Молодий, амбітний та ефективний. Саме так можна охарактеризувати самохідний артилерійський дивізіон 141 окремої механізованої бригади та його командира Романа Жучка.
За вісім місяців існування дивізіон під командуванням 26-річного майора ЗСУ з позивним Ковбой увійшов у п’ятірку найефективніших артпідрозділів механізованих бригад Сил оборони. За час повномасштабної війни Ковбой із Волині брав участь у боях з ворогом на Київщині, Запоріжжі та Донеччині.
Ковбой – командир, який керує не на відстані, а постійно із бійцями на передовій, чим завоював авторитет і повагу серед підлеглих. Під час оборони Києва він навіть особисто вступив у двобій із ворожим бойовим гелікоптером. За проявлені героїзм та відвагу Роман Жучок нагороджений високими державними відзнаками – Орденом Богдана Хмельницького III ступеня та орденом «За мужність» III ступеня.
Про «найгарячіші» операції, «найжирніші» цілі, ексцентричні вчинки, вплив новітніх технологій на роботу сучасної артилерії, чому дрони не в силі витіснити з поля бою гармати та чому бійці з СЗЧ обирають його підрозділ – у ексклюзивному інтерв’ю Романа Жучка для “Західного кур’єра”, записаному у бліндажі на Дніпропетровщині.
– Романе, ви – кадровий військовий. Поділіться, чому обрали саме шлях військовослужбовця? Це була ваша дитяча мрія чи обдуманий вибір у зрілому віці?
– Стати військовим – не було моєю дитячою мрією. Коли у 2014 році в Україні почалась війна, я щиро захоплювався тими людьми, які стали на захист держави. Мені було дуже цікаво слухати фронтові історії бійців, мав до них дуже велику повагу і хотів бути дотичним до цього процесу. Що у принципі й сталось. Після закінчення школи у рідному селі на Волині вступив у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на спеціальність «Управління діями підрозділів артилерії».
Після завершення навчання у 2020 році був розприділений у 44-ту окрему артилерійську бригаду імені гетьмана Данила Апостола. Виконував бойові завдання під час АТО та ООС. Спочатку мої батьки були горді, що я закінчив академію з «червоним» дипломом. Однак, коли почалось повномасштабне вторгнення РФ, їхня радість змінилась на тривогу. Особливо хвилюється мати – сина вдома майже не має. За час повномасштабного вторгнення я був лише двічі у відпустці, крайній раз – рік тому…
– Де і на якій посаді ви зустріли повномасштабну війну?
– Повномасштабку я зустрів на посаді командира артилерійської батареї 44 ОАБр. Перший реальний бойовий досвід отримав на Київщині – під час оборони Бородянки, Бучі, Ірпеня, Гостомеля. «Гостинно» зустрічали ворожі колони біля Малина. Противник наступав ордою, утворюючи великі скупчення, які вдавалось успішно розбивати. Для артилериста – це був «рай у роботі». Нам вдалось знищити багато техніки та живої сили противника.
– Під час Київської операції ви здійснили справді героїчний вчинок, вступивши у двобій із ворожим бойовим гелікоптером. Розкажіть про цей неординарний випадок.
– Біля нашої позиції збили ворожий літак, в якому перебував полковник авіації РФ. На його пошуки прилетіли ворожий бойовий гелікоптер Ка-52 і два десантних вертольоти Мі-8. Добре, що позицію ми вибрали грамотно – поміж силосних ям на фермі. Це дало можливість захистити гармати й особовий склад. Російський вертоліт підлетів до нас майже впритул, я буквально спостерігав голову пілота. Комбат сказав приймати рішення: виводити людей або вступати у бій. Вивести людей можливості вже не було, тому я прийняв рішення вступити у бій і дав команду відкрити вогонь зі стрілецької зброї. Сам обвішався РПГ-22 – одноразовими протитанковими гранатами «Муха», піднявся на 50-тиметрову гірку і відкрив вогонь по вертольоту.
Граната пролетіла кілька метрів від вертольота. Хоча збити його не вийшло, але відігнати вдалось. Противник почав скидати з гвинтокрила теплові пастки для ракет, адже не знав, з чого саме я стріляю. Напевне, вони думали, що це натовський ПЗРК «Stinger» (сміється). У той момент зіграли роль «недоумство і відвага» – я не до кінця розумів, що таке гелікоптер і що роблю. Або ми були для нього непріоритетна ціль, або пілот реально боявся підлетіти ближче, щоб його не збили. Згодом Президент України нагородив мене за цей вчинок Орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
– За участь у контрнаступі на Запоріжжі ви нагороджені орденом «За мужність» III ступеня. Поділіться, яким для вас був цей період?
– Ціле літо 2023 року на Запоріжжі тривали максимально важкі бої. Точка основного удару проходила якраз у районі відповідальності нашого підрозділу – поблизу села Роботино. Контрнаступ почався із взяття панівної висоти, так званих «воріт» до Роботино – позиції «Ікси». Мій тодішній командир взводу управління Юрій Козак організовував штурмові дії, я – артилерійські атаки та артпідтримку військ, що наступали. Ми відпрацювали артою так, що наші штурмовики зайшли і зайняли цю посадку фактично без втрат. Саме з цього моменту розпочався контрнаступ. Це була настільки стратегічна операція, масштаб якої можна порівняти хіба з Білоруською операцією «Багратіон» під час Другої світової війни. Стільки сил і засобів було стягнуто, артилерійська підготовка атаки була на надвисокому рівні. У нас на той момент кожна гармата вистрелювала по 300-400 снарядів. І це тільки у нашому підрозділі. У мене було таке відчуття, що коли ми відстріляємось, то наша піхота просто піде вперед пішки…
– Чому, на вашу думку, не вдалось?
– По-перше, противник був усвідомлений про всі наші дії. У цьому я впевнений. Також, на мою думку, частково була вибрана неправильна тактика. Не до кінця було прораховано кількість засобів для прориву мінних полів – ІМР, Wisent 1 MC, які могли робити тропи. Цієї техніки було недостатньо, щоб нормально організувати прохід наших колон. Було завдання пройти колонами, але ми натрапили на масштабне мінування, якого я ще в житті не бачив. Посадки, з яких ми вибили ворога, були заміновані у три рівні – земля, середній рівень і навіть гілки на деревах – заміновано було абсолютно все. Розтяжки, контактні міни, СВП (міни дистанційної постановки), фугаси.
– Які «найжирніші» цілі вам вдалось ліквідувати за час служби?
– На Київському напрямку ми знищили сотні ворожої техніки. «Найжирнішою» ціллю тут став гольф клуб біля селища Макарів Бучанського району, в якому вдалось обнулити фактично цілий батальйон російської армії. Це було майже як у Чорнобаївці – тільки ми виб’ємо звідти противника, туди заїжджає новий підрозділ. Так повторювалось тричі. На Запорізькому напрямку наша артбатарея знищила до ста одиниць ворожої техніки – танки, гармати, БТРи. «Найжирніші» цілі, які нам вдалось тут ліквідувати – це ТОС-1А «Сонцепьок» та дві самохідні гармати 2С5 «Гіацинт-С». Це були наші безпосередні конкуренти – у нас працювала одна гармата, у них дві. Але нам вдалось уразити їх одним пострілом – снаряд влучив у одну САУ, друга здетонувала.
– Коли саме ви обійняли посаду командира САДН у 141 ОМБр та де відбулось «бойове хрещення» дивізіону?
– У 141 ОМБр я прийшов у листопаді 2024 року. Два місяці формував підрозділ, доукомплектовував озброєнням та особовим складом, який, до речі, отримував із батальйонів з СЗЧ, проходили навчання та бойове залагодження. У той час 141 ОМБр воювала на Запорізькому напрямку. Але на момент, коли я закінчив злагодження, бригада перемістилась вже на Донеччину – на напрямок Велика Новосілка. Ми заїхали сюди 15 лютого 2025 року і відразу вступили в одні з найважчих боїв із противником за весь мій бойовий шлях.
Чому? Бо я не звик відходити з позицій. На Запорізькому напрямку ми наступали та були в опозиційній обороні. Тільки тут я зрозумів, що таке прорив лінії фронту, що таке екстрене переміщення, коли треба було дуже швидко переїжджати, маневрувати, відновлювати позиції, швидко будувати резервні райони ведення вогню. Людей бракувало. Я особисто виганяв гармати на позиції, а начальник штабу копав окопи. Доводилось безпосередньо організовувати рекогносцировку вогневих позицій – разом із командирами батарей робив дорозвідку, вивчав місцевість, будував та маскував укриття для техніки та особового складу.
Попри це, потрапивши у «жорна війни», артдивізіон із перших днів почав активно працювати. Витрата у день була 60-80 снарядів. Всі розуміли, що або ми почнемо ефективно знищувати ворога, або нас рознесуть. І вже за два місяці ми дійшли до такого рівня, коли російська піхота не могла навіть наблизитись до наших позицій. Всі їхні штурмові групи та колони техніки знищувались на підході – спільними зусиллями артилерії та БпЛА. Довгий час ми успішно утримували позиції без втрат. Але, на жаль, тоді була продавлена смуга суміжної бригади, і противник зайшов нам у фланг, тому ми були змушені відходити і змінювати свої позиції.
– Тривалий час 141 ОМБр тримає оборону на Новопавлівському напрямку. Якою є ситуація зараз на цій ділянці фронту?
– Важкою, але контрольованою. Конкретно у смузі відповідальності 141 ОМБр просування противника немає вже два місяці. Окрім того, що ми успішно тримаємо оборону, ще й звільняємо окуповані території. На початку жовтня бійці 141 ОМБр вигнали ворога із села Січневе на Дніпропетровщині. На даний момент нам вистачає сил і засобів, щоб стримувати противника. Але я говорю тільки за смугу нашої бригади. Правіше по флангу ситуація набагато складніша. Там противник проводить більш активні штурмові дії та намагається прорватись на територію Дніпропетровської області.
– Минуло вісім місяців, відколи САДн 141 ОМБр воює з ворогом як окремий підрозділ. Як змінився дивізіон за цей час?
– Підрозділ розвивається. Ми доукомплектувались особовим складом та вогневими засобами. У дивізіоні вже є ціле «комбо» калібрів – 155-мм гаубиці М144, 122-мм гармати 2С1 та 152-мм гармата-гаубиця Д-20. У зв’язку з тим, що противник активно проводить штурмові дії, основним нашим завданням у даний момент є знищення штурмових груп та їхніх точок злету БпЛА. У дивізіоні працює одна з найкращих артрозвідок, є розрахунки мавікістів, які проводять як розвідку, так і здійснюють скиди. Ми вже почали застосовувати новітні засоби, які вражають ворога на далеких підступах. Деталі наразі не розкриватиму, хай це буде сюрпризом для орків (сміється).
– Ви сказали, що за добу вистрілювали по 50-60 снарядів. А який результат такої інтенсивної роботи артилерії?
– Все залежить від завдання, яке стоїть перед нами. Не завжди є задача уразити противника і потрапити у ціль. Є завдання вогневого контролю, на стримання противника, на заборону дії. Якщо йде штурмова група противника, то нам достатньо п’ять-сім снарядів, щоб її уразити. Інколи одна гармата у один ствол повністю відбиває штурмові дії.
– Також важливо самим «не спалитись»…
– Так, вогневі позиції є пріоритетною ціллю для ворога і розвідка у противника дуже хороша. Тому облаштуванню позицій ми приділяємо максимальну увагу. Кожна наша вогнева позиція – це так звана непідступна фортеця з використанням протифпвішного, протиланцетного захисту, різного виду сіток, РЕБів тощо. Кожна позиція – вкопана і виглядає, як невелика ділянка землі, яка стріляє. Стараємось уражати цілі з максимальною точністю, щоб мінімізуючи побічні втрати та збільшити шанси на виживання особового складу. На жаль, у нас були втрати, поранені, але, дякувати Богу, не багато.
– Чи вистачає артилерійських снарядів на четвертому році війни чи доводиться економити?
– Вистачає. Є ліміти, але снарядів всіх калібрів цілком вистачає. Для того, щоб організовувати оборонні дії чи спеціальні операції по знищенню виявленої цілі. З боєприпасами ситуація нормалізувалась.
– Як «війна технологій» вплинула на роботу сучасної артилерії? Чи не конкурують дрони з «богами війни»?
– Із 2022 року все змінилось докорінно. Із застосуванням нових технологій змінилась тактика дій та програмне забезпечення, яке нам допомагає проводити розрахунки. Сучасні цифрові системи управління вогнем, а також використання БпЛА для розвідки та коригування, значно підвищують ефективність роботи артилерії. Зараз одна гармата може замінити цілу батарею гармат п’ять років тому. Пріоритет ставиться не на масовість, а на точність. І новітні засоби нам тільки допомагають. Дрони для артилерії є не «конкурентами», а «партнерами». Підрозділи у механізованих бригадах можна умовно поділити на «щит» та «меч». Піхота – це в першу чергу «щит», який тримає фронт. А підрозділи «меча» – це артилерія та ударні БпЛА.
– Тобто, дрони витіснити гармати з поля бою шансів не мають?
