Фотограф Микола Калитчук уже кілька десятиліть у кадрі — від часів, коли фотоплівка була єдиним носієм пам’яті, до цифрової революції та нинішнього відродження інтересу до аналогових фото. Його досвід — це не лише тисячі знімків, а й спостереження за тим, як змінюється сама фотографія та ставлення суспільства до неї. Микола Калитчук говорить про фото як про дзеркало епохи й індустрію, у якій він сам був свідком і учасником великих трансформацій.
Сьогодні Микола Калитчук не просто фотографує — він ділиться своїм досвідом. У КП «Простір інноваційних креацій «Палац»» на території Палацу Потоцьких, під його керівництвом запрацювала фотолабораторія, де кожен охочий може пройти повний шлях від плівкового кадру до відбитка на фотопапері.
В інтерв’ю «Західному кур’єру» Микола Калитчук розповів про свій творчий та життєвий шлях, цифрову революцію, магію плівки та фото, в яких можна почути музику.
— Пане Миколо, ви вже кілька десятиліть у фотографії. З чого почалася ваша історія з камерою?
— Із самого дитинства. Я народився в селі на Снятинщині. Батько працював учителем фізики у місцевій школі. Фотографія була його захопленням, яке він передав мені. У селі він вважався «народним» фотографом: його запрошували на всі урочисті події — весілля, хрестини, похорони. Коли батько помер, мені було дванадцять. Щоб не дати фотообладнанню припасти пилом, я сам навчився ним користуватися, і вже у чотирнадцять років почав фотографувати різні сільські події. Тоді фотографія не сприймалася як справа життя чи джерело стабільного доходу. Тому, після закінчення середньої школи вступив до Львівської політехніки і вивчився на радіотехніка, хоча фотографію не покидав. В 1989 році я побував у Прибалтиці — у місті Каунас купив свій перший «Зеніт». Там відвідав відкриття фотовиставки відомого литовського фотохудожника Антанаса Суткуса й був вражений атмосферою: вільні розмови, келихи вина, кадри в жанрі ню, що в СРСР було табу. Ця подія буквально занурила мене у світ художньої фотографії. Ми стали друзями і дружимо й до цього часу. Відтоді я почав позиціонувати себе не просто як фотограф, а як фотохудожник.
— Але певний час ви працювали в іншій сфері?
— Так. Я працював на Івано-Франківському радіозаводі — спочатку інженером-конструктором, потім начальником конструкторського бюро. Але коли галузь почала занепадати, у 1995 році я вирішив повністю перейти у фотографію, яка тоді активно розвивалася. Я поміняв місцями дві грані свого життя: хобі стало основною справою, а радіотехніка — просто захопленням. Я досі люблю щось підремонтувати, паяльник завжди під рукою.
У той час, посередині 90-х, набували популярності автоматичні плівкові апарати. Люди активно купували їх, фотографували і здавали плівки в спеціалізовані фотомінілабораторії. Там їх проявляли і повертали клієнтам надрукованими знімками. В одній з таких фотолабораторій я влаштувався оператором. Спеціалізоване обладнання було завезене з Варшави. Я працював на ньому і відповідав за технічне обслуговування. Ми були першими в Івано-Франківську. Але з часом відкрилися десятки подібних точок, попит знизився, і справа втратила рентабельність. У 2003 році я звільнився і став вільним фотохудожником. Відкрив майстерню великоформатного друку плівкових фото — тоді це було рідкістю. У мене друкувалися фотографи з усієї Західної України. Але робота була надзвичайно важкою: повна темрява, тривале стояння, відсутність світла — справжня шахтарська робота. Через кілька років я закрив майстерню. А вже у 2005 році остаточно попрощався з плівкою і перейшов на «цифру».
У 2000 році я був прийнятий у члени Національної спілки фотохудожників України. А з 2006 по 2012 рік був головою правління Івано-Франківської обласної організації НСФХУ.
— Цифрова революція у фотографії відбувалася просто на ваших очах. Багато фотографів не змогли її прийняти. А ви кажете, що перейшли в «цифру» без проблем. Не було внутрішнього спротиву?
— Звісно, був. На опанування плівкової фотографії я витратив молоді роки, і вона досі займає особливе місце в моєму серці. Але я розумів, що зміни неминучі. Ще 1999 року, коли на запрошення французької федерації фотомистецтва я кілька місяців перебував у Франції, бачив, як «цифра» вже наступала плівці «на п’яти». Хоча цифрові роботи там тоді виставляли лише в категорії «експеримент», було очевидно, що рано чи пізно вона витіснить плівку.
Переваги «цифри» очевидні — швидкість, практичність, універсальність. Опору було багато, особливо серед фотохудожників, які присвятили плівці все життя. Адже те, що колись досягалося безсонними ночами, тепер робиться натисканням клавіші. Але я зумів «перепрошити» себе. Працював із молоддю, викладав у школі фотографії, і це навчило мене адаптуватися. Взяв цифровий фотоапарат, почав фотографувати, освоїв обробку фотографій в графічних редакторах. Життя коротке, а цифра справді економить час.
Більше двадцяти років я не працював із плівкою, аж поки мене не запросили до «Палацу» (КП «Простір інноваційних креацій «Палац»», – ред.). І я дуже радий, що маю змогу передати знання й досвід тим, хто хоче зрозуміти її справжню суть.
— Чим саме ви займаєтесь у «Палаці»?
— Я працюю на посаді інженера-технолога конгресового відділу. Моє головне завдання — популяризація аналогової фотографії, проведення навчань і майстер-класів, забезпечення роботи фотолабораторії, де кожен може самостійно проявити власну плівку і надрукувати фото на фотозбільшувачі.
До речі, різні типи фотоплівок, фотопапір і всі необхідні хімреативи є у нас в наявності і їх можна придбати. Крім того, у нас є фотостудія для портретної і предметної фотозйомки з усім світловим обладнанням і фонами. І це цінно, що така можливість з’явилася в Івано-Франківську.
— А чому, на вашу думку, фотомистецтво знову повертається до плівки?
— Усе в житті циклічне. Можливо, саме зараз, коли штучний інтелект починає замінювати людську працю, особливу цінність набуває те, що може зробити лише людина. Плівкове фото — один із небагатьох процесів, не підвладних ШІ. Він може імітувати зображення, але не створить справжній плівковий відбиток.
Плівкова фотографія не витісняє цифрову, вони йдуть поряд одна з одною, як мати і дочка. Цифрова фотографія залишається. А ось цінність плівкової у тому, що вона змушує думати. Коли маєш лише 36 кадрів, ти продумуєш кожен до дрібниць, перш ніж натиснути на спуск затвора. І ще — очікування результату. Ти фотографуєш, потім чекаєш, поки проявиться плівка, і коли під червоним світлом починає з’являтися зображення — це магія. Плівкова фотографія повертає нас до першоджерел.
— Як за пів століття, яке ви віддали фотографії, змінювалося ставлення людей до неї?
— На початку мого захоплення фотографією вона сприймалася передусім як технічний засіб фіксації об’єктивної реальності кругом нас (весілля, концерти, урочистості, свята, сімейні фото, фото з подорожей і т.д.). До фотографа ставилися з великою повагою, адже він зупиняв миті життя і залишав їх в пам’яті на світлинах в сімейному альбомі. Це була частина культури — зберегти пам’ять про себе та рід. Поступово ця культура зникла. Тепер фото живуть лише на цифрових носіях. Загубив телефон — немає сотень фото, украли ноутбук — пропала ціла історія.
Коли фотографія стала доступною кожному, фотографів певний час навіть перестали запрошувати на події. Але невдовзі зрозуміли: техніка не замінює професійне бачення. На послуги фотографа знову виріс попит. Щоб його задовольнити, у 2000-х з’явилося багато «самоучок», які мали хорошу камеру, але не мали відчуття кадру. Це знизило загальний рівень індустрії. Масовість витіснила якість.
Через це зараз в Україні фотохудожників часто не сприймають як митців. В моїй практиці був випадок, коли відомий франківський художник скопіював до дрібниць фотопейзаж, створений моєю ученицею, і назвав це своєю картиною. Йому це можна, бо він заслужений. А людина, яка створила це фото — вибрала точку зйомки, ракурс, композицію, погоду — ні… Коли я почав полеміку на цю тему, інші художники підтримали колегу. Мовляв, «що тут такого, це ж просто фотографія?». Це говорить про загальний рівень культури споглядання фотографії в нашому суспільстві і відношення до неї як до мистецтва.
Наші фотохудожники популяризують фотографію, як мистецтво, беручи участь у різних міжнародних і національних фотосалонах і виставках, організовують персональні фотовиставки.
— Що, на вашу думку, відрізняє людину з камерою від фотохудожника?
— Камера — це не головне. Смак борщу не залежить від каструлі. Вирішальне — відчуття світла, композиції, побудови кадру. Учням я раджу дивитися на світ так, як бачить його фотокамера, через вікно видошукача. У репортажній фотографії важливе відчуття моменту. Іноді варто лише обернутися — і ти ловиш унікальний кадр. Тут удача відіграє значну роль, навіть якщо ти добре підготовлений.
— Який ваш улюблений жанр?
— Це навіть не жанр. Я називаю це «фотографувати музику». Вже багато років знімаю концерти. Особливо я люблю джаз, адже це музика вільних людей. Моя мета — щоб люди, дивлячись на фото, могли почути музику. Пам’ятаю, коли у нашій філармонії виступав хор «Гомін», я прийшов просто послухати концерт, але руки самі потяглися до фотоапарата — і кадри вийшли чудові.
— А чи були моменти, коли ви хотіли покинути фотографію?
— Ніколи. Фотографія — це моє життя. Я дивлюся на світ через об’єктив, і думаю, це уже ніколи не зміниться.
Записала Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар