У кожного міста є не лише парадний фасад, а й своя тіньова сторона. Старий Станиславів аж ніяк не був винятком. Деякі будівлі ставали місцем людських трагедій, інші здобували славу осередків розпусти, а ще інші назавжди закарбувалися в міській пам’яті як символи страху і насильства.
Звісно, багатьох із цих будинків уже давно немає, однак деякі збереглися і понині. Сьогодні чимало мешканців міста проходять повз них, навіть не здогадуючись, які таємниці вони зберігають, пише Західний кур’єр.
Де знаходилися міські трупарні
На початку ХХ століття головна міська трупарня знаходилася при християнському цвинтарі (тепер Меморіальний сквер). Туди найчастіше потрапляли тіла мешканців міста, які загинули раптово, та тіла осіб, яких не могли ідентифікувати. Так, у червні 1908 року газета «Кур’єр станиславівський» повідомила, що до міської трупарні потрапило тіло жительки Майзлів Анни Рубін, яку вбила блискавка. Жінка несла обід чоловікові, який працював при колії. Але дорогою її застала буря з блискавкою, яка вбила бідолашну на місці. Також до міської трупарні потрапляли тіла самогубців. У червні 1903 року туди відвезли тіло гірничого інженера з Дрогобича Пьотра Мольтера. Він прибув до гірського управління в Станиславові, що знаходилося по вул. Романовського, 7 (тепер вул. Мулика), і намагався отримати там посаду. Після того, як йому відмовили, він просто в коридорі управління вчинив самогубство трьома пострілами з револьвера.
У грудні 1910 року до міської трупарні потрапили тіла жертв любовної трагедії. А сталося все так. Поручника Максиміліана Каспарека викликали на засідання військового суду честі у Відні, де розглядалася його справа. В газетній замітці не повідомлялося, чим саме він завинив, але цей суд розглядав справи військових, які чимось заплямили «честь мундира». Надій на позитивний вирок у поручника, очевидно, не було, тож він вирішив уникнути кари і ганьби, покінчивши життя самогубством. Його кохана дівчина Ольга Рожанковська прийняла рішення піти з життя разом з ним. Каспарек зробив вигляд, що відбуває до Відня, а пізніше разом з дівчиною непомітно повернувся до своєї квартири, де кількома пострілами позбавив життя її і себе. До трупарні ходили юрби цікавих, які хотіли побачити тіла загиблих закоханих. Така нездорова допитливість дуже не сподобалося депутатам міської ради, і вони тимчасово заборонили туди доступ. Ще трупарня знаходилася у Княгинині-селі під Станиславовом і при єврейському цвинтарі, що розміщався на місці сучасного кінотеатру «Космос».
До речі, як не дивно, належно облаштованої трупарні не мав міський шпиталь (тепер центральний корпус ЦКМЛ по вул. Мазепи). Щоправда, у листопаді 1908 року Крайовий сейм ухвалив рішення про його розширення. Проєкт передбачав добудову хірургічного та пологового відділення на 90 ліжок, відділення для інфекційних хворих на 20 ліжок, господарських будівель і облаштування трупарні. Кошти добудови складали 495 тис. корон. Втім, цей проєкт так і не було реалізовано. Спочатку завадили складнощі з купівлею додаткової ділянки землі та інші проблеми, через які місто вирішило не розширяти старий шпиталь, а будувати новий. А потім розпочалася Перша світова війна.
Будинок, де зараз розміщається морфологічний корпус медуніверситету, спорудили ще у 1744 році. Він належав єзуїтам, які відкрили там колегіум і монастир, а в 1784 році австрійська влада започаткувала державну гімназію. Здавалося би, історія цієї будівлі вивчена вздовж і впоперек, однак насправді не всі її таємниці розкриті. В грудні 1904 року у тодішній гімназії спалахнув скандал – батьки були обурені жахливими умовами, в яких навчалися гімназисти. В пивницях збиралася вода, класи були темними, адже раніше тут знаходилися келії монастиря. Але найбільше батьків обурював той факт, що гімнастичний зал містився в колишній трупарні. Досі невідомо, що ж за трупарня колись була у стінах гімназії. Можливо, вона належала монастирю єзуїтів і тут зберігали тіла померлих монахів та містян, яких відспівували на монастирських службах. З часів перебування у тих стінах монастиря спливло багато часу, але батькам усе ж здавалося, що таке темне минуле може зашкодити здоров’ю дітей. Всі відзначали важку атмосферу в залі. Вже незабаром громадськість досягла своєї мети: в 1907 році відкрилася нова гімназія.
Осередки розпусти
Кам’яницю № 3 на Вічевому майдані збудували у 1880-х роках на замовлення лікаря Вольфа Бреннера. В 1892 році її придбав підприємець Озіяш Блюменфельд, власник млина на Бистриці. У будинку мешкали дев’ять родин, у тому числі й сім’я власника. Перший і частину другого поверху займали крамниці та контори. На початку ХХ століття кілька кімнат винаймало українське товариство «Руська бесіда». Втім, в історії цієї поважної кам’яниці був і нетривалий «пікантний» період. У червні 1901 року міська рада надала дозвіл віденській підприємиці Ґуставі Марії Вебінґер на відкриття винарні у цій кам’яниці. І здавалося, ніщо не віщувало проблем. Проте невдовзі винарня пані Вебінґер прославилася на ціле місто шумними гулянками і бійками.
Подейкували також, що у закладі бувало немало жінок сумнівної репутації і надавалися інтимні послуги, причому цим займалися також і сама власниця та її сестра. Такий заклад у самому центрі міста викликав велике обурення у мешканців, які вимагали його закриття. У жовтні 1903 року газета «Кур’єр станиславівський» повідомила:
«Ґутті Вебінґер минулого тижня покинула Станиславів і знову вирушила до міста на блакитному Дунаї. Станиславів не зміг чи не захотів оцінити принад чарівної Ґутті та її спокусливої сестри, які, обурені невдячністю наших містян, зачинили свій бордель, який вони тримали під невинною назвою «Винарня». Заклад, де щовечора відбувалися гулянки під акомпанемент музики та корків від шампанського, що вилітали з пляшок, а також вибитих віконних шибок, нарешті замкнувся на велику радість мешканців сусідніх будинків».
Щодо публічних будинків на станиславівській «вулиці червоних ліхтарів» Зосиній Волі (тепер вул. Коновальця), то на шпальти місцевої преси потрапив бордель Файвеля Германа. В 1906 році тут за допомогою львівського поліційного агента Вайнштока затримали банду зломщиків, які розбивали сейфи. Під час обшуку в борделі були знайдені деякі вкрадені предмети. В 1909 році преса згадала про ще один дім розпусти –«салон» Троппа на Зосиній Волі, де стався гучний випадок. Водій фіакру Мендель Гальперн привіз під ранок гостя до цього «салону», але йому набридло чекати під борделем. Він виважив двері, хоча йому активно протидіяли двоє офіцерів з другого полку драгунів, які перебували всередині будинку.
Один з офіцерів виштовхав нахабного візника за двері. Той пригрозив, що донесе до військової комендатури, після чого офіцер у якості відшкодування за образу запропонував йому 5 корон. Але Гальперн вирішив використати ситуацію по максимуму й зажадав аж 100 корон. Офіцер не погодився, і роздратований візник поїхав геть. Пізніше у товаристві своїх колег він напав на тих двох офіцерів, коли вони виходили з кав’ярні «Едісон». Один із офіцерів, обороняючись, сильно поранив Гальперна шаблею у руку.
В липні 1933 року Станиславів сколихнула сенсаційна новина. В помешканні дружини шофера Броніслави Михалевської по вул. Ґолуховського, 34 (тепер вул. Чорновола) поліція зовсім випадково викрила таємний будинок розпусти, на чолі якого стояла … дружина директора однієї з місцевих шкіл. Та пані спочатку сама підробляла проституцією, а потім перейшла до більш «поміркованого» бізнесу й стала керувати борделем. Своїм працівницям вона платила мінімальні гонорари, а решту грошей загрібала для себе і своєї спільниці, пані Михалевської. Обох власниць «пансіону» було заарештовано, а сам будинок поліція опечатала.
Ще одним відомим кублом розпусти були апартаменти по вул. Хжановської, 16 (тепер вул. Коцюбинського). Домовласницею там була така собі Катажина Гевко. Ця особа не задовольнялася винайманням кімнат повіям, а ще й постачала клієнтів для своїх квартиранток. Гостями цього розпусного кубла бували й неповнолітні, переважно гімназисти. Остаточно його вдалося прикрити тільки «поліції моралі». Були в міській мережі будинків розпусти і більш дешеві заклади для невибагливої публіки. Так, на специфічний тип заробітку в 1930-х роках перейшла Кароліна Бжезінська, власниця двох будинків розпусти при вулицях Хотинській і Сонячній, що містилися в районі Бельведер, який вважався найбільш небезпечним у місті.
Катівні
Івано-франківський ліцей № 5 з поглибленим вивченням німецької мови – відомий і шанований у місті навчальний заклад. На жаль, приміщення по вул. Франка, де він знаходиться, має темну історію. Цікаво, хоча й моторошно, описав історію будівлі нині покійний Володимир Полєк – один з найвідоміших прикарпатських краєзнавців. У 1939-1941 роках тут діяло управління НКВС, яке перетворило ці два роки на період терору і страху. Після втечі енкаведистів мешканців міста чекав справжній жах – вони побачили масу закатованих людей. Були там зокрема трупи молодих хлопців з попаленими п’ятами і з вирізаними на спині тризубами. Саме там було вбито відомого прикарпатського вченого й громадського діяча – Василя Пашницького, першого директора Наукової бібліотеки імені І. Франка. В післявоєнний період у приміщенні розташувалася міліція, а в 1960-х роках відкрився навчальний заклад.
Період німецької окупації у багатьох асоціюється зі злодіяннями гестапо. Як зазначає краєзнавець Іван Бондарев, гестапівці для своєї резиденції обрали величну кам’яницю на вулиці Білінського (тепер вул. Сахарова, 15). На першому поверсі урядував шеф гестапо Ганс Крюґер. Напроти сходів містилася простора зала, де у 1943 році проводилися так звані спеціальні суди, під час яких одноосібно виносилися смертні вироки. По правому боці коридору були три покої для допиту затриманих. На другому поверсі розташовувалась головна картотека в’язнів та тих, що перебували у розшуку, і архів, На четвертому поверсі був кабінет із написом «Eintritt streng verboten» (Вхід суворо заборонений). Подейкували, що цей покій призначався для спеціальних допитів, і там стояло ліжко з тримачами для рук і ніг із сталевою сіткою, через яку пускали струм. У липні 1944 року німці так швидко тікали, що не встигли знищити архів поліції безпеки, який згодом став доказовою базою у судових процесах проти колишніх гестапівців.
Варто пам’ятати, що історія міста складається не лише з вікопомних подій, романтичних легенд і пам’яток архітектури. Адже є й темні сторінки минулого, які нагадують, що за кожною старою будівлею можуть стояти людські драми, злочини, скандали чи трагедії. Часи змінилися, ті події вже давно відійшли у минуле, але стіни старих будівель і далі зберігають пам’ять про історії, які колись змушували містян обходити ці адреси стороною.
Олена БУЧИК
Залишити коментар