– Ні, дрони не можуть повністю витіснити артилерію, оскільки ці системи взаємодоповнюють одна одну. Артилерія була, є і буде актуальною завдяки своїй потужності, дальності та можливості вражати великі площі. Так, у плані вогневого ураження зараз лідирують дрони. Раніше втрат наносила більше артилерія, зараз – БпЛА. Це логічно і правильно. FPV-дрон може нанести один дуже точний удар, який скоротить використання артилерійських боєприпасів. Але FPV не завжди може долетіти до цілі. На роботу дронів впливають погодні умови, місцевість, РЕБи та інші подавлювачі радіочастот, що не є перешкодою для артилерійського снаряду. На сучасному полі бою дрони та артилерія діють у тандемі. Дрони виявляють цілі та коригують вогонь, артилерія знищує їх у великих масштабах.
– За підсумками знищених цілей САДн 141 бригади увійшов у п’ятірку найефективніших артпідрозділів у ЗСУ. Завдяки чому це стало можливим?
– Так, за кількістю отриманих є-Балів, які нараховуються за ураження ворожих цілей, зараз ми знаходимось на п’ятому місці серед артпідрозділів механізованих бригад. Це є результатом згуртованої роботи нашої команди. Більшість бійців дивізіону вже мають чималий бойовий досвід. 80% особового складу підрозділу сформовано з батальйонів резерву (БРЕЗ) – військових із СЗЧ. Спочатку я не оцінив такий спосіб доукомплектування. Але, як показав досвід, дуже багато хлопців служили у підрозділах, де були не найкращі командири. Деякі бійці свідомо пішли у «самоволку», щоб потім перевестись до нас. Тут вони реально можуть проявити себе та ефективно працювати. Повторних СЗЧ серед них фактично не трапляється. За крайні два місяці до нас доєдналось майже сто людей – це фактично по одному бійцю щодня.
– Романе, перед нашою розмовою я встигла поспілкуватись з кількома вашими бійцями і відзначила, з якою повагою вони відгукуються про вас. А завоювати авторитет та довіру серед підлеглих командиру не так вже й легко. Поділитесь секретом…
– Довіру підлеглих треба заслужити. Якщо командир не подає особистого прикладу, то його авторитет у колективі може бути слабким, а довіра – низькою. Якщо він керує здалеку, не буває на позиціях, його не бачили у складних ситуаціях поруч – бійці можуть сумніватися в його рішеннях. І це негативно впливає на бойовий дух і успішність виконання завдань. Коли ж командир демонструє готовність діяти у найскладніших ситуаціях, ризикувати, може чогось навчити з власного досвіду, а не з книжок, тоді підлеглі сприймають його, як частину команди – це і створює відчуття довіри. Командир повинен мотивувати бійців власним прикладом. Також, важливо справедливо відноситись до особового складу – щодо відпусток, фінансового забезпечення, умов проживання, кількості виходів на бойові позиції, спілкуватись з людьми, навчати, підказувати, вникати у їхні проблеми. Насправді, мені дуже пощастило з людьми, які поруч – як з підлеглими, так і з вищим командуванням. Це відчуття, коли після наради не опускаються руки, а навпаки, з’являється натхнення для виконання нових бойових завдань.
– А що стосується забезпечення – яку долю ви виділили б державі, а що досі тримається на плечах волонтерів?
– Бригада у першу чергу забезпечує бойові можливості підрозділу: гармати, снаряди, засоби розвідки, дрони, тепловізори, прилади нічного бачення зараз видаються у тій кількості, яка потрібна для виконання бойових завдань. Плюс, вчасна виплата грошового забезпечення та якісна амуніція (форма, бронежилети, каски, взуття). А харчування у армії – це взагалі «олінклюзів» (сміється). Водночас, 90% обладнання у нашому підрозділі – Старлінки, генератори, EcoFlow, ноутбуки, планшети, маскувальні сітки ми отримуємо від волонтерів.
Також всі легкові автомобілі, які є у САДн, придбані волонтерами, благодійними фондами та громадами. У зв’язку з тим, що підрозділ масштабується, зростають і потреби. Все обладнання і техніка на фронті є розхідним матеріалом, швидко виходить з ладу і часто втрачається. Держава не може забезпечити потреби всіх бойових підрозділів у тій кількості, що потрібно. І це зрозуміло, бо лінія фронту дуже велика, четвертий рік тривають інтенсивні бої. Водночас, підтримка тилу дуже мотивує воїнів, бо ми розуміємо, що не чужі народові, який захищаємо. Ніхто з нас не воює за себе, а за своїх рідних, близьких, за вільне майбутнє наших дітей.
Інтерв’ю записала Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар