Івано-Франківськ зустрічає чергову зиму у стані війни, залишаючись одним із головних тилових центрів країни. У великому інтерв’ю міський голова Руслан Марцінків підсумовує рік, який минув під знаком підтримки армії та пошуку рішень у складних умовах. Про головні виклики громади, розвиток міста, забудову, ветеранську політику та особисту підготовку до блекаутів — він розповів у інтерв’ю «Західному кур’єру».
– Руслане Романовичу, цей рік для Франківська був непростим, але доволі насиченим. Якби потрібно було підсумувати його одним реченням — яким би воно було?
– (Після паузи.) Надійний тил московсько-української війни.
– Поясніть, будь ласка, чому саме так.
– Війна стає все ближчою до Івано-Франківська — це нарешті починає усвідомлювати все більше людей. Ми не можемо абстрагуватися від цього.
Цього року до кінця грудня ми спрямуємо близько 800 мільйонів гривень на підтримку армії. Після заробітних плат і податків — це друга за обсягом стаття видатків міського бюджету. І це справді багато. Ми — одна з громад, яка виділяє найбільше коштів на підтримку Збройних сил України в державі, навіть у структурі великого міського бюджету. Це наш свідомий пріоритет і моя принципова позиція. Це дає мені право сказати, що Івано-Франківськ – це надійний тил війни.
– Крім допомоги Збройним силам, які ще напрямки були пріоритетними для громади в цьому році?
– Другий важливий напрям — медицина. Ми вкладали кошти й ресурси саме туди, бо під час війни люди звертаються частіше. Це і військові, яким надають допомогу наші лікарні, і їхні рідні. Зросла кількість хвороб, психологічних травм, серцево-судинних випадків. Тому ми максимально інвестуємо в оновлення медзакладів, обладнання, лабораторій.
Особливий акцент — реабілітація військових. Ми розширили відділення у Центральній міській клінічній лікарні, створили кабінети ментального здоров’я, відкрили нове реабілітаційне відділення на Матейки. Завершується ремонт Центру ментального здоров’я для військових. Також уряд підтримав нас у створенні реабілітаційного центру на Софіївці — тендер виграно, і роботи вже стартують. До кінця наступного року він буде зданий в експлуатацію.
Ще один пріоритет — освіта. Головне завдання — щоб діти навчалися у звичному, офлайн-режимі. І нам вдалося цього досягти. Наші школи приймають і місцевих, і дітей переселенців. Попри певне зменшення кількості учнів, ситуація у Франківську стабільніша, ніж у багатьох регіонах країни.
Серед великих інфраструктурних проєктів — міст на Пасічну. Роботи активно тривають: до грудня плануємо встановити перила й освітлення, залишаться під’їзні дороги.
– Тобто, в 2026 році на новому мосту буде запущено повноцінний рух транспорту?
– В 2026 однозначно. Можливо, навіть наприкінці 2025-го.
Це велике будівництво, яке місто здійснює власним коштом — лише один раз, у 2021 році, отримали державну підтримку. Але ми поступово рухаємося до завершення.
Єдине, що може затримати — нові норми з доступності для людей з інвалідністю. Вони змінилися в процесі будівництва. Ми замовили спеціальні конструкції для безбар’єрного переходу.
– Які ще головні виклики для міста були у поточному році?
– Найбільший виклик — війна і все, що з нею пов’язано. Ми втратили багато людей, і це болить найбільше. Щотижня ховаємо захисників — молодих чоловіків від 25 до 45 років. Це втрата не лише для родин, а й для громади, бо йдуть найкращі.
Через мобілізацію маємо нестачу працівників — лише з комунальних підприємств понад 600 людей пішли служити. Замінити їх непросто. Наприклад, бракує водіїв автобусів, тому доводиться зменшувати кількість транспорту на маршрутах.
Попри це, ми зберігаємо стабільність: усі основні послуги працюють, соціальні програми діють. Підтримуємо родини військових, допомагаємо з лікуванням, надаємо продуктові набори, працюємо з ментальним здоров’ям.
Ще один серйозний виклик — енергетична безпека. Ми будуємо нові котельні для шкіл і садочків. Активно переходимо на індивідуальне опалення. Уже близько двохсот будинків відключили від централізованого тепла, залишилося шість. Люди отримують компенсації на встановлення власних систем. Наступного року плануємо завершити цей процес.
– Попереду зима. З огляду на ситуацію в енергетиці, якою вона може бути для Івано-Франківська?
– Ця зима буде непростою. Ми щороку до цього готуємось, але тепер ситуація справді складніша. Поки що франківці не відчули серйозних проблем, лише короткі відключення, але в інших містах — Києві, Дніпрі, на Одещині — уже були справжні блекаути: без світла, води, зв’язку.
Вперше Україна зіткнулася з відключеннями таких масштабів. І тепер до ударів по енергосистемі додалися обстріли газотранспортної інфраструктури та сховищ. Ніхто не може передбачити, наскільки це вплине на запаси. Так, уряд і президент роблять усе, щоб їх вистачило, але ворог непередбачуваний.
Тому кожен має мати план «Б». Місто готує свій, але й кожен мешканець має подумати, що робитиме в разі тривалого відключення.
– А у вас, як у мешканця, є такий план?
– Так. Маємо зарядну станцію, а якщо буде найгірший сценарій — є село. Там збереглася грубка, є дрова. Тож тепло буде.
– А для тих, хто залишиться у місті?
– Найближча школа стане пунктом обігріву — місцем, де можна буде переночувати, погрітися, попити чаю. Ми передбачили запаси пального, польові кухні, генератори. Звісно, у разі надзвичайної ситуації навчальний процес буде призупинено, але люди не залишаться без допомоги.
Такі пункти визначені в кожному мікрорайоні. Ми навіть закупили старлінки, щоб у критичних умовах забезпечити зв’язок. Бо досвід інших міст показав: коли падає електрика, падає і мобільна мережа, а генератори не можуть безперервно живити вежі. Тому маємо точки, де люди зможуть зарядити телефони, вийти на зв’язок, отримати допомогу.
– Ви сказали, що одна з найбільших статей бюджету міста сьогодні — це допомога ЗСУ. Ви також регулярно їздите на фронт. Якщо порівнювати ці поїздки тепер і рік тому — що змінилося? І в настроях військових, і в тому, як громада допомагає?
– Цифри говорять самі за себе. Минулого року ми спрямували 600 мільйонів гривень на підтримку армії, цього року — 800 мільйонів. Пріоритети трохи змінилися: зараз більше коштів іде на дрони, технічне забезпечення, логістику. Частину бюджету участі цього року також спрямували на співфінансування проєктів для Збройних сил.
На фронті, відверто, ситуація погіршилась. Повномасштабна війна триває майже чотири роки, а дехто воює ще з 2014 – з початку московсько-української війни. Це виснажує. Люди питають: «Скільки ще?» І мають право знати. Тому я сподіваюся, що з’являться чіткі контракти з визначеними термінами служби. Бо нині хлопці по 90–100 днів стоять у окопах без ротації — це надлюдське навантаження. Потрібен час на реабілітацію, на відновлення.
Ворог це розуміє і навмисно затягує війну, користуючись втомою українців. Але ми мусимо триматися — наше завдання тут, у тилу, максимально допомагати.
– Коли й куди ви востаннє їздили на фронт? Як пройшла поїздка?
– Востаннє був у Донецькій області, перед тим — у Запорізькій та Дніпровській. Їздив до наших — 42-ї бригади, що формувалася у Делятині, і до 10-ї гірсько-штурмової, де багато прикарпатців, 102 бригади. Зараз логістика стала складнішою: ще два місяці тому можна було заїхати в Покровське чи інші населені пункти, а тепер це вже дуже ризиковано.
Але їздити треба. Іноді доводиться робити речі, які «не притаманні міському голові» — домовлятися, просити для хлопців артилерію, транспорт, дрони. Маю особисті контакти з командирами ще з 2014 року, і вони допомагають вирішувати конкретні питання напряму, без бюрократії. Якщо можу — допомагаю. Бо зараз кожен має робити все, що в його силах для перемоги.
– Скільки сьогодні, за вашими даними, мешканців громади служить у ЗСУ?
– Близько 12 тисяч мешканців Івано-Франківської громади нині на службі в різних структурах ЗСУ, нацгвардії, інших підрозділах сил оборони.
– Чи є у вас статистика, скільки франківців загинуло за цей рік?
– За рік окремо не рахували, але загалом ми вже поховали 748 захисників. У середньому — від трьох до п’яти поховань щотижня. От сьогодні понеділок (інтерв’ю записане 10.11.), а ми вже, на жаль, попрощалися з двома хлопцями. І тиждень лише почався…
– А якщо говорити про живих воїнів, чи готове місто до їх повернення? І в чому полягає ця готовність — робота, реабілітація? Як зараз виглядає ветеранська політика міста на практиці?
– За ці кілька років ми зробили чимало, хоча, звісно, ще далеко до ідеалу. Але напрямок правильний.
Найперше — «Дім воїна», який став центром підтримки для ветеранів. Там працюють люди, які самі пройшли війну або мають у родині загиблих. Це дуже важливо, бо тільки ветеран може по-справжньому зрозуміти ветерана. Його очільник — Микола Крошний, ветеран, якого знають і поважають багато захисників.
В місті активно розвиваються програми реабілітації та доступності. Цим напрямом займається Юрій Гапончук, мій заступник, ветеран без ноги, йому легко знаходити спільну мову з побратимами. Цього року ми зробили кілька маршрутів громадського транспорту доступними, а наприкінці грудня плануємо відкрити спортивно-реабілітаційний центр при «Домі воїна» на стадіоні «Рух» — роботи вже на фініші.
У місті активно діє ветеранська спільнота: вони організовують футбольні матчі, спортивні заходи, зустрічі з психологами. З’являються і ветеранські бізнеси — невеликі, але дуже живі. Ми їх підтримуємо через ярмарки, клуби, грантові ініціативи. Це мотивує хлопців повертатися до цивільного життя, відчувати, що вони потрібні.
Такі приклади — це реальна ветеранська політика, не на папері. Ми працюємо, слухаємо самих ветеранів, і головне — робимо те, що вони самі вважають важливим.
– Ви згадали, що центр реабілітації ветеранів, який зводиться на Софіївці, має запрацювати до кінця наступного року. Якими будуть його масштаби і напрямки роботи?
– Відразу скажу: бюджет достатній. Уряд виділив 63 мільйонів гривень, ще 26 мільйонів додало місто. Цього вистачить.
Центр буде розрахований приблизно на 180 людей. Основні напрямки — фізична та психологічна реабілітація. Юридично він належатиме до Центральної міської клінічної лікарні, бо не буває, що людина втратила кінцівку, а решта організму не постраждало. Реабілітація має бути комплексною — і фізичною, і медичною, і психологічною.
– Навколо будівництва центру було чимало суперечок і маніпуляцій. Як ви це пояснюєте? І чи бачите власні помилки у комунікації? І щоб поставити крапку – чи маєте ви особисту зацікавленість в цій історії, як дехто намагається натякати?
– Особистої зацікавленості в мене немає й не було. Єдина моя позиція — щоб центр був поруч із ЦМКЛ, біля озера. Якби ми розпочали будівництво минулого року, то, можливо, зараз воно вже було б на фінальній стадії.
Так, певні комунікаційні недопрацювання були. Мабуть, треба було швидше й відвертіше пояснювати людям. Але, як склалося, так склалося. Головне — що проєкт рухається і він буде. Ми водночас підтримуємо Перший добровольчий шпиталь — там також відбувається повноцінна реабілітація, з харчуванням і медичною допомогою.
Головне — спокій у громаді. Ми знаємо, що робимо, і робимо це для наших захисників.
– У ситуації з реабілітаційним центром знову з’явилися закиди у «надмірній лояльності влади до забудовників». Це, здається, постійна тема в Івано-Франківську. А вам особисто подобається, як забудовується місто — з точки зору розвитку і зовнішнього вигляду?
– Забудовувати місто так, щоб усім подобалося, — неможливо. Але треба виходити з реальності: люди сюди переїжджають, купують житло, в тому числі — не від доброго життя. Щотижня на прийом приходить щонайменше десять людей із житловими питаннями. Отже, попит на нове житло є.
Мені б хотілося, щоб активніше розвивалися окраїни міста, а не центр, і щоб якість будівництва була ще вищою. Але, якщо порівняти з тим, як будували 15–20 років тому, прогрес очевидний. Сьогодні всі будинки мають підземні паркінги, архітектори шукають свої ідеї, є конкуренція проєктів. Деякі нові комплекси навіть мають потенціал стати архітектурними пам’ятками майбутнього — бо вони не типові, а з ідеєю.
Завдання міста — не лише утримати баланс, а й розвивати економіку. Для того, щоб мати гідні зарплати, потрібен економічний ріст. Ми ставимо стратегічну мету: щоб до 2040 року громада зросла до 500 тисяч мешканців. Це не просто цифра — це основа розвитку.
Йдеться не про хаотичну забудову, а про створення умов для нової економіки — виробництв, де працюють сучасні технології, штучний інтелект, оборонна промисловість. Тоді тут будуть зарплати по 80–120 тисяч гривень, і люди матимуть можливість залишатися у Франківську, розвивати бізнес і життя.
Так, у забудові є елементи хаотичності, я не заперечую. Але війна пришвидшила всі процеси: люди приїжджають, оселяються, створюють нові середовища. І якщо цей рух дає розвиток — значить, місто живе. Ми намагаємося стежити, щоб забудова не зачіпала сквери чи історичні квартали. Зазвичай йдеться про промислові зони або старі будівлі, які перебудовуються.
Для мене важливо, щоб кожен новий проєкт мав архітектурну ідею, був впізнаваним і додавав місту обличчя. Подивимося, яким Івано-Франківськ стане далі — але я вірю, що напрям правильний.
– А от зараз скільки реально мешканців у Франківську? Бо перепису давно не було, але, можливо, ви маєте актуальні дані.
– За даними, які враховуються при формуванні державного бюджету, нині у нас приблизно 287,5 тисячі мешканців. Реально — близько 300 тисяч.
– Якщо рухатись до мети — 500 тисяч мешканців, чи готова громада до цього з точки зору інфраструктури? Школи, садки, парковки? І чи долучаються забудовники до цього процесу?
– На жаль, після змін у законодавстві забудовники звільнені від пайової участі — тепер вони можуть будувати, не сплачуючи внески на розвиток інфраструктури. І це велика проблема.
Ми переконуємо їх долучатися до соціальних проєктів на добровільних засадах: хтось фінансує будівництво школи, хтось — садка. З дитячими садками ситуація покращилась: кілька нових уже добудували, і зараз місць вистачає. Проблема зрушилася у бік шкіл — їхні потужності потрібно збільшувати.
– Ви часто говорите про обмеження повноважень місцевого самоврядування з боку центральної влади. Що саме сьогодні найбільше сковує громаду?
– Найперше — фінанси. Є постійні спроби забрати податкові надходження. Постійно з’являються обмеження: це можна фінансувати, це — ні. Навіть коли громада має гроші, казначейство може затримати платежі на два місяці. Усе працює в такому собі «ручному режимі», і це дуже гальмує процеси.
Замість обіцяної децентралізації ми маємо зворотний процес — централізацію. Майже половина України фактично вже не має місцевого самоврядування: замість виборних органів діють військові адміністрації. Це не ті самі принципи, коли громада сама обирає керівництво і впливає на рішення.
– А як у вас складаються відносини з обласною військовою адміністрацією? Є співпраця чи, навпаки, конфлікти?
– Співпраця є, наскільки це можливо в нинішніх умовах. Я не відчуваю, щоб нам ставили «палиці в колеса». У нас можуть бути різні бачення щодо окремих питань, але ми сідаємо, обговорюємо й шукаємо рішення. Я знаю, що в інших областях буває складніше, але тут, принаймні, робота конструктивна.
– Як гадаєте, чи наступного року війна може закінчитися або хоча б перейти в іншу фазу?
– Не вірю, що це станеться у 2026-му. Хотів би сказати як політик, що «післязавтра буде мир», але передумов немає. Може статися щось непередбачуване, але поки що реалістичних підстав немає.
– Якщо ж мир таки настане і будуть вибори, чи плануєте балотуватися знову?
– Поки не знаю. Ми не знаємо, якою буде Україна після війни. Не думаю про політичні горизонти. Якщо чесно, більше боюся, щоб не почалася третя світова. Я не оптиміст у цьому питанні, але принаймні не займаюся популізмом. Бо, зрештою, лише Бог знає, коли ця війна закінчиться.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар