У 1925-1939 роках у Коломиї виходив часопис «Жіноча доля», одне з найвпливовіших українських жіночих видань міжвоєнної Галичини. Заснувала й редагувала його Олена Кисілевська, яка з самого початку відмовилася від вузького трактування “жіночого питання”.
Метою часопису було не просто інформувати жінок, а згуртувати українське жіноцтво, залучити його до громадської праці і виховати покоління свідомих громадянок, пише Західний кур’єр з посиланням на Post Impreza.
Редакція пропонувала новий на той час ідеал жінки: освіченої, політично свідомої, здатної бути активною учасницею громадського життя, авторкою, організаторкою, співтворчинею національного поступу. При цьому любов до родини не протиставлялася служінню громаді, а прагнення до освіти й суспільної активності не суперечило любові до України.
Однією з наскрізних тем часопису була боротьба за українську мову в школі. Видання послідовно писало про полонізацію українських дітей у державних школах і переслідування вчителів, які навчали рідною мовою, розглядаючи це питання не як освітню політику, а як питання національного виживання.
Часопис не обмежувався суто жіночою тематикою: друкував літературу (зокрема поезії Уляни Кравченко та Олександра Олеся), публіцистику, огляди книжок, матеріали про жіночий рух у світі. Навколо видання сформувався цілий видавничий осередок: альманахи-календарі, практичний порадник, а з 1932 року тематичні додатки «Жіноча воля» та «Світ молоді».
Утримувати періодичне видання жінці в тогочасному суспільстві було непросто. Видавнича й комерційна діяльність вважалася переважно чоловічою сферою, тож Кисілевська змушена була звернутися по юридичну й організаційну підтримку до свого брата, доктора Сіменовича.
Наприкінці 1928 року навколо часопису виник конфлікт щодо прав власності: формальним власником вважалася коломийська «Жіноча громада», тоді як Український союз поступових робітниць наполягав на повній передачі йому прав розпоряджатися виданням. Того ж року часопис зіткнувся і з фінансовими труднощами: скорочувалася кількість передплатниць, дорожчали папір, поштові послуги, друк. Коломийська філія Союзу українок, формальний власник видання, фактично припинила його фінансувати.
У зверненні до читачок в останньому числі за 1928 рік Кисілевська запевнила, що редакція не зійде з обраного курсу. Після цього на адресу редакції почали надходити пожертви й листи з Канади та США.
Наклад часопису в різні роки становив 1,5-2 тисячі примірників, показник високий як на українську жіночу періодику міжвоєнного періоду. Про авторитет видання свідчить і відгук Ольги Кобилянської, написаний з нагоди його десятиріччя: «Люблю цю дрібну з об’єму газету з її ясною ціллю – просвіщати широкі верстви нашого українського жіноцтва… Люблю цю “Жіночу Долю” за її сміливий тон і за її вказівки на майбутнє в практичному характері».
Попри цензурні утиски польської влади, часопис залишався інформаційним осередком Союзу українок. Дослідниця Марія Павлюх називає його “політичним симпатиком” цієї організації. Серед авторок часопису – Івана Блажкевич, яка писала про кооперативний рух, Марія Омельченко та Софія Русова, що знайомили читачок із жіночою пресою за кордоном, Ганна Чикаленко, яка надсилала матеріали з еміграції.
За чотирнадцять років свого існування «Жіноча доля» перетворилася з локального видання на один із найвпливовіших українських жіночих часописів міжвоєнної доби: простір, де формувалася феміністична спільнота і обговорювалися суспільні проблеми, що хвилювали українок Галичини.
Залишити коментар