Анастасія Романюк – перша із Івано-Франківської області жінка-арбітр ФІФА. Здається цим все сказано і більше представлень не треба. Проте, попри суддівство, Анастасія Миколаївна має ще безліч чудових захоплень, цікаве і дуже нині необхідне заняття, та важливу місію – приводити в українське суддівство нових молодих арбітрів. Власне про останнє наша нинішня співрозмовниця говорила найбільше. Адже, попри нинішній важкий час, футбол в Україні розвивається, а кількість арбітрів, чомусь, невпинно скорочується. Тож про престижність роботи у суддівському корпусі, про переваги такого виду діяльності, про його особливості та ще про багато цікавого навколосуддівського – ексклюзивно у інтерв’ю для «ЗК».
– Анастасіє, почнемо одразу з головного. Розкажи про школу футбольного арбітра. Що воно таке?
– У 2011 році Комітет арбітрів Федерації футболу України було включено до Конвенції УЄФА з арбітражу. Дана Конвенція передбачає, що кожен футбольний матч, організований національною чи регіональною асоціацією повинен мати підготовленого арбітра відповідного рівня. Для цього асоціації повинні мати відповідні програми навчання та пошуку молодих талановитих арбітрів від основ до найвищого рівня. Комітетом арбітрів ФФУ в 2013 році було створено національну школу футбольного арбітра, яка 21 січня цього ж року почала свою роботу. Відповідно було створено й 28 регіональних шкіл, в тому числі і в Івано-Франківській області.
– Хто керує школою? Як вона функціонує?
– На даний момент керівником Івано-Франківської регіональної Школи футбольного арбітра є я. А до цього багаторічним її керівником був Михайло Михайлович Овчар. Нині він є членом Комітету арбітрів Української асоціації футболу (УАФ), де, зокрема, відповідає за підготовку та навчання арбітрів-жінок.
Сама школа функціонує таким чином: взимку ми проводимо набір на перший рік навчання в регіоні. Працюємо за принципом двох модулів: на початку року проводимо перший модуль, де навчаємо слухачів правилам футболу і акцентуємо увагу на фізичній підготовці. Влітку ми починаємо вводити слухачів курсу в систему обласного арбітражу, призначаємо їх на матчі в якості четвертих арбітрів або ж асистентів. А вже восени розпочинаємо другий модуль, де навчаємо більше практики – тобто інтерпретації правил, розуміння футболу, вміння відрізнити фол від симуляції і т.д. За підсумками річного навчання рекомендуємо кращих кандидатів на другий рік навчання у Київ в Академію футбольного арбітра.
– Скільки є футбольних правил?
– Сімнадцять.
– Тобто після одного року навчань в області арбітр вже може обслуговувати матчі обласного рівня. А якщо хочеться вище – треба вчитися в Києві?
– Так. Після успішного завершення навчань у Києві арбітр чи асистент арбітра можуть бути рекомендовані до проведення змагань серед команд УПЛ U-19. Це вже своєрідна перша сходинка перед змаганнями професіональних футбольних клубів.
– То зі скількох років можна записатися в обласну школу футбольного арбітра?
– Взагалі-то, з 16 років. Це тому, щоб можна було бути залученим до проведення матчів Національної ліги майбутнього України різних вікових категорій. Але до нас часто приходять і молодші хлопці.
– Чому такий віковий ценз?
– Чим швидше людина вирішить, що хотіла б пов’язати своє майбутнє з цією діяльністю – тим краще. Для того, щоб стати арбітром професіональних змагань, та, зрештою, арбітром ФІФА, треба пройти довгий шлях. Футбол став швидшим, атлетичнішим, дуже багато змін постійних. Тож чим молодший арбітр чи асистент, тим більше в нього можливостей рости і розвиватися.
– Чи платне навчання?
– Ні. На сьогодні навчання як у Регіональних школах так і в Академії є безкоштовним.
– Скільки людей записуються на навчання? Звідки вони приходять?
– Не питання в тому, скільки записується. Питання в тому, скільки залишається. Адже суддівство – це справа досить відповідальна і складна. Не кожен може впоратися з тим шаленим тиском, який сьогодні відчуває арбітр. Причому, на будь-якому рівні змагань. І тут головне – витримка і твердість характеру. Навіть, на найнижчому рівні, коли грають маленькі діти, учні школи часто розповідають, що були під шаленим тиском… батьків цих дітей. Проте, я всім кажу, що якщо вони з цим впораються, то їх чекає дуже цікаве майбутнє.
– Як шукаєте слухачів? З яких регіонів нашої області приходить найбільше?
– Ми випробували різні способи, але найбільше зараз працюють соціальні мережі, намагаємося вести просвітницьку роботу, залучати учнів ДЮСШ. Часто це безпосереднє спілкування, налагодження контактів із людьми, десь навіть прохання про те, щоб вже діючі арбітри чи нинішні слухачі курсів повідомляли про них своїх друзів.
Що ж до регіонів, то кожен рік буває по-різному. З Івано-Франківська, в основному, велика частина слухачів завжди, але якщо це студенти, то часто вони родом з різних регіонів області. Цей рік багато представників Коломийського району, є учень з Калуша, є з Рогатина.
– Чи приходять у суддівство молоді дівчата?
– Практично кожного року є одна або дві дівчини. Маємо декілька гарних прикладів останні роки. Наприклад два роки тому прийшла до нас Юлія Михайлишин з Богородчан, а вже на даний момент вона є асистенткою в змаганнях U-19. Є у нас Яна Дутчак з Долини. Зараз вона у якості арбітра проводить матчі Вищої ліги України серед жінок і навчається на другому році Академії в Києві. На даний момент у регіональній школі навчається дівчина, але вона ще активно грає у футбол в Першій лізі серед жіночих колективів. Я дуже б хотіла, щоб вона обрала саме суддівство. Але саме розумієте, якщо людина ще грає у футбол – то вона хоче грати в ньому доти, доки стане сил.
– Як ти вважаєш, чому зараз така увага від УЕФА та ФІФА до суддівства?
– Справа в тому, що у Європі арбітрів теж не вистачає. Кількість змагань збільшується, тому є велика потреба у залученні до суддівства більшої кількості людей. Наприклад, акція «Be Referee», стала частиною програми, у межах якої УЄФА допомагатиме національним асоціаціям у їхній роботі з метою залучення великої кількості нових арбітрів за сезон.
– Скільки можна заробити арбітром вже на початку кар’єри в Україні?
– По різному: для прикладу, якщо обслуговувати матчі ДЮФЛУ, то це в середньому 1000 гривень за матч. Все залежить від рівня змагань. Усі матчі і турніри, навіть, якщо там грають маленькі діти, – вони оплачуються. Для молодих людей і для студентів – це гарна можливість.
– Якими якостями повинен володіти сучасний арбітр?
– Для початку – доброю фізичною підготовкою. Як я вже згадувала, футбол став динамічнішим, тому треба відповідати рівню і вимогам. Тести з фізичної підготовки, які професійні арбітри складають мінімум 4 рази на рік, постійно удосконалюються, а вимоги стають тільки більшими. Також щодо особистісних якостей, то я можу виділити інтелект. Якщо хочете – футбольний інтелект. Бо правила-правилами, а футбол треба розуміти. Треба вміти читати гру, правильно застосовувати правила, інтерпретувати їх відповідно до різноманітності епізодів, відчувати «температуру матчу», вміти контролювати його напругу. Тому скажу відверто – якщо ви мрієте стати арбітром високого рівня – то вам необхідно вчитися щодня. Зараз для цього є все необхідне – сучасні платформи, доступ до інформації і т.д. Потрібно лише бажання і терпіння.
Обов’язковим також для арбітра є психологічна стійкість. А для сучасного арбітра, який хоче досягти найвищого – це ще і знання англійської мови.
– А щодо стереотипів про жінок у футболі?
– Ця тема завжди буде актуальною, бо стереотипи – це сталі переконання, які склалися історично і на які впливає багато чинників: релігія, суспільство, історія, сім’я і т.д. Але, якщо говорити про жінок у футболі, то, на щастя, ми зараз бачимо, що все змінюється. Цей Чемпіонат Світу – це взагалі розрив шаблонів, адже матчі чоловічих команд проводила повністю жіноча бригада. Це дає іншим дівчатам поштовх, коли вони бачать, що таке можливо, і, в той же час, руйнує для інших ці стереотипи.
– Чи було таке у твоїй практиці?
– Я довго в нашій області була єдиною жінкою-арбітром. Тому із стереотипами стикалася від початку і до завершення своєї кар’єри. Але якщо ти вже маєш такий досвід, маєш за плечами певний пройдений шлях, то сприймаєш прояви гендерних стереотипів інакше. А якщо це дівчата, які вчаться на першому році у школі, то це явище може суттєво вплинути на їхнє рішення щодо майбутнього у цій діяльності.
Що говорити про Україну, якщо стереотипи про жінок у футболі є і досі в Англії, країні, де народився футбол. На своєму останньому міжнародному турнірі я працювала у складі англійської бригади арбітрів. І запитала їх коли востаннє вони піддавалися проявам гендерних стереотипів. Відповідь була – практично в кожному матчі.
– Знаю, що ти працюєш в цьому плані, щоб в подальшому допомагати жінкам.
– Так. Я вивчала спортивну психологію в Київському національному університеті фізичного виховання і спорту і писала там магістерську роботу на тему футбольних арбітрів. Зараз я завершую навчання на психології у Карпатському національному університеті імені В. Стефаника. Тут моя наукова робота присвячена темі, про яку ми говорили, а саме: «Вплив гендерних стереотипів на професійну діяльність жінок-арбітрів». Хочу допомогти жінкам успішно долати такі перешкоди на шляху до професійного зростання, без шкоди для їхнього психічного здоров’я.
– Розкажи про свій найпам’ятніший матч.
– Не можу якось особливо виділити якийсь матч. Звичайно, що пам’ятним був перший матч у Прем’єр-лізі України. Мала особливе відчуття ще й тому, що він проводився на «Арені-Львів». Справа в тому, що цим пов’язана дуже цікава історія. У 2012 році арбітри з нашої області на щойно збудованій «Арені-Львів» проводили матч Кубка шкільного футболу Євро-2012. Пам’ятаю, як дивилася на їхні фото з матчу і думала, як їм пощастило судити на цьому чудовому стадіоні. Тоді закралася мрія і самій колись провести там матч. 9 травня 2021 року, майже через 10 років після цього, я провела свій перший матч в якості арбітра УПЛ саме на «Арені-Львів». Коли виводила команди на поле, думала саме про це, що мрії збуваються.
– А щодо міжнародних зустрічей?
– Напевне, найпам’ятнішим був історичний матч, коли я була четвертим арбітром у складі української жіночої бригади, яка вперше в історії, 14 листопада 2020 року, проводила офіційний матч чоловічих збірних Сан-Марино -Гібралтар в рамках Ліги націй.
– Що можеш сказати молодим арбітрам, або людям, які тільки задумуються про цей вид діяльності?
– Насамперед, я б дуже хотіла, щоб молоді люди приходили до нас, адже це чудова можливість досягти у футболі великих висот. На жаль, на даний момент, в Українці суддівство – це не професія. Особливо коли судиш професіоналів – це робота 24/7 і бувають моменти, коли доводиться вибирати між суддівством і чимось іншим. Але в більшості випадків ті, хто робить свій вибір на користь суддівства, не шкодують про це. У суддівстві, як і в футболі, є постійна мотивація, яка рухає тебе вперед. Спочатку ти працюєш, щоб потрапити в U-19, потім, щоб потрапити в другу, а згодом в першу лігу, далі – УПЛ. Постійна мотивація, щоб стати арбітром ФІФА і представляти України на міжнародному рівні, судити матчі ЛЧ, потрапити на ЧЄ чи ЧС. Це довгий і цікавий шлях самовдосконалення і при цьому, ти завжди в улюбленому виді спорту – у футболі. Це надзвичайно цікава подорож , відвідувати різні міста, країни, бути на різних стадіонах, бачити відомих футболістів. Це робота для тих, хто любить життєві виклики, для людей з амбіціями.
– Знаю, ти активно займаєшся донацією крові…
– Перший раз я пішла на донацію, так би мовити, «за компанію». Навіть добре не пам’ятаю, коли і як, адже сильно боялася як крові так і уколів. Мені тоді могло погано стати навіть від вигляду голки. Проте тоді я дізналась що в мене кров першої групи з резусом «мінус». А це кров, яку можна вливати як першу допоміжну щоб стабілізувати людину з будь-якою групою крові. Зараз це дуже актуально. Адже, щоб довести до стабпункту пораненого бійця, йому можна тимчасово ввести першу мінус і він матиме шанс вижити. Тому, коли почалась війна, мені подзвонили і попросили підійти здати ще кров. Після того раз в два-три місяці я йду на донацію. Коли я ще судила – це залежало від матчів і від того, коли здаємо нормативи, бо як здаєш кров то на норматив вже важко. Тож я це коригувала. Зараз є більше можливості і кожних 60-70 днів я йду здавати кров. Бо я розумію, що це найменше, чим я можу нині допомогти у війні. Адже можна здавати гроші, можна воювати, але кров замінити нічим – її теж потрібно. Тому я вирішила, щодо кінця війни я точно буду здавати кров. На сьогодні в мене вже зафіксовано у книзі 15 донацій.
– Чого зараз прагне Анастасія Романюк?
– Якщо відверто – то футбол дав мені усе, що я маю. І основне моє завдання сьогодні – віддячити. Тому я справді дуже хочу привести у суддівство багато хороших молодих арбітрів. Нехай це буде мій внесок і моя подяка.
Записав Володимир КАПУСНЯК
Залишити коментар