У червні 2026 року опитування польського Інституту ринкових та соціальних досліджень IBRiS для Radio ZET зафіксувало: 59,7% поляків виступають проти вступу України до ЄС. Ще недавно польська підтримка українців здавалася непорушною, а сьогодні протиріч між нашими країнами накопичується дедалі більше. І це відбувається у момент, коли Україна має пройти найважливіший етап свого євроінтеграційного шляху — а Польща залишається одним із ключових гравців у цьому процесі.
Тим часом на місцях, поза великою політикою, працюють інституції, які тримають польсько-українські зв’язки на щоденному рівні. Одна з них — Центр польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську. Він працює з 2013 року і об’єднує різні покоління та культури: курси польської мови, мистецькі та історичні проєкти, допомогу фронту.
Чи здатні такі інституції реально впливати на міжнародну політику? Що змінилося у стосунках українців і поляків після 2022-го, і як це відчуває польська громада Прикарпаття? І як щоденна культурна робота почувається на тлі політичних рішень, які приймаються в Києві й Варшаві?
Про це «Західний кур’єр» поговорив з директоркою Центру польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську Аліною Чірковою.
— Пані Аліно, Центр польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську — чим він займається сьогодні, на які процеси впливає?
— Директором я працюю другий рік, але з Центром від самого початку заснування. І твердо можу сказати: головна мета нашої діяльності завжди була незмінною — об’єднувати людей, поєднувати культури. Щоб люди пізнавали одне одного не через новини і політичні заяви, а через безпосередній контакт.
Щороку ми проводимо десятки проєктів, і кожен по-своєму працює на це об’єднання. Один із нещодавніх, який мені найбільше згадується, був присвячений художнику Яну Матейку: молоді люди робили лекцію-варштат про його творчість і відтворювали історичні полотна, а сеньйори — так у нас називають старше покоління — брали до рук мечі й занурювалися в реконструкцію разом з ними. Був і зовсім інший формат: минулого року молодь знайомила сеньйорів зі штучним інтелектом. Люди приносили старі фотографії своїх дідусів і бабусь, і ми їх «оживляли»: одягали в сучасний одяг, вони починали говорити, рухатися сучасними вулицями Івано-Франківська.
З моменту повномасштабного вторгнення у нас, звісно, з’явилися нові теми. Насамперед, ми повністю підпорядкували нашу роботу потребам армії і фронту, а Центр почав роботу в режимі волонтерського штабу. Але і про культуру ми не забували. Один із таких прикладів — спектакль «У тіні війни». Він народився з театрального тренінгу для молоді: тренерка з акторської майстерності запропонувала їм кілька тем, і найболючішою виявилася війна. Спектакль став зібраними кадрами війни очима самих підлітків — тими сценами, які їм найбільше врізалися в пам’ять. Ми показали його у Львові, а в 2023-му — у Варшаві, у президентській резиденції, перед тодішньою першою леді Агатою Дудою.
Ще одна робота, яка з’явилася у нашому Центрі після повномасштабного вторгнення, — виставка «Я був поляком — громадянином України». Це герої, які починаючи з 2014 року віддали життя за Україну і мали польське коріння. Зараз у виставці 45 планшетів, і, на жаль, вона збільшується, бо все більше героїв поповнюють Небесне воїнство. Виставку показували в Києві, Одесі, у Генеральному консульстві України в Кракові, вона два роки висіла в польській амбасаді в Києві.
— Як повномасштабне вторгнення вплинуло на роботу Центру і на польську громаду Прикарпаття загалом?
— Перший рік ми займалися виключно гуманітарною допомогою: фронтом, цивільними, переселенцями, тваринами. Я багато їздила сама — стояла на кордоні, возила гуманітарну допомогу.
Як я вже казала, Центр перетворився на волонтерський хаб. Молодь збиралася, допомагала носити, пакувати, фасувати гуманітарні вантажі. Курси польської мови ми не припинили, просто перевели онлайн. Далі, приблизно з 2023-го, повернулися й наші «мирні» формати. Гуманітарний хаб при цьому продовжив свою роботу.
— Скільки членів польської громади виїхало з Івано-Франківська після початку війни, і як змінилася її кількість станом на сьогодні?
— Відразу скажу, що жодних подібних реєстрів не ведеться, а дані останнього перепису населення сьогодні складно вважати актуальними. Багато поляків з Івано-Франківська виїхало після початку повномасштабного вторгнення — як і українців. І так само, як українці, багато з них повернулися. Наш Центр відкритий для всіх, тому робити статистику на його відвідуваності — теж неправильно.
Можу сказати так: найстабільніша наша група — сеньйори. Їх близько ста, а окремі заходи збирають і по 300 осіб. Кількість волонтерів — так ми називаємо молодь, й людей середнього віку, постійно варіюється, і не всі вони мають стосунок до польської національності. Наші мовні курси, приміром, давно відвідують не лише етнічні поляки. Велика частина — це ті, хто вивчає мову з різних причин: має час, можливість, інтерес до вивчення найближчої з офіційних мов Європейського Союзу. Переважно молодь, але є і люди середнього віку.
— Для української молоді, яка вивчає в Центрі польську без будь-якого коріння, Польща й далі виглядає як плацдарм: навчання, робота, простіший вхід у Європу. Але в самій Польщі за ці роки настрої змінилися: за даними опитування IBRiS для Radio ZET, проведеного у червні 2026-го, 59,7% поляків виступають проти вступу України до ЄС. Як би ви охарактеризували динаміку відносин Україна — Польща з 2022-го до сьогодні, дивлячись на неї з двох позицій: як членкиня польської громади Івано-Франківська і як людина, що живе серед українців?
— По-перше, важливо звернути увагу, що це одне опитування, проведене на одній вибірці респондентів і у певний час, коли зростають ті чи інші суспільні настрої. Тому не варто говорити про це як про узагальнену та усталену позицію всього польського суспільства.
По-друге, я зараз говоритиму не як політик, не як дипломат і не як історик, а як звичайна людина. І я переконана: за багатьма з тих гучних історій, які формують образ «Польща проти України», стоїть російська пропаганда. Так звані диванні експерти ведуться на неї, і на жаль, не тільки вони.
Колись я перекладала програму «Стоп фейк» і один професор сказав: спільний ворог має повноцінну бригаду з приблизно трьох тисяч людей, які сидять за комп’ютерами і пишуть коментарі. Ці люди створюють хвилі, і, як не боляче це визнавати, ці хвилі докочуються до реальних людей — з обох сторін.
Візьмімо два свіжі приклади. Ситуація в «Жабці», коли громадянин Польщі образив продавчиню-українку: усі ми бачили відео. Але майже ніхто не знає продовження — продавець отримав вирок суду. Або антиукраїнський мітинг, який виявився зорганізованим російською федерацією: людей, які його оплачували, вже арештували польські правоохоронці. Публіка бачить перший кадр і не бачить розв’язки. Тому все, що ми читаємо в інтернеті, треба перевіряти, відстежувати розвиток подій, не робити швидкі висновки тільки за першими кадрами.
— А що ваші особисті знайомі, поляки, думають про Україну сьогодні?
— Люди, з якими я спілкуюся в Польщі — історики, журналісти — трошки в шоці від того, що відбувається в інформаційному просторі.
Але я розкажу власну історію, яка мене вразила саме тут, в Україні, і найкраще показує, як усе непросто. Ця історія навіть не про поляків, а про українців. Коли я їду далеко, часто беру попутників — так веселіше й дешевше. Одного разу везла жінку до Варшави. Вона їхала в Польщу на роботу. І цілу дорогу лаяла поляків такими словами, які я не буду цитувати. Вона не знала, хто я і куди їду.
Повертаюся з Варшави тим же маршрутом, беру нову пасажирку — теж українку. І вона цілу дорогу говорила протилежне: які поляки класні, як її прийняли, як їй добре працювати з ними, які це хороші люди. Теж не знала, хто я. І от між цими словами двох жінок — вся амплітуда настроїв.
Серед поляків настрої такі самі діаметрально протилежні: одні щиро тримаються з нами, допомагають при першій нагоді, а інші — озлоблені, і між цими двома полюсами — все живе суспільство.
— Чи проводили в Центрі колись заходи або дискусії, присвячені темам, які викликають протиріччя на державному рівні? УПА, ексгумації і т.д.?
— До повномасштабного вторгнення Центр виступав одним із співорганізатором науково-практичних конференцій за участі фахових істориків. Гадаю, такий формат є доречним. Також ми долучалися до краєзнавчої роботи, до популяризації історичної спадщини. Зрештою, у нас є багато гарних сторінок спільної історії.
Головна проблема, як мені здається — у відсутності інформації. У Польщі багато людей просто не знають, що ексгумації вже відбуваються. І в Україні багато людей не розуміє, чому поляків це так болить. Замість того, щоб пояснювати одні одним, люди нерідко обмінюються гострими коментарями в соцмережах. Ба більше, багато з тих, хто коментує, не шукає правдивої інформації, бо їм зручно вилити свій бруд і піти. А частина коментаторів просто боти: коли читаєш, там немає слів, лише типові гасла.
І все ж я вірю, що є люди, які хочуть розуміти. Тому інформацію треба поширювати, треба говорити відкрито, треба робити спільні проєкти — і не тільки історичні. Бо коли в людей будуть знання, у них з’явиться розуміння.
— Куди, на вашу думку, рухаються стосунки: до нової прохолоди чи до зрілішого партнерства без ілюзій 2022 року?
— Я хотіла б, щоб ми рухалися до зрілішого партнерства — без ідеалізованих уявлень, але з місцем для складних розмов і взаємної підтримки. Його основою мають бути постійні контакти між людьми, громадами, молоддю, культурними й освітніми інституціями.
Я вірю в мудрість людей — і поляків, і українців. І вірю, що зараз варто робити проєкти, які нагадують про добрі спільні справи. Історія між нами була складна, але в ній було дуже багато хороших спільних моментів, коли ми боролися пліч-о-пліч. До речі, з тим же самим ворогом, що і зараз. І, мабуть, варто зосереджуватися саме на них.
— У назві Центру є не лише польська культура, а й європейський діалог. Що конкретно стоїть за цією частиною роботи на Прикарпатті сьогодні, які формати цього діалогу реально працюють?
— Європейський діалог — це не абстракція. Це те, що ми робимо щодня: інтеграція молоді, поїздки, конференції, спільна робота поколінь.
Найближчий великий приклад — 18 серпня в нашому Центрі у Івано-Франківську пройде Форум національних меншин. Це загальноукраїнський захід, до нас з’їдуться представники спільнот з усієї країни. Це не тільки про поляків, а про всіх: євреї, азербайджанці, вірмени, угорці, білоруси, німці, представники хорватської і словацької спільнот.
Це і є європейський діалог — те, що ми паралельно ведемо і в польському, і в загальноєвропейському руслі. Ми стараємося працювати над євроінтеграцією України саме через цю щоденну низову співпрацю.
Ще один вимір цієї роботи — інституційний. Буквально 15 червня в Центрі гостював Голова Офісу Ради Європи в Україні Мачей Янчак. Планувалася коротка зустріч, а ми проговорили дві з половиною години — це для нас показник, що робота Центру помітна на європейському рівні.
Політики, звісно, роблять свою частину роботи, і від них теж багато залежить. Але справжній діалог — польсько-український, ширший європейський, будь-який — тримається на щоденних контактах між людьми. І поки ці контакти є, поки в Центр приходять і поляки, і українці, і сеньйори, і підлітки, поки триває обмін культурою, знаннями, простими людськими жестами — доти є на чому будувати. Я в це вірю.
Розмовляла Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар