Рішенням сесії міської ради в Івано-Франківську ще влітку запрацював комунальний заклад «Дім воїна». Тут ветеранам війни, а також родинам загиблих і зниклих безвісти надають широкий спектр соціальних та юридичних послуг. А для комплексної підтримки захисників та захисниць України у «Домі воїна» залучають до співпраці мультидисциплінарних фахівців, які працюють із всебічним відновленням ветеранів, військових, членів їхніх сімей та родин загиблих, зниклих безвісти. Більше про роботу закладу говоримо із його директором Миколою Крошним.

– Для чого був створений і чим займається «Дім воїна»?

– Основні наші напрями діяльності – це допомога військовим, ветеранам війни, сім’ям загиблих військових і сім’ям військових. Ми надаємо допомогу різного типу. Зокрема, це є психологічна реабілітація, психологічна допомога та фізична реабілітація. Станом на сьогодні ми вже маємо укладені меморандуми про співпрацю з різними установами та організаціями. Для прикладу, ми почали співпрацю із громадською організацією «Нові крила». Там займаються саме фізичною реабілітацією. Це насправді дуже добра співпраця, бо, як показує практика, дуже часто хлопці звертаються із проблемами зі спиною від навантажень на війні. У «Нових крилах» фахівці проводять масажі та різні вправи для фізичної реабілітації наших військових. Маємо, наприклад, співпрацю із фірмою, котра готова протягом двох тижнів із моменту звернення виготовити зовнішні протези різної складності. Є спеціалісти, котрі займаються реабілітацією військових із проблемами зі слухом.

Також ми стараємося проводити культурно-відпочинкові та спортивні заходи для наших військових, які мають на меті трохи відволікти та розвантажити психологічно. Декілька тижнів тому ми на «Козацькому острові» організували рибалку для військових. То був наш перший такий захід. Але це додало нам стимулу не зупинятися, а робити якомога більше схожих заходів. Я бачив задоволені обличчя хлопців, котрі протягом дня перебували на природі, спілкувалися з колегами. Такі моменти насправді розвантажують. Серед тих військових був один, який втратив обидві ноги. Його враження від такої поїздки непросто описати. З його слів, за останні місяці, крім лікарень, він більше нічого не бачив. А тут йому вдалося поїхати на природу, відпочити, порибалити, поспілкуватися з однодумцями.

– Наскільки актуальним стало створення такого закладу в Івано-Франківську? Чи є потреба у наданні послуг соціального характеру військовим громади, котрі повертаються з війни?

– Очевидно, що актуальність створення такого закладу для соціальної допомоги військовим була на часі. Ми працюємо залежно від міри і потреб заявників. Ми не копіюємо схожого типу діючих установ, які вже працюють як в Україні, так і за кордоном. Стараємося виконувати функції відповідно до конкретних потреб людей, котрі до нас звертаються. Так, такий заклад є дуже актуальним і потрібним. Ми всі повинні розуміти, що Україна перебуває у стані війни. А з власного досвіду, бо мав можливість брати участь у війні на сході країни, розумію і бачу, яка велика кількість військових отримує травми внаслідок цієї війни. 99,9 відсотка військових, які перебувають на лінії фронту, вже не будуть такими, як були до 24 лютого 2022 року. На когось війна вплинула більше, у когось вона залишила менший слід. Але таким людям потрібно допомагати. Ми розуміємо, що кількість людей, котрі будуть повертатися з війни, буде дуже великою. Я би хотів, щоби вони вже сьогодні поверталися і перестали травмуватися, гинути. Рано чи пізно військові повернуться додому, а ми мусимо їм допомогти повернутися.

– Нещодавно в інтерв’ю міський голова сказав, що мобілізованими з Івано-Франківської громади є 11 тисяч військових. Це величезна армія людей – фактично ціле місто. І всі ці люди – потенційно ваші клієнти.

– Нам потрібно пам’ятати не тільки про тих, хто воює, але й про їхні сім’ї. Бо для дружини, мами чи дітей військових, котрі перебувають на фронті, також нелегко. Як показує практика, дуже багато сімей розпадаються через війну, вони не знаходять спільної мови. Дружини не до кінця можуть зрозуміти агресивну чи якусь іншу поведінку чоловіка, котрий приїжджає сюди у відпустку. З родичами також потрібно проводити певну психологічну роботу. У нас ще зараз немає повного штату працівників, але вже маємо психолога, котрий надає якісну допомогу.

– З якими питаннями найчастіше звертаються до вас учасники війни?

Тяжко сказати, які саме звернення є найчастішими. Від початку створення «Дому воїна» до нас вже звернулося по допомогу понад 200 військових. Усі випадки дуже різні. Наприклад, приходять хлопці, котрі потребують психологічної допомоги, бо їх нервує суспільство. Демобілізованим і їхнім сім’ям допомагаємо у пошуку роботи, адже маємо укладений меморандум із Центром зайнятості.

Є випадки, коли хлопці не хочуть повертатися на свою роботу, де вони працювали до війни. З власного прикладу скажу, що навесні, коли я повернувся з війни, то взагалі нічого не хотів, ніякої роботи. Але завдяки підтримці дружини, батьків і мотивації сина я вийшов із тої депресивної ситуації, звичайно, за допомогою психологів. Є люди, котрі закриваються у собі, їх усе дратує, буває, що й шукають розраду в тому, що підсідають на алкоголь. Тому це проблема для суспільства, котре мусить постаратися допомогти військовим повернутися зі стану війни.

Є певний психологічний стан, коли людина втрачає бачення потреби себе тут, поряд зі своїми близькими, а першочергово прагне бути на війні, в окопах, поряд із побратимами. На жаль, такі стани часто зустрічаються.

– Війна у житті військових залишає свій відбиток раз і назавжди?

– Це на сто відсотків так і є. Навіть бачу по собі, що дуже багато життєвих поглядів і цінностей змінилося. Я зрозумів, що найціннішим для людини є життя. І це не йде у ніякі порівняння із покупкою квартири, машини чи якихось дорогих речей. Коли я перебував на лінії фронту, то були такі моменти, коли я думав, що вже звідти не вийду. І в такий момент я був готовий віддати все, що в мене є, заради одного шансу – залишитися живим.

– І навіть через пів року після демобілізації війна тримає?

– Так, я не забуваю про хлопців, із котрими воював. То була служба у 72 бригаді імені Чорних Запорожців. Я спілкуюся з побратимами, з командиром Назарієм Кішаком. Вони стали частиною моєї сім’ї. За порівняно короткий період часу півтора року ми настільки здружилися, що стали наче брати, хоча раніше я не міг зрозуміти суті слова побратим.

– Зараз ви укладаєте угоди про співпрацю з різними структурами. Чи бачать у вас конкурентів?

– Ми тільки раді співпраці із різними соціальними структурами. Навіть якщо вже є якісь організації, котрі займаються схожою роботою із військовими, то це добре, бо ми не конкуренти у бізнесі. Нам треба об’єднатися заради допомоги хлопцям і дівчатам, котрі віддають усе заради нашого мирного життя.

– Днями «Дім воїна» долучився до проєкту з грантової підтримки військових. Чи охоче звертаються саме за такою допомогою люди, котрі пройшли війну?

– Ми проводили свій тренінг зі спеціалістами, котрі розповіли про можливості. Стараємося доносити таку інформацію для військових, бо є такі, котрі вагаються. То вже нам доводиться виступати таким своєрідним стимулом, підштовхуємо до здійснення певних кроків, навіть у бізнесі.

Але охочих, котрі відгукуються саме на грантові пропозиції, небагато. Там є певна процедура, треба попрацювати, прорахувати. Але нема нічого страшного і в цьому. Якщо хтось захоче отримати грант, то обов’язково допоможемо і порадимо.

– Знаю, що є певна категорія людей, котрі неохоче чи навіть зі скромності не звертаються по допомогу, закриваються у собі.

– Так, я сам такий. З усіх видів допомоги, які я міг отримати, мене завжди підштовхувала дружина. Вона підказувала, що є така чи така можливість для отримання грошової допомоги при пораненні. Є така категорія людей, котра пасивно ставиться до таких виплат і не звертається по допомогу, хоча насправді має на це всі підстави. І в цьому питанні військовим допомагають родичі, котрі стають рушійною силою. Мене дружина підштовхувала і казала, що в цьому нема нічого страшного, а якщо вже так склалося, то чому не використати допомогу, яку пропонує держава.

– Яким буде «Дім воїна» у своєму стаціонарному приміщенні? Чи буде це звиклий офіс, у якому приймають службовці?

– Я стараюся поміняти стереотипи. Хочу, щоби військовослужбовці розуміли, що «Дім воїна» – це не якийсь офіс, де сидять працівники від години до години. Кожен із наших працівників живе своєю роботою. Це має бути приміщення, де військовий має відчути себе як удома. У нас буде окремо виділене приміщення для індивідуальної роботи психолога із максимально затишною атмосферою. Будуть працювати соціальні працівники. Попри все, ми не є всемогутні, але будемо перенаправляти в інші структури. Це не буде таке собі відфутболювання людей до інших структур, а радше порада і дієва допомога зі скеруванням.

Ми змушені зробити ремонти у приміщенні, яке нам виділили. Це гарне розташування у центральній частині міста. Буде пандус, інклюзивна вбиральня. Плануємо організувати все для повноцінної роботи. Наші військові та члени їхніх родин, котрі будуть звертатися, мають максимально комфортно себе відчувати і отримати якісні послуги. Це основне, чим ми керуємося в нашій роботі.

– Чи завжди людина, котра звертається по допомогу, знає, чого їй треба?

– Фізично не можливо знайти всіх людей на території громади, котрим потрібно надати допомогу. Людина має хотіти отримати якусь допомогу і сама звернутися. Ми не можемо змусити нікого до таких кроків. А ті, хто звертаються, вже знають, що їх турбує, які у них проблеми виникають.

– Чи стикаєтеся ви із проблемою нерозуміння суспільством людини, яка прийшла з війни?

– На жаль, таке є. Хлопці зверталися до нас із такою проблемою. Я вважаю, що станом на зараз дуже багато людей розслабилися. У перші місяці війни всі намагалися бути чимось корисними. Зараз більше думають про те, що війна десь там на сході, а військовим допомагають лише рідні і близькі тих, хто воює, чи тих, у кого вже хтось загинув. Тут я бачу, як люди продовжують жити своїм безтурботним життям.

Я усвідомлював, що нас чекає. Це важкі питання. Робота з військовими не може бут легкою. Дуже багато військових навіть озлоблені на тих, хто тут працює. Я зроблю все, що у моїх силах, щоби в нашому закладі не виникало якихось бюрократичних питань, а щоби допомогу військові отримували максимально швидко та ефективно.

– А є щось таке, що може допомогти військовим забутися у відносно мирному тилу і м’якше пережити перехід до життя без війни?

– Не знаю, чи це можливо, бо ті воєнні будні залишаються назавжди. Ми не можемо нічого зробити для того, аби забути про війну, але максимально сприяти тому, щоби військовому було комфортно тут жити і щоби він розумів, що люди йому вдячні, а ті місяці і роки, які він провів на фронті, не були просто так. Не кажу, що військовим треба давати все безкоштовно, пропускати у чергах чи носити їх на руках, але до військового має бути повага.

Володимир БОДАК