Військовослужбовцю Держприкордонслужби України з позивним Крук – 56 років, і за його плечима – роки праці у правоохоронних органах, рятувальних робіт у надзвичайних ситуаціях та боротьби з ворогом на фронті.
Вперше майор міліції у відставці Олег Бевський на захист України став у 2014 році. У 2017 році очолив КУ «Івано-Франківська міська аварійно-рятувальна служба» (ІФ МАРС), склад якої був сформований у більшості із учасників АТО. До початку Великої війни Олег Зіновійович разом із колегами стояв на варті безпеки земляків: ліквідовували наслідки надзвичайних ситуацій та негоди, боролись з вогнем, виїжджали на допомогу населенню. Коли над Україною постала загроза втрати державності та незалежності, головний МАРСіанин Івано-Франківська без вагань знову став у стрій.
Про власний шлях у берцях, як досвід АТО та навички роботи у МАРСі стали в пригоді на фронті, чи є місце на війні для гумору та як деякі накази командирів «підтримують» бойовий дух солдатів, ставлення до «ухилянтів» та власну мотивацію продовжувати боротьбу – Олег Бевський поділився із «Західним кур’єром».
– Пане Олеже, розкажіть про себе: скільки вам років, звідки ви родом, яка у вас освіта, де працювали у цивільному житті, яке у вас хобі?
– Мені 56 років, родом я з села Боків Тернопільської області, але з трьох років живу в Івано-Франківську. Тут закінчив середню школу №7 та педагогічний інститут. 15 років пропрацював у міліції. В 2008 році вийшов на пенсію в чині майора міліції. Маю дві вищі освіти – педагогічну та юридичну (під час роботи в міліції закінчив Національну академію внутрішніх справ). З 1987 по 1989 рік служив строкову службу в совєцкій армії. До речі, служив на аеродромі, який декілька раз атакували Збройні сили України. Цікавлюся історією, фантастикою. У вільний час (якщо він є) слухаю на YouTube українських істориків.
– Вперше ви стали на захист України ще у 2014 році. Яким був перший рік війни з РФ для вас особисто?
– У липні 2014 року я добровільно з’явився в МТЦК Івано-Франківська та був направлений у Мукачівський прикордонний загін. Після проходження бойового злагодження наш підрозділ прибув у Донецьку область, містечко Курахове (на жаль, зараз окуповане ворогом). Служив я на посаді помічника гранатометника. Наш підрозділ виконував завдання з охорони блокпостів, перевіряли вантажі та документи в людей. Затримували різного роду бандитів. Під час одного такого затримання один наш військовий загинув, ще один отримав поранення. До речі, багато хто з моїх побратимів по АТО і зараз воює, на жаль, є вбиті та поранені, хтось відбув полон.
– Що спонукало вас добровільно піти на фронт?
– Бажання захистити свою сім’ю, свободу та незалежність Батьківщини. Не хочу, щоб моя сім’я була змушена тікати зі своєї землі.
– У 2017 році ви очолили КУ “Міська аварійно-рятувальна служба”. Чи став у пригоді вам досвід роботи у МАРСі згодом на фронті? Скільки ваших колег з МАРСу служать у війську?
– Після повернення із зони АТО я отримав пропозицію очолити місцеву пожежну команду. Після реорганізації на базі МПК створено КУ “ІФ МАРС”, де 60% працівників – це ветерани АТО. У 2022 році десять працівників установи (майже половина) стали на захист України. Троє з них повернулися з пораненнями. Так, Ілку Ярема внаслідок поранення, отримав другу групу інвалідності, зараз здоров’я йому дозволяє виконувати певні (неважкі) роботи в МАРСі. Щодо досвіду, то знання та навички роботи в МАРСі мені допомогли на фронті передбачати небезпеку, швидко приймати рішення, корегувати взаємодії з та між працівниками тощо.
– Повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Коли ви знову стали у стрій? На яких напрямках фронту довелось воювати?
– Я знав, що Велика війна з ордою рано чи пізно буде. Москалі нас в спокою не залишать, бо це війна не просто за територію. Це війна і за історію, і за майбутнє. Вже 1 березня 2022 року ми з побратимом Ігорем Пащенком прибули до підрозділу, за яким були закріплені як резервісти першої черги. Невеличке навчання і вже 10 березня наш підрозділ прибув у Харківську область. Довелось освоїти нову бойову професію. І вже понад три роки служу в мінометному підрозділі, прикриваємо нашу піхоту. Обороняли та звільняли Харківщину, воювали на Вугледарському та Сіверському напрямках. Останні півтора року — на Харківщині. Зараз називають Південно-Слобожанський напрямок.
– Який у вас позивний і як він виник?
– Мій позивний Крук. Його я придумав собі сам. На це мене надихнула повстанська пісня “Чорний, галицький крук”. Позивний ще з 2014 року. Один з побратимів в АТО, вперше почувши цю пісню, прибіг до мене з новиною: “Олеже, тут про тебе пісню написали” (усміхається).
– Який рік (період) за час служби у війську був для вас найважчим?
– Кожний період, кожний рік був тяжкий. Кожний рік мав свої особливості. Але можу відзначити, що останні пів року стали ще небезпечнішими. Ворог має переваги в дронах, у лютому цього року ми перебували на позиції, де практично неможливо було вийти з укриття. Дрони висіли над нашими головами постійно. FPV, скиди – цього «добра» у ворога є достатньо…
– Читала на вашій сторінці у Фейсбук, що у березні 2025 року ви провели на бойовій позиції без заміни 14 днів? Можете розказати, якими були ці дні?
– Так, був в мене такий досвід. Мене, тимчасово, з мінометки перевели в піхотний підрозділ. Хоча ніяких навичок піхотинця у мене не було. Та й вік і фізичне здоров’я не дозволяли робити марш-кидки на 5-7 км із тридцяти кілограмовим вантажем. Якщо хтось хоче попробувати, то може швидким кроком двічі пройтися навколо франківського озера, несучи на собі 30 кг. На жаль, ми не змогли повністю виконати те завдання, яке отримали від командування.
14 днів на позиції – зараз це не є чимось значним. Заїзд і виїзд з позицій стали набагато небезпечнішими в порівнянні з 2022, 2023 та навіть 2024 роками. Ворог використовує значну кількість дронів та FPV, що призводить до наших втрат.
– Кілька місяців тому рішенням ВЛК вас визнали «придатним до служби в органах забезпечення, навчальних закладах, підрозділах охорони тощо». На якій посаді зараз ви служите? Що входить у ваші обов’язки?
– Так, у березні поточного року рішенням ВЛК мене визнали придатним для служби в тилових підрозділах. І на даний час я проходжу службу в тому ж підрозділі, але майже в тилу. 25-30 км від лінії бойового зіткнення – охороняю один із військових об’єктів. Намагаюся і надалі приносити хоч якусь користь.
– Які відносини панують у вашому підрозділі на четвертому році повномасштабки? Який дух у хлопців? Чи відчувається втома у військових?
– Дякую побратимам, із якими провоював уже більш, як три роки. Хлопці молодці, тримаються, не дивлячись на моральну і фізичну втому. Колектив дружній, бойовий.
– Як часто вам вдається бувати в Івано-Франківську?
– Не можу нарікати на керівництво, адже в минулі роки все ж таки вдавалося двічі по 15 днів побувати вдома. На жаль, цього року, я був у відпустці в січні, потім через певні обставини відпустки скасували. Зараз відновили, але другий раз піти у відпустку в цьому році, напевно, уже не буде змоги. Хотілося б, щоб все-таки керівництво знаходило можливість не забороняти відпустки, адже це є нагода хоч трохи відійти від стресу, морально відпочити.
– Час від часу ви ділитесь у соцмережі іронічними дописами про армійські будні. Що додає вам мотивації та сил не падати духом і попри все зберігати почуття гумору?
– Не падати духом і зберігати почуття гумору нам допомагають наші деякі керівники, які знаходяться за 300-500 км від фронту (усміхається). Ну як серйозно можна сприймати такі вказівки: коли ти знаходишся на позиції, дзвонить старшина і просить сфотографувати нашу “їдальню” на позиції, воду, яка в нас є, навіть, вибачте, туалет. Бо зверху прийшло таке розпорядження. А який туалет може бути на позиції? Коли дрони постійно літають. А це ж якийсь високий чин до такого додумався… Тут без гумору не можна. Або на якесь свято державне має обов’язково бути фото святкового столу. Ну чи можна на таке серйозно реагувати?
– Як війна та служба у війську змінила Олега Бевського? Які зараз у вас основні пріоритети в житті? Що цінуєте в людях?
– Як змінила мене війна? Скажу банальну річ, яку скажуть, напевно, всі військові. Я став ще більше цінувати свій особистий час і, зокрема, час який вдається провести із сім’єю. Я почав цінувати Спокій (саме так – з великої букви). Коли не треба ховатися в погріб чи бліндаж, коли можна просто постояти під синім небом, коли ти знаєш, що це джижчить джміль, а не ворожий дрон. А основні пріорітети залишились ті ж самі – сім’я, дружба, саморозвиток і в “своїй країні, своя правда й сила”.
В людях перш за все ціную відповідальність – за свої слова і вчинки. Прикро зараз читати у соцмережах всяку дурість, просто люди сховалися за аватарки і знають, що їм нічого не буде за брехню, образи, наклепи.
– Чого, на вашу думку, війна навчила українців, а що так і не змогла?
– Надіюсь, що ця війна навчить українців більше цінувати свою державу, мову та свободу, зробить їх більш відповідальними за себе і за свою країну. Так, наша держава не є ідеальною, але вона НАША. Своя країна не пошле тебе воювати в Сирію чи в Афганістан, не зашле тебе в Сибір чи на Крайню Північ. А чужа знищить і тебе, і твою родину, навіть спомини про тебе.
– Нещодавно ви написали саркастичний допис про «ухилянтів», які уже три роки живуть «практично у нелегальному становищі». Ви іронізуєте, що вони – «це фактично вже готові підпільники для підривної роботи на тимчасово окупованих територіях. Вміння проживати довший час в обмежених умовах, без сторонньої допомоги, “чуйка” на патрулі, користування мобільними телефонами початку «нульових» – ці та інші фактори допоможуть їм виконувати відповідні завдання наших спецслужб»... Яке у вас ставлення до тих чоловіків, які уникають мобілізації? Чи подасте їм руку після закінчення війни?
– Хотілося би подивитися на поведінку тих людей, які зараз «воюють» з ТЦК, під час окупації. Мені здається, що вони перші побіжать у воєнкомати. Чогось в окупованому Маріуполі ніхто не протестує проти мобілізації, а по телефонному дзвінку, по першому виклику з’являються у воєнкомати (інтерв’ю з одним із полонених). І взагалі, я не можу зараз собі уявити, як після нашої Перемоги ветерани війни мають уживатися з «ухилянтами»? Тому я виступаю за те, щоб уже зараз ті, хто хоче в майбутньому балотуватися в депутати чи займати відповідальні посади показали документи, що підтверджують їхнє право на відстрочку чи бронь.
– Чи слідкуєте ви за новинами про ймовірне перемир’я? Чи варто українцям надіятись на справедливі домовленості та закінчення війни у 2025 році?
– Я не буду прогнозувати коли і як закінчиться ця війна. Я лише вірю, що ми переможемо. Бо нам відступати нема куди. А президент Трамп – непередбачуваний. Якщо кроки європейських лідерів чи Байдена більш-менш прогнозовані, то амплітуда Трампа коливається від повної заборони нам зброї до надання Україні всього, чого ми забажаємо. Це – людина настрою, яка полюбляє, щоб його постійно хвалили. Але все в наших руках. Якщо будуть перемоги на полі бою, хоч би незначні, нам будуть помагати; якщо ми будемо лише відступати – на нас махнуть рукою.
– Що для вас означає Перемога України і яким буде цей день для вас особисто?
– Наша Перемога – це можливість жити у своїй країні, це можливість самому вирішувати свою долю, це спокій за майбутнє своїх дітей. Цей день, напевно, буде найщасливішим у моєму житті. І не тільки у моєму. А в майбутньому – це буде день спогадів та пам’яті. Ніякого примирення, ніяких парадів!
Інтерв’ю записала Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар