Сирена карети екстреної медичної допомоги для більшості людей означає біду. Для 31-річного парамедика Олега Водославського – це сигнал, що почалася чергова боротьба за чиєсь життя. За десять років роботи в складі реанімаційної бригади КНП «Обласний клінічний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Івано-Франківської обласної ради» він провів сотні критичних викликів, де кожне рішення та кожна секунда могли стати вирішальними.
Практичну роботу парамедик поєднує з викладанням в Івано-Франківському медичному університеті. Також регулярно бере участь у проєктах, що вчать людей правильно реагувати на екстрені події. З 2023 року у складі команди ARTESANS-RESQ UKRAINE здійснює транспортування важкохворих пацієнтів по Україні та за кордон, а також активно займається волонтерством.
Нещодавно професіоналізм, відданість справі та людяність Олега Водославського отримали ще одне підтвердження – він став переможцем регіонального відбору Ордену Святого Пантелеймона у номінації «Серце медицини». Та найбільшою нагородою для нього залишаються миті, коли після наданої допомоги пацієнт робить перший самостійний вдих, відкриває очі й тихо промовляє: «Дякую».
Ми зустрілися з Олегом Водославським у «серці» екстреної медичної допомоги Прикарпаття між викликами. Напередодні він повернувся до Івано-Франківська з навчань для рятувальників у Вінниці, а вже наступного дня вирушав на чергову ротацію до Дніпра. Про боротьбу за життя, найважчі виклики, медичну евакуацію, людяність у професії та особливу «залежність» від емоцій врятованого життя – у розмові із «Західним кур’єром».
– Пане Олеже, за десять років роботи у «екстренці» ви врятували життя сотням людей. Чи пам’ятаєте свого першого пацієнта?
– Так, це було ще під час навчання у Коломийському медичному коледжі. Під час обідньої перерви в одного зі студентів раптово стався напад епілепсії. Довкола було багато людей у білих халатах, але більшість розгубилася. Якщо чесно, я теж спочатку розгубився. Проте залишився поруч із хлопцем, підтримував його голову, щоб він не травмувався, стежив за його станом, поки напад не минув. Тоді я вперше відчув, наскільки важливо в критичний момент не втекти від відповідальності. Саме після того випадку зрозумів: я обрав правильний шлях.
– Коли розпочався ваш шлях у екстреній медицині? Який випадок став так званим професійним «хрещенням»?
– Мій професійний шлях розпочався у 2014 році у відділі санавіації Центру екстреної медичної допомоги, який тоді діяв на базі Івано-Франківської обласної клінічної лікарні. Я працював фельдшером у бригаді, що транспортувала важкохворих пацієнтів. Першим моїм критичним пацієнтом став чоловік із Рогатина. Він упав із даху під час ремонту покрівлі й зазнав важкої травми голови. Пам’ятаю, ми тоді виїжджали ще на старенькій «ГАЗелі». Вона хоч і була новенькою на вигляд, але обладнання мала мінімальне – далеко не суперпрофесійне, яке ми маємо зараз. Дорогою стан чоловіка почав погіршуватися, ми з колегами робили все можливе для його стабілізації. Зрештою, довезли пацієнта в хорошому стані й передали в реанімацію ОКЛ. Паралельно з роботою на «швидкій» я працював також і в самому відділенні інтенсивної терапії. Наступного дня я прийшов на зміну, побачив цього чоловіка – ніщо не передбачало біди. Проте до вечора, попри всі зусилля лікарів, він помер.
– Як цей випадок вплинув на ваше ставлення до професії?
– Це був надзвичайно важкий урок, який дав зрозуміти, що динаміка стану пацієнта може змінюватися блискавично. Здавалося, все буде добре, але супутні хронічні захворювання, про які ми не знали на той час, виявилися фатальними. Це не була історія зі щасливим кінцем. Цей момент засвідчив, що, на жаль, врятувати вдасться не всіх. Водночас цей випадок сформував моє професійне кредо – робити все, що залежить від тебе на твоєму етапі допомоги. І завжди ставитися до пацієнта так, як хотів би, щоб лікарі ставилися до тебе чи твоїх рідних. Це і є запорука людяного та правильного підходу в медицині. Сподіваюся, мої пацієнти це бачать і відчувають.
– Розкажіть про порятунок, який здавався майже неможливим, але завдяки зусиллям вашої команди завершився успішно. Що ви відчували в ту мить?
– У нашій роботі майже не буває легких викликів. Якщо викликають спеціалізовану бригаду, це означає, що людина перебуває у критичному стані.
Пригадую літнього чоловіка з тяжким нападом бронхіальної астми. Він буквально задихався. Ми діяли швидко, чітко й злагоджено: медикаменти, киснева терапія, контроль життєвих показників. І ось настає момент, коли пацієнт робить самостійно повноцінний вдих, дивиться на нас, усміхається і щиро каже: «Дякую».
За це я і люблю «екстренку» – ефект від своєї роботи видно тут і зараз. Коли повертаєш людині життя в режимі реального часу, відчуваєш неймовірне піднесення та мотивацію.
Або анафілактичний шок після укусу бджоли. Пацієнт уже втрачав свідомість, практично не дихав, артеріальний тиск був критично низьким. Ми почали невідкладну терапію, і буквально за кілька хвилин людина відкриває очі, починає говорити. Дякує. Саме заради таких моментів і працюєш. Вони нагадують, що всі зусилля, стрес і відповідальність мають сенс. «Екстренка» – це любов і адреналін. Емоції врятованого життя викликають залежність.
– Робота парамедика – це постійний контакт із людським болем. Чи можна звикнути до цього?
– Звикнути – ні. Навчитися працювати з цим – так. Щодня ми бачимо людський біль, смерть, відчай, тяжкі сімейні історії. Але якщо все брати близько до серця, надовго в цій професії нікого не вистачить. З часом кожен із нас вчиться вибудовувати внутрішні кордони.
Рятує те, що екстрена медицина працює за чіткими алгоритмами. Під час виклику ти концентруєшся не на емоціях, а на тому, що маєш зробити саме зараз. Це не означає бути байдужим. Навпаки – до кожного пацієнта потрібно підходити з емпатією, але усвідомлювати: я виконую свою роботу, а він – пацієнт, якому треба надати допомогу. На зміні я роблю все, що від мене залежить, але свідомо обмежую себе від зайвих емоцій. Найважливіше правило – не приносити роботу додому.
– Попри надзвичайну зайнятість ви багато часу присвячуєте навчанню основ тактичної медицини. Які, на вашу думку, базові навики домедичної допомоги сьогодні повинен мати кожен українець?
– Я багато працюю з працівниками ДСНС та військовослужбовцями, але окремий фокус моєї просвітницької діяльності – цивільне населення. Мене часто запрошують у школи та заклади вищої освіти. Там я проводжу профілактичні бесіди й тренінги не лише для школярів та студентів, а й для педагогів. Важливо, щоб викладачі самі володіли цими знаннями й могли передавати їх далі. Головна мета – навчити людину не розгубитися, якщо вона стала свідком нещасного випадку. Часто життя людини залежить не лише від дій медиків, а й від тих, хто опинився поруч у перші хвилини після трагедії.
Під час занять я завжди пояснюю не лише, що потрібно робити, а й чому саме так. Коли людина розуміє логіку своїх дій, вона значно впевненіше поводиться у критичній ситуації.
Сьогодні, коли наша країна живе у стані війни, знання домедичної допомоги повинні бути такими ж базовими, як уміння читати чи писати. Кожен українець має вміти зупинити критичну кровотечу, оцінити дихання, провести серцево-легеневу реанімацію та вміти використати автоматичний зовнішній дефібрилятор. Якщо свідки надзвичайної події не чекають пасивно на приїзд «швидкої», а одразу починають надавати допомогу, шанси пацієнта вижити зростають у кілька разів.
– Ви не тільки постійно навчаєте інших, але й самі не припиняєте вчитися. Наскільки це важливо для медика?
– У медицині неможливо одного разу отримати диплом і сказати: «Я вже все знаю». Це професія, у якій навчання триває все життя. Постійно оновлюються міжнародні протоколи, змінюються стандарти лікування, з’являються нові препарати, нові дослідження та доказові рекомендації. Те, що було актуальним вчора, сьогодні може застаріти. Тому професія медика – це безперервне навчання і розвиток.
– Окрім роботи в екстреній медицині, ви три роки займаєтеся медичною евакуацією у складі команди ARTESANS-RESQ UKRAINE. Як почався цей етап вашого професійного життя?
– У 2023 році я долучився до команди ARTESANS-RESQ UKRAINE і відтоді щомісяця працюю в ротаціях на медичній евакуації. Наша база розташована у Дніпрі, а основне завдання – транспортування найважчих пацієнтів по Україні та за її межами.
Це зовсім інший рівень відповідальності. Якщо в екстреній медицині ми зазвичай працюємо на коротких дистанціях, то тут логістика може тривати десятки годин. Наші пацієнти перебувають на штучній вентиляції легень, у медикаментозній комі, потребують постійного моніторингу та інтенсивної терапії впродовж усього транспортування.
Фактично наші автомобілі – це реанімаційні відділення на колесах. Вони оснащені сучасними моніторами, апаратами ШВЛ, інфузійними насосами, дефібриляторами та великим запасом медикаментів. Але навіть найкраще обладнання не замінить професіоналізму та командної роботи.
– Більшість ваших пацієнтів – це люди, які постраждали через війну?
– Так. Це поранені військовослужбовці, цивільні після ракетних ударів, мінно-вибухових травм, обстрілів. Часто ми забираємо пацієнтів із прифронтових лікарень, де їм надали першу допомогу та стабілізували стан. Далі наше завдання – безпечно доставити їх до спеціалізованих закладів, де вони отримають подальше лікування. Кожен такий виїзд – це складна медична операція. Стан пацієнта може змінитися будь-якої миті. Часто доводиться проводити реанімаційні заходи, змінювати тактику лікування, коригувати вентиляцію легень чи медикаментозну підтримку. І все це – в русі під час багатогодинної дороги до місця призначення.
Під час таких евакуації не буває дрібниць. У стаціонарі з пацієнтом поруч десятки лікарів, медсестер, лабораторія, операційна. У дорозі є тільки наша команда. Тому ми постійно аналізуємо стан пацієнта, прогнозуємо можливі ускладнення та готуємося до різних сценаріїв розвитку подій.
– Особливим напрямком роботи команди ARTESANS-RESQ UKRAINE є евакуація дітей. Чому вона вважається однією з найскладніших?
– Дитина – це не маленький дорослий. У неї зовсім інша фізіологія, інші дозування препаратів, інші ризики. Кожен член нашої команди проходив спеціалізоване навчання з педіатричної медицини, наші автомобілі обладнані всім необхідним для транспортування дітей різного віку, включно з новонародженими.
Сьогодні ми є однією з небагатьох команд в Україні, яка здійснює транспортування важкохворих дітей у критичних станах. Це постраждалі від обстрілів, важких ДТП, падінь або діти з вродженими вадами розвитку, які потребують термінового лікування у спеціалізованих центрах.
Кожна така евакуація – величезна відповідальність. Коли бачиш поруч маленьку людину, яка бореться за життя, ще сильніше усвідомлюєш цінність кожної хвилини.
– Яка історія з медичних евакуацій залишили особливий слід у вашому серці?
– Найбільше запам’ятовуються саме дитячі евакуації. Я можу не пам’ятати окремих дорослих пацієнтів, але пам’ятаю кожну дитину, яку довелося перевозити.
Ми часто працюємо з пацієнтами з Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Сумської областей. Багатьох дітей транспортуємо до столичного «Охматдиту». Бувають ситуації, коли дорогою ти розумієш: для цієї дитини це може бути дорога в один кінець.
Але найважче – це діти, які через війну залишилися сиротами. Коли після влучання ракети чи дрона у будинок батьки загинули, а дитина виживала. Ти везеш це дитя до лікарні, борешся за кожен показник на моніторі, контролюєш кожен вдих, а серце стискається від усвідомлення: навіть якщо ми врятуємо його, це невинне дитя уже втратило всіх. Це емоційно дуже важко.
– Окремим напрямком вашої діяльності є міжнародна медична евакуація. Як відбуваються такі місії?
– Щомісяця наша команда здійснює десятки міжнародних транспортувань. Найчастіше – це пацієнти, які потребують вузькоспеціалізованого лікування в європейських клініках.
Особливо складною є евакуація людей із важкими опіками. Це одні з найважчих пацієнтів у медицині загалом. Після стабілізації ми транспортуємо таких пацієнтів до польського міста Жешув. Дорога може тривати 12–15 годин. Увесь цей час людина перебуває під постійним контролем нашої команди. У аеропорті в Жешуві ми передаємо пацієнтів колегам із різних країн Європи для подальшого лікування у спеціалізованих закладах.
– Нещодавно ви стали переможцем регіонального етапу найвищої громадської медичної відзнаки України – Орден Святого Пантелеймона у номінації «Серце медицини». Що для вас означає це визнання?
– Скажу чесно, коли мені запропонували підготувати портфоліо, спочатку поставився до цього скептично. Через постійні чергування, викладання та медичну евакуацію часу катастрофічно бракувало. Та дружина Христина, яка працює лікаркою екстреної медичної допомоги та добре знає специфіку нашої професії, сказала: «Ти повинен спробувати». А їй відмовити я не можу (усміхається). Колеги з «екстренки» також одностайно підтримали мене.
Підготовка проходила фактично в екстреному режимі, тому перемога на регіональному етапі стала для мене приємною несподіванкою. Це велика честь і підтвердження того, що всі зусилля були недаремними. Ця відзнака мотивує працювати ще більше й розвиватися далі. Я щиро вдячний дружині та колегам, які повірили в мене і підтримали на цьому шляху.
– Незабаром відбудеться фінальний етап конкурсу у Києві. Якими є ваші очікування?
– Для мене перемога – не є самоціллю. Я добре розумію, що серед фіналістів – багато медиків, які щодня здійснюють не менш вагомі речі. Тому їду до столиці не так за Медичним Оскаром, як за новими знайомствами, досвідом, натхненням і можливістю поспілкуватися з колегами, які також присвятили життя медицині.
– Окрім основної роботи, ви вже понад десять років займаєтеся волонтерством. Чому це стало невід’ємною частиною вашого життя?
– Мабуть, тому, що я не вмію стояти осторонь. Ще з 2014 року проводив навчання з домедичної допомоги, а з початком повномасштабної війни активно долучився до забезпечення військових медичним обладнанням, автомобілями, медикаментами та іншими необхідними речами. Роблю це без зайвої публічності, адже для мене головне – результат, а не похвала.
За роки участі у різних проектах вдалося налагодити співпрацю з українськими та закордонними благодійниками, які знають: передана через мене допомога обов’язково потрапить туди, де вона найбільш потрібна. Волонтерство – це десятки дзвінків, повідомлень, складна логістика й велика відповідальність, але якщо є запит від військових, я зроблю все, щоб його виконати.
Нещодавно наші партнери з Німеччини передали апарат ШВЛ, який ми віддали військовим медикам. Таке обладнання є дороговартісним, однак воно врятує не одне життя, а отже всі витрачені сили й час – недаремні.
– Що для вас є особистим джерелом мотивації? Де черпаєте сили і натхнення продовжувати працювати у такому напруженому графіку?
– Мене мотивують люди. Пацієнти, які одужують, військові, що повертаються до життя після важких поранень, діти, які, попри все пережите, не втрачають усмішки.
Надихає моя дружина, родина, колеги, студенти, яких навчаю. Надихає розуміння, що власні дії та знання, якими я поділився, можуть врятувати чиєсь життя.
«Екстренка» для мене – це не просто професія. Це моє покликання, хобі та спосіб життя.
Інтерв’ю записала Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар