Ремонт доріг під час війни є однією з найбільш дискусійних тем в українському суспільстві. Основний конфлікт полягає у виборі між негайними потребами фронту та підтримкою життєдіяльності тилу й економіки.
З однієї сторони – без функціонуючих артерій сполучення неможлива ні оборона, ні життя тилу. Якщо не проводити поточний ремонт дороги зруйнуються повністю і їхнє відновлення з нуля в майбутньому коштуватиме у десятки разів дорожче. Водночас погані дороги становлять небезпеку для учасників дорожнього руху, збільшують кількість ДТП та знос цивільного і військового транспорту.
Інші говорять, що це все може почекати до перемоги, тоді як зараз треба максимально спрямовувати кошти на армію та обороноздатність держави. Також в Україні ремонт доріг вже традиційно вважається однією з найбільш корумпованих сфер, де висока вартість проєктів поєднується зі складністю контролю якості виконаних робіт і нерідко навіть при мільярдних інвестиціях асфальт сходить разом зі снігом.
Під час повномасштабної війни у кожній області це питання має окрему важливість. У східних та південних регіонах – це військова логістика та евакуаційні шляхи, у західних – експорт та імпорт товарів. Водночас, ремонт доріг у прифронтових зонах часто сприймається суспільством як марні витрати, адже вони можуть у будь-який час бути зруйновані військовими діями. Новий асфальт та бруківка у віддалених тилових регіонах сприймається як створення комфорту для цивільних, зайве викачування і так обмежених ресурсів із держбюджету, яка прикривається стратегічною необхідністю.
Станом на травень 2026 року дорожня мережа Івано-Франківської області перебуває у стані активного весняного відновлення після складного зимового періоду. Однак, ситуація відрізняється залежно від статусу доріг: на державних автошляхах Прикарпаття тривають системні роботи, тоді як місцеві дороги потерпають від критичного браку фінансування і у деяких населених пунктах стали практично непроїзними. Водночас все частіше у селах Прикарпаття люди почали об’єднуватись і самостійно латати ями на дорогах, не чекаючи фінансування від влади.
Як повномасштабна війна вплинула на дорожню інфраструктуру Івано-Франківської області, у якому стані державні магістралі та місцеві дороги, які шляхи шукає місцева влада та жителі прикарпатських сіл для підтримання доріг у проїзному стані в умовах дефіциту коштів та яке ставлення до дорожніх проблем у захисників України – дізнавався «Західний кур’єр».
— Любомир СЕМАНІВ, виконуючий обов’язки начальника Служби відновлення та розвитку інфраструктури в Івано-Франківській області:
– Станом на сьогодні мережа доріг державного значення в Івано-Франківській області становить 1257,3 км. Попри війну та обмежене фінансування, на Прикарпатті продовжують підтримувати стратегічні автошляхи у проїзному стані. Основний акцент нині — не на масштабному будівництві, а на безпеці руху, логістиці для військових і гуманітарних потреб та утриманні критично важливих маршрутів.
До повномасштабного вторгнення в області активно проводили реконструкції та капітальні ремонти міжнародних, національних і регіональних доріг. Зокрема, оновлювали трасу М-30 Стрий – Ізварине, дороги Н-09 Мукачево – Львів, Н-10 Стрий – Мамалига, Р-20 Снятин – Тязів – Старі Кути, Р-21 Долина – Хуст та інші. Частину робіт у 2022 році довелося зупинити через переорієнтацію державних коштів на оборону.
Війна суттєво вплинула на дорожню галузь: зросла вартість матеріалів, виник дефіцит техніки та працівників, адже частину ресурсів передали для потреб ЗСУ. Через це капітальні ремонти переважно призупинені, а дорожники зосередилися на ліквідації аварійної ямковості та експлуатаційному утриманні доріг.
У 2026 році основні роботи проводять на трасі Н-09 Мукачево – Львів — ключовому логістичному маршруті області. На окремих ділянках біля Поплавників, Галича та Івано-Франківська вже влаштовано новий шар асфальтобетону. Також локальними картами відремонтували проблемну ділянку Н-10 у Заболотові. На інших дорогах ямковість усувають асфальтобетоном і пневмоструменевим методом.
