У жовтні франківське видавництво «Лілея-НВ» відсвяткувало 30 років. За цей час воно стало місцем, де народжувались українські літературні легенди. Саме тут уперше побачили світ книжки Тараса Прохаська, Юрка Іздрика, Юрія Андруховича, Олега Лишеги — авторів, які згодом визначили цілу епоху в нашій літературі.
«Лілея-НВ» пережила все, що могло похитнути навіть найсміливіші ініціативи: економічні кризи, революції, пандемію, повномасштабну війну. Та зуміла лишитися собою — з власним обличчям, голосом та вірністю книжці. З маленького франківського проєкту вона виросла у символ незалежного видавництва, яке вперто тримається за якість і сенс.
У центрі цієї історії – Василь Іваночко, засновник і незмінний керівник. Без досвіду, але з великим запалом він починав свою справу у часи, коли українська книга лише вчилася стояти на ногах. Сьогодні, через три десятиліття, він говорить не про втому, а про нові видання, плани та ідеї.
Про шлях «Лілеї-НВ» — від хаотичних 90-х до сучасної конкуренції на ринку, власну філософію видавця та боротьбу книжки та екрана Василь Іваночко розповів у інтерв’ю «Західному кур’єру».
— Василю Степановичу, історія «Лілеї-НВ» почалася у 90-х. Тоді багато хто закривав свої справи, а ви, навпаки, вирішили почати. Українського книжкового ринку тоді фактично не існувало. Що вас спонукало відкрити саме видавництво?
— Я вже не раз розповідав цю історію. Усе почалося з «Пласту». Я долучився до нього ще в студентські роки, і відтоді ця організація — велика частина мого життя. Саме з друзями-пластунами ми вирішили заснувати видавництво, бо вірили, що це потрібно для майбутнього держави.
Це був не перший мій бізнес-досвід — раніше ми з друзями створили фірму, яка займалася продажем і прокатом туристичного спорядження, і вона досить успішно працювала. Я розумів, що це прибуткова справа, але також усвідомлював, що можу і повинен робити щось більше — не лише для себе, а й для країни. Так виникла ідея видавати українські книги. Це було не так вигідно фінансово, але за пластовим принципом — треба бути там, де приносиш найбільше користі.
Я тоді був молодший, але вже розумів: впливати на свідомість людей можна двома шляхами — грошима або книжками. Грошей у мене не було, тож я обрав друге. Україна лише ставала незалежною, і було багато спроб загальмувати цей процес. Я відчував, що моя місія — видавати проукраїнські книжки.
Досвіду я не мав жодного, але мав величезне бажання стати видавцем. Звернувся до свого друга з «Пласту» Мирослава Павловського, який мав друкарню «Лілея» у Тернополі. Приїхав до нього, кілька годин розповідав, навіщо нам це потрібно. Він вислухав, а потім запитав, чи я взагалі бачив друкарський верстат. Коли я відповів, що ні — він так сміявся, що ледве не впав зі стільця. Але погодився допомогти: провів екскурсію, узяв мене з друзями на роботу, навчив усього.
Ми домовилися, що я розширюватиму клієнтську базу тернопільської «Лілеї» у Франківську. Згодом ми відокремилися — так народилася «Лілея-НВ». «НВ» — це «Нічні вовки», назва мого куреня.
До того часу я вже бачив багато друкарень — половину в Україні й чимало в Польщі, мав певний досвід співпраці, тому справа пішла доволі швидко. До речі, перший наш офіс був у будівлі, де нині податкова. Навіть номер кабінету пам’ятаю – 307.
— Розкажіть про першу книжку, яку ви видали.
— Це була «Перверзія» Юрія Андруховича. Він пропонував її кільком видавцям, але всі відмовили. Тому, коли я погодився, він спершу навіть не повірив. Так почалася наша довга співпраця. Я допоміг Андруховичу прокласти шлях у літературу. А він надовго став «паровозиком», який допомагав мені розвивати видавництво.
Для «Перверзії» я запросив найкращих фахівців, яких знав: дизайнерку, покійну Олену Рубановську, редактора Довгана та інших. Я вважав, що в книжці все має бути якісним — автор, дизайн, поліграфія.
Ми надрукували тисячу примірників у Польщі, бо там тоді друкували набагато краще. Друкарню шукав я сам, допомагали пластуни. Але результат того вартий.
— Чи змінилася відтоді ваша філософія видавця? Як сьогодні ви обираєте, що друкувати, а що ні?
— Коли я тільки починав, більшість знайомих із мене відверто сміялися. «Нащо тобі це? Кому потрібні твої ці «Іздрики» й «Андруховичі»?» — питали вони. У бізнесі вважається, що головне — прибуток. А я завжди думав інакше: гроші — це лише засіб для досягнення більшої мети.
Якщо прагнути «успішності» у видавничій справі, треба постійно досліджувати ринок, ловити тренди, шукати «попсу», яка зараз продається, ганятися за її авторами й платити їм великі гонорари. Але мені це ніколи не було цікаво.
Я завжди хотів, щоб мій читач думав. Щоб книжка залишала слід, а не просто продавалася. Я ніколи не прогинався під ринок, тому, мабуть, я «неправильний» видавець. Я видавав тих, хто, на мою думку, цього заслуговував.
Звичайно, були й платні замовлення — комерційні проєкти теж потрібні, без цього не виживеш. Але навіть у них я намагався зберігати певну планку й не втрачати сенсу того, заради чого все починалося.
— Скільки книжок ви видали за ці 30 років?
— Точної цифри зараз не скажу. Але пам’ятаю, що коли ми відзначали 25-річчя, я спеціально підрахував — тоді було понад дві тисячі назв.
Зараз видаю менше — час непростий, та й, мабуть, пріоритети трохи змінилися. У середньому це 5–6 книжок на місяць, тобто приблизно 50–60 на рік. Якщо додати до тих попередніх двох тисяч, то загалом виходить десь 2 300 видань.
— А можете пригадати, який у вас був рекордний наклад? І чи збігалося це з комерційним успіхом — чи не завжди кількість означає прибуток?
— Я дуже хотів видати книжку про Василя Стуса. Для мене, як і для багатьох українців, це постать величезного значення. Тому, коли з’явилася можливість видати «Листи до сина», я навіть не вагався. Це збірка його листів до першої дружини та сина. Ми дуже старалися зробити видання максимально доступним, щоби кожен міг його прочитати.
Я тоді одразу вирішив — наклад має бути десять тисяч примірників. Допомогли меценати, але навіть якби не допомогли — я все одно надрукував би ці десять тисяч. Бо так мало бути. І книжка розійшлася дуже швидко.
Подібна історія була й зі «Скаутінґ фор бойз» Роберта Баден-Пауелла — засновника скаутингу. Як пластун я вважав своїм обов’язком зробити український переклад і надрукувати великим накладом. Так само — десять тисяч. І ця книжка також розійшлася.
Пам’ятаю навіть кумедний випадок: одного разу з якоїсь області подзвонили представники дитячої колонії — і замовили одразу чотириста примірників. Це мене тоді щиро здивувало.
Великі наклади мали й книжки Андруховича, Прохаська. Кожні два роки я перевидавав їхні тексти по п’ять тисяч примірників — і все одно розкуповували.
Це, звісно, було до війни. Тепер ситуація зовсім інша. Хоча, як колись казали німецькі колеги, наклад менше п’яти тисяч — збитковий. Для їхнього ринку — можливо. А я з цим жив якось нормально. До повномасштабної війни.
— Як війна вплинула на видавництво як бізнес?
— Катастрофічно. Якщо раніше ми співпрацювали з великою кількістю книгарень по всій Україні, то зараз багато з них закрилися — навіть найстабільніші. Хто має трохи більше ресурсів, відкриває власну мережу, щоб вижити.
Раніше велику частину прибутку давали книжкові ярмарки. Я підраховував: участь у кількох ярмарках на рік — у Львові, Києві, Одесі — могла забезпечити такий самий оборот, як продажі за цілий рік через книгарні. Це був шанс представити новинки, спілкуватися з читачем.
Тепер — зовсім інакше. Через війну ярмарки або не проводяться, або збирають у рази менше людей. Участь дорога, логістика складна, ризики великі, а результат — мінімальний. Під час війни це просто невигідно.
Ще одна проблема — папір. До повномасштабного вторгнення ми друкували близько 70% книжок на російському папері. Він коштував приблизно 32–33 гривні за кілограм, тоді як європейський був у півтора-два рази дорожчий. Коли ми повністю відмовилися від російського паперу, довелося переходити на європейські аналоги. Тому книжки зросли в ціні приблизно утричі.
Навіть на тлі зростання продажів, цей ріст з’їдає інфляція й вартість друку. Люди обурюються: «Учора купував за одну ціну, а сьогодні вже дорожче». А я кажу: «Так, бо новий наклад друкується по зовсім інших розцінках».
— Тобто проблема не стільки у байдужості читача, скільки у фінансових можливостях? Під час ковіду, коли держава давала тисячу гривень за вакцинацію, 60% людей витратили ці гроші на книжки.
— Пам’ятаю, тоді справді відчувався сплеск продажів — люди приходили, питали, що можна купити за «ковідну» тисячу. Але потім дозволили витрачати ці гроші на комуналку, і все одразу стихло. Та навіть тоді не всі скористалися можливістю купити книжки — бо все залежить від внутрішнього пріоритету.
Зараз ми маємо серію «Моє місто» — тоненькі книжечки по 50 гривень. Це вартість чашки кави чи пляшки пива. І от тут питання вибору. Людина сама вирішує, що для неї важливіше: кава, пиво чи книжка.
Бо справа не лише у грошах. Проблема — у свідомості. Ми відрізняємося від тварин тим, що маємо вибір. І якщо книжка не входить до пріоритетів людини, то навіть коли вона коштуватиме дві гривні, її все одно не куплять.
Усе починається з голови. Людина повинна постійно піднімати для себе планку. Досягла чогось — підніми ще трохи. Бо як тільки перестаєш рости, то вже ні собі, ні суспільству не цікавий.
— Якими ви бачите перспективи розвитку книгодрукування в Україні? Як гадаєте, паперова книжка залишиться через 10–20 років?
— Я думаю, що паперова книжка не зникне. Вона мусить бути. Є певний відсоток людей, для яких читання — це не просто процес, а культура, відчуття, навіть запах. І ця культура триматиметься.
Художня література точно залишиться в паперовому форматі — це щось особисте, інтимне. А от із науковими чи професійними книжками ситуація складніша: тут, можливо, частина перейде у цифровий формат. Але все одно має бути щось, що можна взяти в руки, що не «збійне», не зникне через технічну помилку. Папір дає відчуття стабільності, реальності.
— А якби ви могли зустріти себе молодшого на 30 років — що б сказали тому Василеві? Порадили б займатися книговиданням?
— Ясно, що з теперішнім досвідом я багато чого зробив би інакше. Але життя — це досвід. Його не можна отримати в подарунок, навіть якщо хтось дає пораду. Кожна людина має пройти свій шлях, набити власні гулі, розбити лоба — тільки тоді вона справді щось розуміє.
Ось для чого потрібні книжки: щоб брати чужий досвід і вчитись на ньому, щоб не повторювати одних і тих самих помилок. Але все одно — поки не проживеш, не відчуєш, не заболіє — не зрозумієш.
Я не шкодую за тим, як склалося моє життя. Так, я міг би щось зробити інакше, поводитися по-іншому, але це все частина шляху. Якби міг, я б, мабуть, усе одно вибрав той самий шлях — зі всіма його радощами і втратами.
— Над чим працюєте зараз? Які маєте найближчі плани?
— Планів — море. Я пидумав собі нову серію з двадцяти книжок — і хочу її обов’язково зробити.
Йдеться про серію для пластунів-юнаків, десь 12–14 років. Це буде десять книжок світової скаутської класики — Кіплінг, Сетон-Томпсон, Баден-Пауелл — ті, на яких, власне, і збудована філософія скаутингу. А ще десять книжок — українські автори, які можуть допомогти формувати характер сучасних пластунів.
Почав із Кіплінга. Це була справжня пригода: я мав лише ідею, але нічого не знав детально про його тексти. Вийшов на українське товариство прихильників Кіплінга — і їхній очільник допоміг мені вибрати шість оповідань, сам переклав їх українською, написав вступну статтю. Це фантастична співпраця.
Серію українських авторів я почав з книги «Цупке життя» Василя Кархута. Цей чоловік був пластуном. В 1930-х роках він очолював пластове видавництво «Вогні». Саме його книги формували характери Бандери, Шухевича – пластунів довоєнного покоління. Він провів багато часу у російських тюрмах.
Книгу «Цупке житті» з головним героєм Вовчиком Василь Кархут видав за Польщі в 1937 році, але поляки заборонили її. Вилучили тисячу примірників і знищили. Пізніше, в 1940 році, цю книгу переклали і видали німці. Між іншим, в них до сьогодні вона є у шкільній програмі. А для нас, українців, Василь Кархут досі маловідомий автор. Моє видання – спроба це виправити.
Також зараз готую третю книжку серії скаутської класики. Сподіваюся, що встигну видати її до кінця року. Усе майже готове, залишилося доробити ілюстрації.
Мій орієнтовний вік читача — від 12 до 17 років. Це, на мій погляд, найважливіший період. У 14 років із юнака можна зробити будь-що, якщо вкласти в нього увагу, цінності, правильні книжки. Бо далі характер уже сформований.
Крім цього, продовжую працювати над краєзнавчими виданнями — зокрема, над проєктами, пов’язаними з Галичем. Щороку видаю «Збірник наукових праць Галича» — шукаю найцікавіші матеріали місцевих дослідників. Потім найвартісніші тексти публікую в серії «Бібліотека Галича».
Це, я вважаю, роботи світового рівня. Галич — не просто місто, це наша давня столиця, і воно тримає планку дуже високо. Я навіть особисто беру участь в археологічних розкопках на території Галицького замку. Хочу, щоб ця серія стала серйозним внеском у збереження й осмислення нашої історії.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар