Громадська організація Д.О.М.48.24 працює на Прикарпатті вже понад десять років: її заснували внутрішньо переміщені особи як ініціативу для інтеграції ВПО, однак згодом організація змінила фокус і зосередилася на питаннях прав жінок та домашнього насильства.
Керівниця організації Наталія Вишневецька — сама внутрішньо переміщена особа. Вона наголошує: робота з правами жінок для неї — не теоретична тема, а досвід, який має цілком конкретні прояви в житті, роботі й материнстві. Саме тому в організації дедалі більше уваги приділяють не лише реагуванню, а й роботі «на випередження»: освітнім кампаніям, розмовам про особисті кордони, безпеку та економічну спроможність жінок.
Одна з таких ініціатив — публічна кампанія «Обличчя жіночого руху Прикарпаття». Вона покликана зробити видимими жінок-лідерок у громадах області та їхню роль у захисті прав людини. У межах кампанії з’явилися білборди з портретами жінок і футболки з короткими, але промовистими сенсами — «прикордонниця власних кордонів», «просвітниця своїх дій», «охоронниця власного спокою», а також серія історій жінок із громад, пише Західний кур’єр.
Про те, чому права жінок досі потребують окремої розмови, як змінюється ставлення до цієї теми в громадах і з якою критикою доводиться стикатися, — у розмові з керівницею ГО Д.О.М.48.24 Наталією Вишневецькою.
— Часто можна почути думку, що в Україні права жінок загалом захищені, а те, чим займаються громадські організації, — радше «колихання повітря». Як ви реагуєте на такі закиди?
– Я завжди кажу: усе залежить від того, з чим порівнювати. Коли ми говоримо про права жінок в Україні, важливо розуміти, що це дуже молода історія. Більшість базових прав жінки отримали фактично лише впродовж останніх ста років. І це не та дистанція, після якої можна сказати: «все вже відбулося і працює автоматично».
Ми нещодавно були у Франції в партнерів, де також триває кампанія про права жінок. І це країна, де розмова про ці права почалася кілька століть тому — ще з часів Олімпії де Ґуж. Попри таку тривалу історію, навіть там досі говорять про проблеми з реагуванням на домашнє насильство, про нестачу притулків, про складність доступу до допомоги. Тобто права — це не точка, а процес, який постійно потребує уваги.
В Україні цей процес значно коротший і водночас набагато вразливіший. Багато речей у нас існують формально — у законах, документах, деклараціях. Але між «право записане» і «право реально працює» часто лежить величезна прірва.
І тут виникає парадокс. Частина прав, які сьогодні сприймаються як базові, була запроваджена ще в радянський період — зокрема доступ жінок до освіти, оплачуваної роботи та декретної відпустки. Однак ці права формувалися в системі, де вибір людини не був пріоритетом, а рівність декларувалася радше як норма «для всіх», ніж як індивідуальне право. У результаті багато з цих речей так і не стали усвідомленою цінністю.
Крім того, права не зникають повільно — іноді це відбувається дуже швидко. Ми бачимо це на прикладі Ірану. Ще у 1970-х роках це була світська держава, де жінки навчалися, працювали, вільно обирали одяг. А за кілька років ситуація кардинально змінилася: жінки втратили базові свободи, а сьогодні там існують покарання за зовнішній вигляд, поведінку чи голос у публічному просторі. Це приклад того, як легко права можуть бути згорнуті, якщо суспільство перестає їх захищати. Особливо вразливими до таких відкатів є суспільства, які переживають війну або перебувають у післявоєнному стані: у ці періоди цінності швидко змінюються, а права окремих груп можуть опинитися під загрозою під гаслом «важливіших пріоритетів».
В Україні досі дуже сильні історичні й культурні стереотипи. Наші дослідження показують, що навіть серед самих жінок ставлення до ролей у сім’ї, до лідерства, до права на власний вибір суттєво різниться залежно від покоління. Старші жінки частіше сприймають традиційну модель як норму, молодші більше говорять про партнерство. Але ці цінності не зафіксовані назавжди — вони можуть змінюватися, і не завжди в бік рівності.
Проблему ускладнює і те, що багато порушень залишаються невидимими. Вони відбуваються за зачиненими дверима, без статистики, без публічності. А якщо немає даних, дуже легко сказати: «цього не існує». Саме тому я не вважаю цю роботу зайвою чи некорисною. Вона про те, щоб називати речі своїми іменами доти, доки не стало запізно.
— З якими скаргами жінки найчастіше звертаються до вас? З чим ви пов’язуєте цю статистику?
– Насправді справа не в тому, що насильства стало більше, а в тому, що жінки поступово починають його розпізнавати. Ми проводили репрезентативне дослідження в області й побачили: багато форм насильства просто не ідентифікуються як насильство.
Фізичне насильство більш-менш зрозуміле. Про психологічне вже багато говорять. А от із сексуальним насильством ситуація складніша. Коли ми запитували жінок напряму, лише кілька відсотків відповідали, що з цим стикалися. Але коли починали деталізувати — небажані доторки, примус до сексу, заборона контрацепції, двозначні натяки, постійні коментарі про тіло, — цифри зростали в рази.
Це свідчить про те, що багато жінок просто не усвідомлюють, що з ними відбувається. У суспільстві досі є уявлення, що сексуальне насильство — це лише крайній акт. Насправді воно починається значно раніше — з порушення меж і нормалізації домагань.
Жінки часто звертаються по допомогу вже тоді, коли ситуація зайшла дуже далеко. Іноді тригером стає випадкова інформація — історія в соцмережах, розмова з подругою, участь в освітній програмі. Часто жінки знаходять нас не через кризові сервіси, а випадково — через бізнес-курси, навчальні програми чи публічні заходи: приходять упевнені, успішні, «без видимих проблем», а після розмов і почутого повертаються вже по допомогу, бо вперше усвідомлюють, що їхня ситуація — не норма і вихід існує.
Буває і так, що людина зверталася до офіційних структур — і замість підтримки отримувала знецінення або тиск. Після такого багато хто більше не наважується шукати допомоги в державних інституціях. Особливо гостро ця проблема проявляється в районах і невеликих громадах, де всі всіх знають, а звернення по допомогу часто означає не захист, а додатковий ризик публічності й залежності від місцевих неформальних зв’язків.
— А для вас особисто була точка відліку в цій темі?
– Я програмістка, і не раз стикалася з ситуаціями, коли мою компетентність просто не сприймали через стать: «я думав, програміст прийде». В побуті були – та й зараз є, ситуації — з водіями, майстрами, сервісами, де мої слова не сприймали лише тому, що я жінка. Часто це намагаються звести до «образ», але насправді це системність, яка формує середовище постійного знецінення.
З часом я зрозуміла, що ця сама логіка працює й у приватному житті. Кожна жінка хоча б раз чула, що вона «має» робити — як жінка, як мати, як дружина. Чоловікам теж щось говорять, але це не має таких наслідків. Жінку значно легше примусити — через страх, залежність, фінанси.
У моєму житті це теж починалося з дрібних, на перший погляд, речей: коли не було грошей навіть на їжу і я мусила щоразу просити; коли будь-яке прохання про новий одяг чи салон краси знецінювалося фразами на кшталт «тобі й так нормально вдома». Спочатку, коли я вирішила піти, він намагався мене повернути, а згодом ситуація стала небезпечною…
Пізніше я усвідомила – це багато в чому результат виховання: якщо суспільство роками нормалізує контроль і знецінення, у людини просто не виникає думки, що тут є проблема. Саме тому багато чоловіків не реагують на патологічні форми насильства — не зі злого наміру, а тому що вони з цим ніколи не стикалися і не вміють це розпізнавати.
Саме цей досвід багато в чому й визначив мою подальшу роботу — і став точкою, з якої тема прав жінок перестала бути абстрактною.
— Як керівниця організації, яка бореться за права жінок скажіть, чи поєднується особисте життя з роботою у цій сфері? Чи реально знайти партнера, який це підтримує?
– Існує стійкий стереотип, що жінки, які говорять про права і рівність, нібито не можуть мати стосунків або «просто не змогли знайти партнера». Насправді це дуже спрощене уявлення, яке часто зводить серйозну розмову до образ.
Проблема не в тому, що «всі чоловіки козли», вони злі чи не хочуть підтримувати, а тому що вони дивляться на ситуацію з позиції норми, в якій самі ніколи не відчували обмежень.
Але це не означає, що партнерство неможливе. Навпаки — воно можливе там, де є домовленості. У будь-яких стосунках ми домовляємося: хто бере на себе побут, хто працює, хто доглядає за дітьми, де і як ми живемо, як ухвалюємо рішення. Коли є готовність говорити і домовлятися, можна домовитися про все — і про ролі, і про відповідальність, і про межі.
Усвідомлення власних прав і готовність їх озвучувати не означає війну зі світом чи з чоловіками. Це означає бажання бути в партнерстві, а не в ієрархії — і саме такі стосунки, на мою думку, є найбільш здоровими.
— Щодо вашої публічної кампанії – чому ви обрали саме такий формат? Яка її мета узагалі?
– У цієї кампанії було три ключові акценти.
Перший — війна. Сьогодні в публічному просторі героїзуються переважно чоловіки, і це зрозуміло, адже більшість військових — саме вони. Але при цьому роль жінок часто опиняється на периферії. Насправді ж без жінок ця війна була б неможливою: серед волонтерів, медиків, у сфері безпеки й оборони, у тилу — їх надзвичайно багато. До цього додається невидима робота вдома: діти, батьки, робота, емоційна підтримка близьких. Ми хотіли зробити цю роль видимою.
Другий акцент — мова. Фемінітиви для нас принципові. Коли ми говоримо «захисники», уявно бачимо чоловіків. Коли кажемо «захисники і захисниці» — жінки з’являються в полі зору. Мова формує уявлення, а уявлення — суспільне ставлення.
Третій акцент — жіноче лідерство в громадах. Наші дослідження показали: багато жінок не мають перед очима реальних прикладів жінок-лідерок — у бізнесі, управлінні, громадській діяльності. Там, де є рольові моделі, жінки частіше дозволяють собі бути активними, брати відповідальність і ухвалювати рішення. Кампанія якраз про це.
— Скільки героїнь охоплює кампанія і чи легко вони погоджувалися на публічність?
– У кампанії — 24 героїні з різних громад Прикарпаття. І погоджувалися вони не завжди легко. Жінок значно частіше доводиться переконувати, ніж чоловіків. Це наслідок глибоко вкорінених стереотипів — сумніву у власній «достатності», страху бути помітною. Навіть коли ми запрошуємо жінок як спікерок чи експерток, часто чуємо: «Я не така цікава», «Краще хтось інший». Це теж частина тієї реальності, з якою ми працюємо.
Ми також свідомо розміщували білборди не лише в обласному центрі, а й у громадах, звідки родом героїні. Щоб жінки бачили «своїх» — знайомі обличчя, реальні історії, а не абстрактні образи.
Бо жіночий рух — це не окрема спільнота «активісток», а повсякденна присутність жінок у громадах, рішеннях і відповідальності. І чим раніше це стає видимим, тим менше простору залишається для сумнівів у праві жінки бути почутою.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар