному кроці, а тут все окей, можна жити, вже нічого не загрожує…

– Чи є у вашому батальйоні жінки і яку роботу вони роблять?

– Коли я прийшла у батальйон, нас було, здається, троє. Зараз доволі багато жінок. Це медикині, заступниці командирів рот, які прийшли після академії, командирка мінометного розрахунку (дуже крута дівчина) і заступниця командира з морального забезпечення.

– Зараз дедалі більше жінок обирають військові спеціальності. Розкажи, як це бути жінкою на війні?

– Дуже важко. Найперше важко перебувати у колі чоловіків, бо у них є так званий «інстинкт захисника» – що життя жінки цінніше за життя чоловіка, що війна – це «не жіноча справа». Мені постійно треба боротись за те, щоб бути разом із хлопцями. Мене часто відмовляють іти на певне завдання, проводять персональні бесіди: може, ти не підеш, може, краще на стабпункт? На відміну від чоловіків, ми мусимо боротись ще й за те, щоб мати змогу захищати державу. Ще один момент, що до тебе постійно хочуть «підкотити», привернути твою увагу. А це виснажує психологічно, бо постійно треба давати «відкос» – ввічливо, але доступно (усміхається).

– Як вдалось адаптуватись до відсутності побутових зручностей? До прикладу, як вимити і висушити волосся?

– У цьому мені допомагає пластунський досвід. Коли ми жили по два тижні на лісовій поляні у наметах, теж раз на тиждень мились, переважно холодною водою. Для мене це взагалі не проблема. На фронті переоцінюєш поняття жіночності. Такі суто дівчачі потреби, як накладні вії, манікюр чи фарбування волосся тут дуже швидко нівелюються. Я цим не переймаюсь. Дещо важче у плані гігієни. Але ми якось справляємось – є вологі серветки, одноразові сухі душі.

– До війни у тебе, напевне, було багато друзів-однодумців. Чи спілкуєшся зараз із цивільними і чи знаходите спільні теми для розмови?

– Абсолютно не спілкуюсь із цивільними. Мені здається, що я їх пригнічую. Про що з ними говорити? Моє теперішнє життя – це війна. Зараз основне моє коло спілкування – мої побратими та посестри. І наразі їх мені вистачає. З цивільними спілкуюсь тільки у робочих питаннях. У нас уже дуже різні світогляди стали…

– Чи тяжко було звикнути до певного обмеження свободи і необхідності виконувати накази?

– У нашому батальйоні я не відчуваю «обмеження свободи». Тут працюють такі самі цивільні люди, які в силу обставин стали військовими. Більшість із них ще два роки тому й у сні не бачили себе на полі бою. Але зараз ми у війську. У кожного є свої обов’язки, які потрібно виконувати. Крапка.

– Що найважче у твоїй службі?

Прокидатись зранку (сміється). Важко поєднувати службу і навчання. Просто не вистачає ні фізичних, ні емоційних сил приділяти увагу ще чомусь. Але розумію, що мушу. Коли з’являється вільна хвилина, сідаю за підручники. Хотілось би розвивати свої вміння у моушн-дизайні, але, знову ж таки, через брак часу немає можливості. Тут твій час не належить тобі. З цим, мабуть, найтяжче змиритись. Не можеш нічого планувати, бо не знаєш, де будеш завтра… І так, мені страшно. Я борюся зі страхом, тим, що на мені відповідальність за життя іншої людини. Коли ми вивозимо поранених із гарячих точок, у мене є розуміння, що їх життя залежить від того, наскільки я буду спокійною і наскільки опаную себе, і буду працювати з ними так, аби вони доїхали живими.

– Понад рік надлюдських фізичних навантажень, постійне перебування в психологічному напруженні… Як ти почуваєшся?

– Упорядкувати психологічні моменти мені допомагає психотерапевт, із яким я по можливості працюю і обговорюю те, що мене хвилює. Також триматись у строю допомагають мої побратими. Вони як можуть тригерити мене своїми приставаннями, так само можуть і підтримати, коли потрібно. Ще я трохи схудла. Але не через недоїдання, а більше через постійне перебування у нервовому напруженні. А до фізичних навантажень звикається. Походивши три дні у бронику, його вже потім не відчуваєш. Плюс екстремальні умови, адреналін. Тут не стоїть питання – важко чи ні? Питання в тому – хочеш вижити чи ні?!

– Нещодавно Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нагородив тебе нагрудним знаком «Хрест Хоробрих». Це за якийсь окремий вчинок чи загалом за твою роботу?

– Це варто запитати хіба у мого командира (сміється). Коли нам дають нагороди, то не озвучують, за що саме. Я просто виконувала і виконую свою роботу.

– Що значить для тебе ця відзнака?

• Хочу бути гідною її. Це стимул для мене попри страх і втому залишатись хороброю.
• 

Інтерв’ю записала Мар’яна РИНДИЧ