Людмила Зуб — фахівчиня команди реабілітаційного центру “Франко-Ґражда”. Вона допомагає захисникам прийняти досвід, отриманий на війні – через мистецтво. Людмила є засновницею дитячої художньої студії в Івано-Франківську. А як волонтер, проводить творчі майстер-класи для військових під час заїздів у “Франко-Ґражді”.
Разом із Людмилою, воїни малюють, ліплять з глини, витинають. Часто ті, хто не готовий спілкуватися з психологом, несподівано для себе довіряють пензлю, лінії, кольору. Через творчість ветерани торкаються своїх ран — і починають їх гоїти.
Людмила Зуб упевнена, мистецтво — універсальний шлях до зцілення, заспокоєння та пошуку нових сенсів. Жінка зізнається, саме творчість допомогла їй особисто не впасти духом в найскладніші періоди життя. Сьогодні вона з теплом передає свій досвід ветеранам, бо переконана, що знайти себе в мистецтві може кожен, особливо в переломні миті життя.
Про роботу у реабілітаційному центрі “Франко-Ґражда” та силу мистецтва, як інструменту відновлення та підтримки захисників, Людмила Зуб розповіла «Західному кур’єру».
– Пані Людмило, розкажіть про себе. Ви не прикарпатка, за яких обставин переїхали в Івано-Франківськ?
– Я полісянка, народилася в Рівненській області, в невеликому райцентрі. Прожила там 17 років, а коли закінчила школу, вступила в Львівську комерційну академію, зараз це торгівельно-економічний університет. Там отримала магістерський фах з бухгалтерського обліку та аудиту. Надворі був кінець дев’яностих. Серед вищих навчальних закладів особливого вибору не було. Стояло питання можливості вступу за адекватною вартістю. А мені, оскільки я закінчила школу з золотою медаллю, навчання на економічному готова була оплатити споживча кооперація. Тому це був джек-пот, так я тоді вважала. Хоч в глибині душі, все ж розуміла, що це не зовсім те, чого хотіла б.
На той момент я закінчила музичну школу, хотіла продовжити навчання в музучилищі. Але музична освіта вважалася чимось надзвичайно безперспективним. Тим більше, що в музучилище вступила моя рідна сестра. Тож на сімейній раді постановили, що одного музиканта в домі вистачить. А я маю здобути більш прагматичний фах.
Навчаючись у Львові на економічному, мене все одно притягувало мистецтво. Все моє тодішнє оточення було з мистецького кола. Художники, іконописці, реставратори. З багатьма добре знаюся досі. Я відвідувала всі можливі мистецькі заходи, і андеграундні, і офіційні.
Після інституту повернулася на Полісся відпрацьовувати направлення. Але незадовго після цього сильно захворіла, звільнилася з роботи і переїхала в Івано-Франківськ. Фактично для лікування. Тут у мене проживав рідний дядько, і вже більше двадцяти років я також мешкаю тут. Працювала спочатку за фахом головним бухгалтером у ресторані, в архітектурному бюро, в будівельній фірмі, обслуговувала підприємців по цілій області.
Але з часом моє захворювання загострилося так, що я вже не могла вільно пересуватися. Це був момент мого життя, в який я вперше задумалась про зміну фаху. Я вирішила покинути бухгалтерію. Ця професія приносила мені надто багато стресу, на фоні якого прогресувало моє захворювання. Я згадала про те, що любила завжди — творчість і мистецтво. З’явилася ідея відкрити творчий центр розвитку для дітей. Я наважилася змінити своє життя кардинально і в тридцять «з хвостиком» поступила на перший курс ПНУ одразу на два факультети – управління навчальними закладами і, паралельно, дошкільну освіту.
З мене всі дивувалися, бо, зазвичай, освітяни здобувають фах, що може принести більший прибуток. А тут людина з економічною освітою, досить ґрунтовною, вирішує піти в дошкілля. Важко було пояснити всім довкола, що я роблю.
Факультет управління навчальними закладами на момент мого вступу набирав студентів вперше. Випуск був надзвичайно потужним. Завдяки знанням, які я отримала по цій спеціальності, я відкрила власний навчальний заклад — центр розвитку дитини «Еники-беники», який працює вже восьмий рік.
До ковіду в моєму закладі працювали ясла, проводились різноманітні курси для дітей. Було малювання і кераміка. Після коронавірусу ми втратили своє просторе приміщення, відкрилися у значно меншому. Залишилася умовно половина від мого колишнього центру.
Повномасштабне вторгнення знову змінило нашу діяльність та плани. Ми переїхали ще раз, вже у зовсім крихітне приміщення. Зате з хорошим, опалюваним бомбосховищем та доступом до генераторів. Тепер мої «Еники-Беники» – це художня студія для дітей.
– Чому, коли ваш заклад довелося «звузити», ви вирішили зберегти саме художнє спрямування його діяльності? Напевно, це був не найприбутковіший серед можливих варіантів.
– Я глибоко переконана в тому, що мистецтво робить людей кращими, глибшими. Будь-яке — класичне, сучасне. Хотілося дати дітям додаткову можливість відчути цей світ через дотик до образотворчого мистецтва.
Я в хороших відносинах з викладачами, директором нашої державної художньої школи. Дуже поважаю їхню роботу. Але одна невеличка художня школа на обласний центр – це дуже мало. Туди важко потрапити на навчання і це можливо лише до певного віку. Дитина у п’ять чи шість років не завжди розуміє, в чому її талант. І, коли у віці дванадцять чи п’ятнадцять вона відкриває для себе малювання, їй кажуть, вибач, але можливість для тебе втрачено. Це дуже сумно. До нас може прийти дитина в будь-якому віці.
Я взагалі вважаю, що малювати може кожен, і дорослий, і малий. Якщо ти вмієш тримати ручку чи олівець в руці, ти вже вмієш малювати. Все решта виключно у голові.
В дорослому віці складніше починати, бо в нашій свідомості вже існують певні правила, страхи, а що скажуть інші? Особливо часто доводиться чути, що «в мене вийде некрасиво». Але що таке красиво? Кожен вирішує це сам для себе.
Проблема в тому, що малювати за шаблонами дітей вчать вже в дитячому садку. Що трава може бути тільки зелененька, а сонечко жовте і у кутику аркуша. Дітки з такими установками приходять до мене в студію і аж тут дізнаються, що трава, виявляється, має безліч відтінків.
До мене на малювання ходять дівчатка, які розповідають, як вчителька образотворчого мистецтва у школі забороняє малювати їм так, як вони хочуть. Наприклад, поєднувати живопис і графіку, туш-перо з фарбою. Ми з ними ведемо про це дискусію. Але я відверто не розумію, як педагог у ліцеї може намагатися вкласти подібні установки у голови дітей? Якщо говорити про академічні правила, так, вони є. Але всі художники їх порушують.
У мене є учень, який на моїх заняттях прекрасно малює. А в школі має величезний конфлікт з вчителем образотворчого мистецтва і проблему з цим предметом. Прикро, що в сучасній освіті таке взагалі можливо.
Я маю чітке переконання, що діти, яким не забороняють фантазувати, відрізняються від тих, які живуть виключно у рамках.
Що стосується прибутковості, то вся моя економічна освіта прекрасно розуміє, як це неправильно стояти на нульовій точці беззбитковості вісім років. Але ковід, війна та інші форс-мажори дозволяють мені припустити, що це нормально.
– Як ви долучилися до команди «Франко-Ґражди»?
– Володимира (Рожнова, засновника проєкту, – ред.) я знала давно. Він кераміст, а оскільки в моїй студії в певний час також був цей напрямок, ми добре зналися. Якось, після повномасштабного вторгнення ми зустрілися на одній з подій та розговорились. Він розповів, що вже багато років проводить реабілітаційні заїзди для ветеранів. Я запропонувала допомогу спочатку в своїй майстерні. Згодом допомагала прибирати гуцульську хату, яку вдалося придбати, щоб розмістити там «Франко-Ґражду». Познайомилася з іншими членами команди центру.
Я одразу долучилася до того, щоб просувати інформацію про реабілітаційний центр, збирати кошти. Адже вся діяльність тримається на донатах, спонсорах, меценатах. Поки центр таким чином будувався, я, за потреби, працювала з Володимиром та його сином у нього в майстерні. З часом у «Франко-Ґражді» я стала своєю людиною.
Коли потрібно було, ми їхали в обласну лікарню, проводили там заняття з пораненими, які проходять реабілітацію. Як тільки вдалося завершити ремонт в приміщенні «Франко-Ґражди», я почала працювати з ветеранами там.
– Як працює арт-терапія і чи підходить цей метод для всіх?
– Основна суть арт-терапії — перетворити свій травмуючий досвід у щось позитивне. Я не можу себе назвати арт-терапевтом, тому що цей термін передбачає певні вимоги. Арт-терапія — інструмент психолога, який використовується в комплексі. Тому у мене з ветеранами творчі заняття з психологічним змістом.
В нас на заїздах працює дві дуже досвідчені психологині, і перед кожним своїм заняттям я консультуюся з ними. Майже завжди виявляється, що якимось чином я інтуїтивно приходжу до якоїсь практики, завдання, а колеги-психологи кажуть мені, що в психології таке вже є. Можливо тому, що я сама вже більше двадцяти років у терапії. Маючи власний травматичний досвід та тривожний розлад, дуже довго я змушена була самостійно підбирати інструменти, які мені допомагають.
Я точно знаю, що творчість, як терапія, дозволяє вчитися жити з тим, що є в тебе всередині. Кожен травмуючий досвід – це все-таки досвід. По собі скажу, що час не лікує. Ми просто вчимося жити з собою травмованою, глибшою, зваженішою, сумнішою.
Одна з моїх улюблених технік — ґратаж. Коли треба продряпати темну основу, а під нею — яскравий малюнок.
На заняттях спочатку ми з хлопцями створюємо кольорове тло — фарбами чи восковими олівцями. Це наше життя до травм. Потім покриваємо його воском або парафіном. Далі аркуш фарбуємо чорним кольором, як правило, це чорна гуаш. Фарба символізує травмуючу подію. Потім, коли малюнок підсихає, хлопці беруть гострі дерев’яні шпажки і на чорній основі знову малюють своє яскраве майбутнє. Наче продряпують чорну основу, з-під якої знову з’являється різнобарв’я кольорів.
Воїни малюють переважно дім, дітей, сонце, природу, хобі чи спорт. Вони зображають своє яскраве майбутнє. Чорний колір все одно є, бо повністю його не продряпаєш. Але з ним також можна гарно жити далі.
Це глибинна терапія, але вона проходить легко і творчо. Таким чином кожен може пропрацювати свою травму. Ветерани бачать візуально, що з чорного є кольоровий вихід.
Загалом я використовую різні техніки та матеріали. Якось ми малювали кавою. Також я і хлопці дуже любимо глину. Хоча бувають випадки, коли глина тригерить. Коли людина була десь в донецьких пісках, їй відразу згадуються неприємні спогади. Тому універсальної техніки арт-терапії не існує.
Загалом кожне завдання я підбираю під кожну конкретну групу в даний конкретний день.
– Як ветерани реагують на ваші мистецькі практики? Багато хто, напевно, до війни не практикував мистецтво ні в якому прояві. І тут ви даєте їм умовно пензлі, фарби, і кажете, творіть! Ветерани легко довіряють вам?
– Не всі. Дуже великий відсоток чоловіків одразу наїжачується. Мовляв, що це нам тут таке дали, ми ж не діти? Тому завжди на початку заняття я розповідаю, для чого нам робити те, що ми будемо робити.
Наголошую, що для нас не важливий результат. Це не художня школа, не навчання, це терапевтичний процес творчості. Я пояснюю глибинний сенс завдання, розповідаю про техніку, в якій ми будемо працювати. Тоді комунікувати з хлопцями стає легше. На творчість багато з них погоджуються охочіше, ніж на розмову з психологом.
Ясно, що не всім в житті це знадобиться і не для всіх це буде ефективний інструмент. Але, коли після заїзду військовий присилає тобі фото з річки, де сидить з дружиною і малює, це фантастично. Він згадав, що навчався в художній школі і купу років не брав пензля. А коли взяв, то отримав друге дихання у творчості.
Малюють навіть хлопці з ампутаціями однієї руки, ліплять глиною. На минулому заїзді був чоловік, який майже повністю втратив зір. Але ми з ним успішно, разом з іншими хлопцями, робили вправу «книжка емоцій». Вона передбачає інтуїтивне малювання аквареллю, мокрим по мокрому. Не потрібно було задумуватися над тим, що малюєш. Тому цей чоловік міг спокійно вправу виконувати. Він бачив фарби в ледь помітних відтінках, але так завзято малював! Він зафарбував аркуш паперу, а з нього я потім зробила оту «книжечку емоцій». Він підніс її до очей і не міг повірити, що це його витвір. Це цінно.
За вісім днів, які триває один заїзд, ми не можемо пропрацювати з хлопцями всі сфери їхнього життя системно. Наше завдання — відкрити їм шлях, дати спробувати інструменти, які вони не пробували раніше. На заїздах я також веду лекції з фінансової грамотності. Паралельно з адаптаційною програмою, розмовами з психологом та арт-терапією, захисники отримують підказки, як налагодити своє життя. І для багатьох це працює.
Зараз ми у «Франко-Ґражді» продовжуємо активно шукати спонсорів, готових долучитися до фінансування заїздів у нашому центрі. Зараз вони відбуваються лише раз на місяць, через обмежені ресурси та брак людей, готових працювати, як волонтери. Сподіваємось на зустріч з благодійником, підтримка якого дозволить нам покривати хоча б мінімальні витрати та заробітні плати фахівців, для того, щоби могти приймати хлопців частіше. Запрошуємо долучитися до збору коштів на нашу діяльність всіх небайдужих!
Інтерв’ю записала Оксана ДЕНЕГА
Долучитися до розвитку реабілітаційного центру «Франко-Ґражда» можна за допомогою реквізитів:
IBAN
UA623052990000026008025503026
РНОКПП/ЄДРПОУ
39429148 БО “БФ “Франко опір”
Залишити коментар