Молодший сержант, командир відділення ударних безпілотників Назар Скорбач та його батько Михайло захищали Україну від московської навали з самих початків повномасштабного вторгнення. А батько брав участь ще у АТО-ООС. Сьогодні батько – відпочиває після демобілізації за віком, а син нещодавно отримав високі нагороди за свою службу Україні – «Золотий хрест» та відзнаку «За поранення». Про службу, поранення, реабілітацію та плани кореспондентам «ЗК» вдалося поговорити із Назаром Михайловичем після вручення нагород, яке відбулося перед засіданням сесії Рогатинської міської ради.
– Назаре, розкажи читачам про себе.
– Мені 33 роки. Народився я у селі Добринів, Рогатинського району. Навчався до 9 класу у місцевій сільській школі. Потім вступив на навчання в Рогатинський аграрний коледж, де здобув освіту за спеціальністю «Механік». Продовжив навчання заочно у Львівському національному аграрному університеті за тією ж спеціальністю. Після навчання, як і в більшості наших хлопців – заробітки за кордоном. Працював переважно в садах. Одружений. Разом із дружиною Зоряною виховуємо доньку Христинку, яка вже перейшла в 5 клас.
– Ворог зі зброєю на українську землю прийшов ще у 2014 році. Тоді розпочалась АТО…
– Ще тоді я хотів долучитися до захисту України, але мій батько, який з 2019 року служив контрактником в ЗСУ, у 24-ій окремій механізованій бригаді імені Короля Данила, не пустив мене. Казав, що в домі має залишатись хоча б один чоловік. Та й досвіду я, як і якоїсь військової спеціальності не мав.
– Коли почалось повномасштабне вторгнення ви були в Україні?
– Так. Перед війною певний час працював у Львові. Та коли почалась війна – твердо вирішив йти захищати Україну.
– Тож ти захищав рідну землю разом з татом?
– Не те, щоб разом, але в один період: я долучився до ЗСУ у березні 2022 року, а батькові 60 років виповнилось у 2024 році. Тож було два роки, коли ми одночасно були на війні.
– Якщо не секрет, на якій посаді служив батько?
– Він служив довший час у медичній роті, займався евакуацією поранених. Рятував хлопців.
– Як відбулось твоє знайомство з армією?
– Згадую, що ще до повномасштабної війни я готував документи на контрактну службу. Адже батько, який тоді був в АТО-ООС, говорив, що щось готується. Тобто про підготовку до вторгнення всі здогадувались. Але документи я зібрати не встиг і довелось чекати на повістку. 15 березня отримав повістку. А 16 березня – поїхав. Перша частина, до якої мене прикомандирували, – була Т0925 в Чопі. То була така тилова транспортна частина. Тож трохи було нудно. Ми тоді рвалися на фронт.
– Ми – це хто?
– Абсолютно всі, кого тоді призвали. То були початки. Всі хотіли йти захищати Україну. Тепер таких залишилось менше. З мого села більше тоді нікого не було. Пам’ятаю, було багато хлопців із Букачівців.
– Як вийшли з ситуації?
– Кожен по різному. Я почав вникати в напрямок дронової війни, війни БПЛА. А, оскільки бажаючих воювати було справді багато, – ми були в так званому резерві. Тож мали трохи вільного часу. Тоді я самотужки зібрав власного дрона і почав вчитись ним маневрувати. Кожен день самостійно приділяв цьому заняттю по дві-три години. Потім на симуляторах навчався.
– І який результат?
– Це все ще було ще на Закарпатті. Проте згодом з хлопців, які справді хотіли воювати, була створена штурмова рота і нас перевели в 71-шу окрему аеромобільну бригаду ДШВ ЗСУ.
– Тоді вже повоювали?
– Перший мій бойовий досвід був у Карлівці на Авдіївському напрямку. Нас було 8 пілотів БПЛА. І ми, на початку, працювали в аеророзвідці на дронах типу MAVIK.
– Розкажи про особливості роботи оператора БПЛА?
– Найперше завдання оператора БПЛА – постійний моніторинг, прикриття руху нашої піхоти, нейтралізація позицій ворога. Після Карлівки довелось повоювати у Новогродівці, потім у Мирнограді, коли були бої за Красний Яр. У Мирнограді ми дуже довго успішно тримали оборону. Потім вийшли на відновлення.
– Піхотинців завжди запитую про найдовше перебування «на нулі»…
– Оператори БПЛА ніби і не «на нулі», бо там все ж піхотинці. Але найдовше на позиції ми стояли 75 днів. Тоді було дуже важко із поповненням. Людей не було і виходу не було. Повинні були стояти поки є сили.
– Чи вистачало техніки, провізії. Як було з екіпіруванням?
– Всього було достатньо. Звичайно, хлопці докуповували собі щось дрібне, але це було за бажанням. Вистачало і дронів. Забезпечувала нас частина і дуже багато допомагали волонтери. Від себе особисто та від хлопців, з якими воював, хочу подякувати міському голові Рогатина Сергію Насалику, всім волонтерам з Рогатинської громади, які до нас приїжджали, і всім тим, хто допомагав тут на місці збирати все необхідне для фронту. Це було дуже важливо. Насамперед, в плані моральної підтримки.
– Чого не вистачало?
– Не вистачало рідних. Іноді не вистачало сигарет і ми пробували кинути палити. Але то тільки до вечора. Потім з сигаретами все налагоджувалось. Але до сім’ї хотілося найбільше. Хотілося просто вижити.
– Чи боялись?
– Може то тільки так у мене, але страху не було взагалі. Було просто розуміння, що треба робити, як треба робити і коли. Поруч були хлопці, які теж викладались на максимум. І це з часом стало рутинною роботою. Також додавало сили і керівництво, на яке не маю жодних нарікань.
– А як щодо контактів із місцевим населенням?
– На початку ми людей у населених пунктах бачили. Але намагались не контактувати. Було іноді таке, що по місту чи селу вже давно прилітає. А люди іноді ще на лавочках сиділи, в будинках горіло світло та працювали телевізори. Але, чим довше тривала війна – тим менше жителів ми зустрічали. Іноді заходили в повністю безлюдні населені пункти.
– Розкажи про поранення.
– У 2024 році у мене загинув побратим. Точніше після влучання КАБ (керованої авіабомби – ред.) загинув весь екіпаж FPV. Після того я з аеророзвідки перевівся на пілота FPV-дрона. А трохи пізніше – став командиром відділення ударних безпілотників. У мене у відділенні було 5 людей. Влітку 2025 року у моєї дочки було перше причастя. Я взяв відпустку. Після відпустки – у перший же виїзд, який стався 4 червня 2025 року, в наш екіпаж влучив FPV-дрон. То була ніч. На щастя, всі вижили. Найважчим був водій, потім – я. Іншим хлопцям пощастило більше. Тож з їх допомогою ми вибрались. Адже з тими пораненнями, що були у мене – посікло дві ноги і ліву руку – я б точно не вибрався. Досі не можу забути допомогу друга на позивний «Хюго». Сам він був зі східної України, але, оскільки зараз знову продовжує боротися з окупантом, то інших даних називати не буду. Тож саме він допоміг мені накласти турнікети і відповзти ще далі від автомобіля, який вже палав. Ще раз йому велике спасибі за той порятунок. Це був мій другий День народження. Сталося це на Сумському напрямку, поблизу населеного пункту Стецьківка.
– Що далі?
– Далі ми визвали медевак (евакуаційний автомобіль – ред.). Але одразу медевак не приїхав, бо побоювалися повторного нападу. Така тактика в окупанта – спочатку вдарити, а потім бити по евакуаційних екіпажах. Тож вивезли нас десь хвилин через сорок. На початку в стабпункт, потім – у Сумську обласну лікарню, далі – у лікарню в Білій Церкві. В Білу Церкву вже приїхали батьки та дружина із дочкою. Там я пробув три дні. А далі – на Львів. Переїзд був важким, адже я сам пересуватися не міг. Ще раз щиро дякую адміністрації Рогатинської міської ради і міському голові Сергію Насалику за те, що повністю оплатили мені евакуаційний автомобіль. У Львові довелось перенести шість операцій. Багато уламків ще залишилось в тілі. Але дякую Богу та побратимам за те, що живий.
– Який стан сьогодні?
– Все ще болить. Після реабілітації комісія МСЕК призначила другу групу інвалідності. Тож у лютому 2026 року я написав рапорт на звільнення. Хоча було дуже велике бажання повернутися на фронт.
– ???
– Вважав і вважаю, що навіть у своєму нинішньому стані я ще зможу бути корисним державі. Проте дружина, а, насамперед, донечка, вже не пустили.
– Що ще цікавого згадуєш з війни?
– На фронті цікаве і нове трапляється кожен день. Так що виокремити зараз нічого. Був випадок, коли практично випадково ми зірвали штурм наших позицій – облітаючи територію помітили в посадці маленьку білу цятку, якої вчора там не було. Підлетіли ближче і зрозуміли, що то павербанк. Від нього тягнувся провід за дерево. А за деревом – як грибочок – сидів окупант. То ми туди й вдарили. А виявилося, що їх там була ціла група. Тож когось поранили, хтось втік – але штурм ми зірвали. Тому перше правило аеророзвідника – максимальна уважність до деталей і спостережливість – дали змогу, можливо, вберегти чиїсь життя.
– Як зараз бачиш війну з мирного тилового Рогатина?
– Цей спокій трохи гнітить. Адже за роки на фронті я бачив дуже багато такого, про що згадувати не хочеться. І я розумію, що зараз нічого не змінилося. Як і тоді, зараз там, захищаючи нас зі зброєю в руках, наші хлопці жертвують іноді найціннішим – своїм життям. Хотілося б, щоб ті, що можуть мирно жити тут завдяки жертвам воїнів на фронті, більше розуміли, що відбувається. Не забували, що війна триває, допомагали, волонтерили і робили все від себе можливе, щоб допомогти фронту.
– Чи є у тебе хобі? Чим зараз займаєшся?
– Хобі немає, але в молодості грав добре на гітарі. Зараз то робити трохи важко. Але перекинув струни на іншу руку і намагаюсь вчитись грати іншою рукою.
– А чим займається батько?
– Живе в селі. Намагається відновити пасіку. Адже до війни у нього було більше двадцяти вуликів. Зараз тільки 6.
– Дякуємо тобі і твоєму батьку за захист. Дякуємо за службу Україні та за цікаву розповідь.
– Дякую і вам. А ще – дякую всім воїнам Збройних сил України за те, що Україна стоїть. І я вас всіх запевняю – ми точно вистоїмо і все у нас буде добре. Слава Україні!
Записав Володимир КАПУСНЯК
Залишити коментар