Продовжуються роботи й на регіональних та територіальних дорогах. Зокрема, триває капітальний ремонт підпірної стінки у Микуличині на Н-09 та підготовка до продовження ремонту дороги Т-09-06 Івано-Франківськ – Надвірна. Цей автошлях, що веде до Пасічної, Зеленої та Бистриці, не бачив капітального ремонту майже 30 років і є життєво важливим для близько 15 тисяч мешканців.
Попри складні умови воєнного часу, на Прикарпатті намагаються зберегти проїзність основних магістралей та поступово відновлювати найпроблемніші ділянки доріг державного значення.
— Леся ВІТОВСЬКА, тимчасово виконуюча обов’язки керівника ДО «Дороги Прикарпаття»:
– В Івано-Франківській області загальна протяжність автомобільних доріг загального користування місцевого значення складає 2954,8 км, в тому числі обласного значення – 806 км та районного значення – 2148,8 км.
Майже 80% загальної кількості автодоріг місцевого значення на Прикарпатті знаходяться в незадовільному стані. На них налічується 722 штучні споруди, а саме: 197 – на дорогах обласного значення та 525 – на дорогах районного значення. Варто зазначити, що значна частина штучних споруд у нашій області теж знаходяться у незадовільному стані.
Основною проблемою для балансоутримувачів стало різке скорочення фінансування, адже основна частина державних коштів переорієнтована на оборону країни. Капітальні ремонти майже зупинилися, а замість них виконувалися та виконуються мінімальні види робіт, які дозволяють підтримувати автошляхи проїзними. Особливо складною видалась зима 2025-2026 років.
В даний час основними видами робіт, які виконуються на автошляхах є: ліквідація вибоїн асфальтобетонного покриття; влаштування локальних карт для забезпечення проїзду на утруднених ділянках місцевих автодоріг; влаштування вирівнювального шару дорожнього одягу із асфальтобетонних сумішів; розчищення узбіч; встановлення дорожніх знаків біля навчальних закладів, залізнодорожних переїздів тощо; влаштування бар’єрного огородження з метою безпеки руху на критичних ділянках автодороги.
На дорогах місцевого значення з щебеневим та гравійним покриттям виконувались наступні роботи: профілювання автогрейдером, виправлення профілю з додаванням нового матеріалу та без додаванням нового матеріалу. У гірських районах мали місце аварійні роботи такі як ліквідація зсувів, розмивів, ремонт пошкоджених стихією мостів на автодорогах С090206 Ільці – Буркут та С090205 Красноїлля – Замагора – Верховина тощо.
Під час повномасштабної війни у першу чергу ремонтують міжнародні та національні траси, логістичні маршрути, дороги для військових перевезень. На даний час для держави та органів місцевого самоврядування, на жаль, місцеві дороги є менш пріоритетними. Станом на травень 2026 року державне фінансування для балансоутримувача доріг загального користування місцевого значення ДО «Дороги Прикарпаття» відсутнє, сума призначень з обласного бюджету складає: 1 700 000,00 грн. Кількість кілометрів доріг, які плануються відремонтувати у рамках капітального та поточного ремонтів, експлуатаційного утримання в поточному році напряму залежить від суми фінансування з державного та обласного бюджетів на автомобільні дороги загального користування місцевого значення в Івано-Франківській області.
— Михайло СМУШАК, заступник міського голови Івано-Франківська, директор Департаменту інфраструктури, житлової та комунальної політики Івано-Франківської міської ради:
– Ми свідомо відмовилися від реконструкцій і будівництва нових доріг на час війни. Великі проєкти можуть почекати, бо зараз є важливіші потреби. Але це не означає, що дороги можна зовсім не ремонтувати. Їх треба підтримувати у проїзному і безпечному стані.
Тому зараз у місті лише поточні ремонти. Працюємо за пріоритетом: спочатку магістральні вулиці з найбільшим трафіком і громадським транспортом — Довженка, Бандери. Далі менші вулиці. Але скрізь це точкові роботи: ліквідувати ями, забезпечити проїзд.
Єдиний виняток із цього правила — новий міст. Старий перебуває у критичному стані: минулого року проводили термінові протиаварійні роботи з його підсилення, щоб продовжити експлуатацію хоча б на якийсь час. Далі відкладати неможливо. Тому новий міст будуємо навіть зараз — це не про комфорт, це про безпеку і логістику міста.
Я особисто за те, щоб зробити капітальний ремонт тої чи іншої вулиць і забути про проблему на десять-п’ятнадцять років. Але в нинішніх умовах це неможливо. Візьмемо вулицю Коновальця: повноцінний капремонт там може коштувати понад сто мільйонів гривень. Якщо поточний ремонт за десяту частину цієї суми забезпечує проїзд, робимо саме так.
І це позначається на підході до роботи. На вулиці Бандери, наприклад, зрізаємо лише найгірші ділянки. У довоєнний час ми б відремонтували всю вулицю цілком. Зараз так не можемо. І ми розуміємо, що на ділянках, яких цьогоріч не торкнулися, наступного року можуть знову з’явитися ями. Це вимушене рішення, не ідеальне, але інших варіантів поки що немає.
Щодня до міста надходять десятки звернень. Люди просять відремонтувати двори, замінити бруківку, облаштувати тротуари. У мирний час це нормальні запити. Зараз ми не можемо фінансувати все, і доводиться пояснювати це людям прямо.
Окремий пріоритет — доступність. Щоб людина могла нормально дістатися до зупинки чи аптеки, безпечно перейти дорогу. До мене звернувся ветеран з вулиці Хотинської, написав, що не може нормально під’їхати до свого під’їзду через ями і високі бордюри. У таких випадках ми реагуємо і шукаємо можливість зробити точкові роботи.
Є речі, які можуть почекати: реконструкції, нові тротуари, благоустрій дворів. І є речі, які відкладати не можна: безпека руху і доступність для людей. Хтось каже, що під час війни не треба робити нічого. Хтось, що треба ремонтувати все. Місто змушене шукати баланс: робити мінімально необхідне, а все решту відкласти до часу, коли на це будуть ресурси.
— Іван ВЕРЕЖАК, офіцер-артилерист 22 ОМБр, ексголова села Котиківка, громадський діяч:
– Ремонт доріг під час війни необхідний, адже від цього залежить логістика війська, доставка боєприпасів, евакуація поранених і забезпечення економіки країни. Але йдеться саме про розумний та стратегічно обґрунтований ремонт, а не про масштабні проєкти для туристичних чи приватних потреб.
Особливо важливими якісні дороги є у прифронтових районах. На Харківщині, де нині воює наша бригада, околиці обласного центру вже обтягнуті антидроновими сітками, але на під’їзних до них дорогах з початку весни тривають ямкові ремонтні роботи. Адже рівна дорога тут буквально рятує життя. Коли автомобіль тікає від FPV-дрона на швидкості понад 100 км/год, кожна вибоїна може коштувати дорого.
На мою думку, неприпустимо витрачати мільярди гривень на інфраструктуру до приватних курортів, прикриваючи це «військовою необхідністю», коли фронт потребує автомобілів, БпЛА, РЕБ та іншого критично важливого оснащення. Такі рішення негативно впливають на моральний стан військових, які вже котрий рік поспіль збирають кошти на найнеобхідніше.
Дороги державного значення сьогодні в Україні переважно проїзні, а от у селах ситуація критична — як на Прикарпатті, так і в інших регіонах. Причина – брак коштів у місцевих бюджетах. Ще працюючи сільським головою Котиківки у 2015–2020 роках, я переконався, що для громад навіть кількасот метрів нового асфальту — це непідйомні витрати. Тому максимумом часто стає ямковий ремонт.
Водночас саме своєчасне латання ям дозволяє уникнути значно дорожчих ремонтів у майбутньому. Але проблема часто не лише у фінансах, а й у бездіяльності місцевої влади. Якщо реагувати на руйнування доріг одразу, підтримувати їх у проїзному стані та залучати бізнес, аграрні компанії й перевізників, ситуація могла б бути зовсім іншою.
До прикладу, за п’ять років мого головування у Котиківці, нам вдалось при мінімальних коштах зробити чимало для благоустрою села, в тому числі підтримувати у проїзному стані більшість сільських доріг та вулиць. Об’єднати громаду навколо якоїсь проблеми можна тільки власним прикладом. Приступаючи до ремонтних робіт, я, будучи сільським головою, не тільки шукав матеріал та контролював процес робіт, а й сам закочував рукави, брав у руки тачку, лопату і став до праці разом із депутатами, працівниками сільської ради та небайдужими людьми. Думаю, навіть у час війни, свідомі громади можуть знайти можливості хоча б підтримувати місцеві дороги у проїзному стані та не допустити їхнього подальшого руйнування. Зрозуміло, що це тимчасове рішення, але якщо воно буде проводитись постійно, то якість проїзного полотна буде кращою.
Щодо доречності ремонту доріг під час війни, то тут потрібен здоровий баланс. Дороги мають бути придатними для руху, але не час будувати розважальні об’єкти чи «дороги комфорту». Для їзди «яєчко коти» ще буде час. Усі ресурси країни насамперед повинні працювати на оборону та перемогу. На мою думку, держава ще з перших днів повномасштабної війни мала б максимально перевести економіку й промисловість на військові рейки, щоб швидше зупинити та витіснити ворога, зберігши життя людей, території та ресурси.
— Олег ПОНАЙДА, старший лейтенант 102 бригади ТрО ЗСУ, депутат Івано-Франківської обласної ради від ВО «Свобода»:
– Під час повномасштабної війни державні та місцеві бюджети мають максимально працювати на оборону, а не на масштабні інфраструктурні проєкти. На моє переконання, ремонти доріг можуть бути виправданими лише тоді, коли вони необхідні для забезпечення обороноздатності, логістики чи роботи критичної інфраструктури.
Дороги місцевого значення на Прикарпатті роками перебували у поганому стані, однак у воєнний час варто обмежуватись лише мінімальними роботами для забезпечення проїзду. Усі інші витрати доцільніше перенести на післявоєнний період.
Кожна гривня, витрачена на некритичні ремонти, – це кошти, яких бракує на дрони, системи РЕБ, НРК та забезпечення військових. Сучасна війна стала високотехнологічною, а головними потребами фронту сьогодні є БпЛА різних типів, наземні роботизовані комплекси та засоби радіоелектронної боротьби. Всі ці засоби є дороговартісними і, водночас, дуже розхідними на фронті. Але саме вони допомагають зберігати життя бійців у так званій «кіл-зоні» – території, яка постійно контролюється дронами, артилерією та вогнем противника, яка сьогодні сягає десятки кілометрів у глиб нашої території. Це так звана «смуга смерті», яка замінила класичну лінію фронту. Тому дронів на фронті забагато чи достатньо ніколи не буває. Їх треба постійно, стабільно і у великій кількості.
Під час повномасштабної війни, коли бюджетний дефіцит покривається зовнішньою допомогою, суперечливими та часто невиправданими вважаю інфраструктурні витрати, які не пов’язані з критичними потребами чи безпекою: парки, фонтани, озеленення, стадіони чи будівництво нових адміністративних будівель.
Особливе обурення у військових викликає асфальтування у прифронтових районах, де нове покриття нерідко знищується або опиняється під окупацією вже через короткий час після ремонту.
Стан доріг у кожній громаді – це відповідальність як державної, так і місцевої влади. Однак, тут є момент маніпуляцій, коли чиновники перекладають свої обов’язки на когось іншого, прикриваючись війною чи допомогою ЗСУ.
На жаль, після великого піднесення та підтримки Збройних Сил України у перші роки повномасштабної війни, зараз спостерігається віддаленість суспільства від потреб фронту. Волонтерські збори закриваються дедалі важче, а втома від війни відчувається і серед цивільних, і серед військових. Але розслаблятись зарано. Це війна на виснаження. У ній перемагає той, хто зможе довше накопичувати ресурси та знищувати більше сил і засобів ворога. Чим частіше наші дрони будуть прилітати у москву та санкт-петербург, тим швидше у росіян відпаде бажання підтримувати війну, яку вони ведуть проти нас. Тоді вже ми будемо задавати тон.
Україна зможе вистояти лише завдяки єдності суспільства, підтримці Сил оборони України, технологічній перевазі та постійному нарощуванню власних ударних можливостей, у тому числі, далекобійної зброї. Але головне завдання українців – здобути перемогу!
— Максим ВЕПРИК, ветеран російсько-української війни:
– Дорога – це логістика. І не лише у прифронтових регіонах. Постачання озброєння, боєприпасів, допомоги йде через порти і польські кордони, тому підтримана інфраструктура на заході України є теж частиною оборони.
Причому ця велика логістика починається з простих речей: з конкретних відрізків, якими щодня їздять люди. Випадає одна ділянка, і це відчувається на всьому ланцюгу. У мирний час втрачається час і з’являється дискомфорт. У воєнний – це вже питання швидкості й ефективності системи загалом.
Я знаю це не з теорії. Ділянка вулиці в Богородчанах, де живе моя мама, була одним з найгірших шматків дороги між Івано-Франківськом і Львовом. Дружина вже була готова купити камаз щебеню і засипати вулицю самотужки, аби можна було проїхати. На щастя, в громаді знайшли кошти і цю ділянку заасфальтували, тепер там можна проїхати навіть на візку. Нових доріг зараз ніхто не будуватиме, це зрозуміло. Але вкладати в підтримання того, що є, необхідно. Цьогорічна зима показала: якщо не доглядати, інфраструктура сиплеться каскадом.
Для мене це ще й суто практичне питання. Залишитися без автомобіля було б справжньою бідою, бо без нього я просто нікуди не дістануся. А погана дорога б’є по машині безпосередньо: зношена підвіска, пробиті шини, побиті диски. Якщо з дружиною спіймаємо яму і доведеться зупинитися, вона колесо не поміняє, а я тим більше не допоможу. До того ж їдеш повільніше і витрачаєш більше пального. Погані дороги — це додатковий податок по часу, нервах і грошах.
Саме тому підтримую громади, які самі беруться за ремонт. В сусідньому від Богородчан селі Іваниківці люди зібралися і порахували: скинутися і залатати самим дешевше, ніж потім витрачати ці ж гроші на ремонт авто.
Також, як ветеран, я хотів би, щоб держава більше вкладала в доступність, бо у нас з нею катастрофічна ситуація. Але розумію, що дороги є прямою державною відповідальністю, а доступність здебільшого лишається на відкуп бізнесу.
Тому, якщо вибирати, то дороги. Запустити їх дуже просто. А без доріг Україна відкотиться ще далі від цивілізованого світу.
— Юрій МАРТИНОВИЧ, староста Іваниківського старостинського округу Богородчанської селищної громади:
– Обласна дорога Богородчани — Чукалівка, що проходить через Іваниківку та Похівку, вже давно перебувала у критичному стані. Через численні вибоїни цю ділянку мешканці іронічно називають «Бермудським трикутником». Неодноразові звернення до обласної влади результату не дали – у воєнний час фінансування обмежене, а дорога ставала дедалі небезпечнішою.
Тоді громада Іваниківки вирішила діяти самостійно. Люди об’єднались, зібрали 170 тисяч гривень і розпочали ремонт власними силами. На ці кошти закупили майже 29 тонн асфальту, бітум, щебінь, пальне та необхідний інструмент. До ініціативи долучилися місцеві підприємці, фермери, перевізники й активні мешканці.
Робили по-ґаздівському: під час кількох весняних толок чоловіки розчистили вибоїни, засипали їх бітумною сумішшю, вирівняли понад три кілометри центральної дороги, а решту матеріалів використали для підсипки вулиць, що ведуть до школи. Узбіччя, які роками заростали, також розчистили та вирівняли, щоб вода не застоювалась.
Початок був непростим. Здавалось, що ями нескінченні, а ресурсів недостатньо. Але як тільки ініціативна група зробила перший крок – засипали найнебезпечніші вибоїну, вирівняли ділянку шляху – ставлення змінилось і навіть ті, які спочатку скептично спостерігали, почали долучатись. Коли робота стає помітною, вона перетворюється з «чиєїсь проблеми» на «нашу спільну справу».
Результат став дієвішим за будь-які заклики та породив здорову конкуренцію. Поступово до справи долучилися сусіди із Забережжя, які за прикладом Іваниківки організували власний ремонт. Підтримала людей і Богородчанська селищна рада, надавши по дві тонни холодного асфальту для поточного утримання доріг. Тепер селяни мають запас матеріалу на все літо — щойно з’являється нова яма, кілька чоловіків збираються, швидко її ліквідовують.
Цей підхід значно ефективніший і економніший, ніж тимчасові ремонти, які раніше проводили дорожники. Минулорічні латки, зроблені жителями з холодного асфальту, пережили зиму, тоді як дорожній ремонт струменевим методом протримався лише три місяці.
Розуміємо, що зараз війна, і державні кошти передусім повинні йти на оборону. Але не можна залишати дороги напризволяще — інакше скоро не буде що рятувати.
На мою думку, сільські громади могли б ефективно підтримувати дороги у проїзному стані, якби мали стабільний доступ до матеріалів. Замість витрачати кошти на проєктно-кошторисну документацію, простіше закупити холодний асфальт і передати громадам. Ми вже показали, що спільними силами можемо зробити багато.
Підготували Мар’яна СЕРЕДЮК та Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар