На зламі ХІХ і ХХ століть Станиславів переживав справжній будівельний бум. Проте за ошатними фасадами нових кам’яниць і амбітними будівельними планами ховалися не лише успіхи, а й конфлікти, суперечки та навіть скандали.
Будівництво виявилося складним процесом, де перетиналися інтереси робітників, підприємців, чиновників і громади. Саме ці маловідомі історії дозволяють побачити інший бік міського розвитку – живий, емоційний і подекуди доволі драматични, пише Західний кур’єр.
Конфлікти з робітниками
На початку ХХ століття в Станиславові значною проблемою була нестача кваліфікованої робочої сили. Залучалися будівельники з інших міст, що інколи призводило до несподіваних наслідків. Так, у червні 1903 року в місті велися зразу два масштабних будівництва – греко-католицької духовної семінарії і крайової столярської школи. До міста прибуло багато будівельних робітників зі Львова. Проте, очевидно, станиславівські розцінки на будівельні роботи видалися їм занадто низькими, і львів’яни розпочали страйк. Крім підвищення оплати праці, робітники вимагали також скорочення тривалості робочого дня до десяти годин. Обома тими будовами керував відомий архітектор Феліціян Баян. Хоч на фото він виглядає худеньким і невисоким чоловіком, характер у нього, очевидно, був суворий. Він рішуче відмовив робітникам у виконанні їхніх вимог. Але будівельники не збиралися здаватися. Вони провели кілька зборів, на яких обрали комісію для переговорів з працедавцем. Під час зборів було також вирішено заснувати в Станиславові філію львівського товариства будівельних робітників «Огниво». Побачивши, що робітники налаштовані більш ніж серйозно, Феліціян Баян мусив погоджуватися на їхні умови, адже строки «горіли», а їх зрив загрожував штрафом. Він підвищив платню робітникам і погодився на десятигодинний робочий день. В результаті на наступний день вони знову приступили до роботи.
Греко-католицька духовна семінарія.
Ще один будівельний скандал у місті за участі львівських робітників стався трохи раніше, у серпні 1902 року. Тоді якраз тривав ремонт станиславівської синагоги, і до міста прибули кілька малярів зі Львова, які мали зайнятися фарбуванням стін у святині. Але це дуже не сподобалося місцевим малярам, які перестріли прибулих на площі Франца-Йозефа (тепер Вічевий майдан). У конфлікт мусила втрутитися поліція. Місцеві малярі нарікали, що прибулі відбирають у них хліб, адже ці роботи могли би виконати і місцеві майстри.
Не вистачало у Станиславові й фахових архітекторів та будівничих. У жовтні 1909 року міська преса зазначала:
«В нашому місті нещодавно розвинули активність кілька горе-будівничих, які зводять дуже потворні кам’яниці і одноповерхові будинки. Якщо так піде далі, то Станиславів прославиться своїми бридкими будинками, які порушують усі засади архітектури. Було би дуже добре, якби ті мешканці міста, які хочуть спорудити будинок, спершу добре подумали і порадилися би зі знавцями, кому саме доручити створення планів майбутнього будинку та декорування його фасадів. Лише в цьому випадку вони будуть мати будинок, який прикрасить місто своїм привабливим виглядом».
Бюрократичні перипетії
Після пожежі 1868 року в Станиславові відбудували ратушу, і в ній розмістився магістрат. Однак роки йшли, місто розвивалося, збільшувалася кількість міських службовців. У будівлі магістрату панувала страшенна тіснота. На початку ХХ ст. владні мужі міста активно шукали варіанти, де розмістити чиновників. Оригінальне рішення «квартирного питання» для міської влади розглядалося у 1908 році. Газети повідомили, що будівлю магістрату збудують … у парку Ґізели (тепер Вічевий майдан).
«Через велику тісняву, що панує у нинішній будівлі магістрату, існує намір збудувати новий будинок для кабінетів міських чиновників, – повідомила преса. – Він має розміститися в парку Ґізели по вул. Сапєжинській». Як іронічно коментували цю новину журналісти, таке рішення цілком відповідає правилам громадської гігієни і вимогам розміщення у місті якомога більше відкритих площадок та зелених зон. На жаль, газетярі не називають ініціатора цієї «геніальної» думки, однак вона так і не була втілена в життя. Ймовірно, ідея нищення парку виявилася неприйнятною для свідомих депутатів міської ради та станиславівської громадськості. В 1914 році звільнилася будівля Дирекції залізниць, бо колійові службовці переїхали до власного приміщення по вул. Ґрюнвальдській. У цю ошатну будівлю (тепер центральний корпус медуніверситету) нарешті переїхали втомлені тіснявою чиновники. А парк принцеси Ґізели й надалі залишився улюбленим місцем відпочинку містян.
Парк принцеси Гізели.
Ще один бюрократичний скандал розгорівся у жовтні 1911 року. Він був пов’язаний з будівництвом рафінерії спирту Германа Адлерсберґа. Цей підприємець отримав концесію від староства на будівництво рафінерії у Княгинин-Колонії під Станиславовом. Проте тоді в Галичині існував картель виробників спирту, для якого поява нової рафінерії, не пов’язаної з картелем, була дуже невигідною. Тому учасники картелю розпочали різні підступні дії, щоб скасувати видачу концесії і дозволу на будівництво нового підприємства. Оскільки деякі учасники картелю були доволі впливовими особами, вони домоглися того, щоб галицьке намісництво скасувало дозвіл, виданий місцевим староством. Щоб скасувати рішення намісництва і домогтися справедливості, підприємцю довелося звертатися до центральних віденських владних інституцій та міністерств. В цьому Адлерсберґу дуже допоміг відомий станиславівський політик Едмунд Раух.
Герман Адлерсберг.
Скандальна будова
Доволі скандальним було будівництво нового суду (тепер вул. Сахарова, 15). Ще в 1903 році у пресі з’явилось повідомлення, що міністерство внутрішніх справ підшуковує місце для побудови окружного суду. Пошуки сильно затягнулися, що викликало багато критики, адже стара будівля суду знаходилася в аварійному стані. Розглянувши 18 пропозицій у різних куточках Станиславова, комісія нарешті зупинилась на земельних ділянках по вул. Білінського. Вже у серпні 1907 року преса повідомила:
«Будівництво нового суду, який розміститься вздовж усієї земельної ділянки, придбаної по вул. Білінського, розпочнеться незабаром. Нова будівля буде на три метри відступати від лінії забудови по цій вулиці. Фасадна частина будинку всередині буде мати чотири поверхи, а бічні крила матимуть три поверхи. Тут розмістяться канцелярії окружного та повітового судів. Центральна брама буде вести до зали засідань. На віддалі 11 метрів буде розміщений великий чотириповерховий будинок для досудових арештів, а за ним – одноповерховий будинок для малолітніх злочинців. З західного і північного боків розмістяться господарські споруди. Весь комплекс будівель буде оточений муром із в’їзною брамою. Всі судові канцелярії будуть мати газове освітлення. Будівництво взяв на себе відомий підприємець зі Львова пан Слівінський».
Будівля суду по вул. Білінського.
Проте не всім такий вибір місця для нової судової будівлі припав до смаку. В пресі з’являлися нарікання, що будівля стоятиме надто далеко від центру міста, і це створить незручності для тих, хто буде залагоджувати у суді свої справи. А у вересні 1908 року на будівництві суду ще й вибухнув страйк мулярів. Вони були незадоволені поведінкою старшого майстра пана Штера, який відповідав за мулярські роботи. Мулярі нарікали, що він їм недоплачував, та ще й поводився з ними неввічливо. Пан Штер відкидав ці звинувачення і стверджував, що мулярі ліниві та невмілі, і їхня робота небагато варта. Страйк тривав два дні, а потім мулярі таки розпочали роботу, але вже не під керівництвом пана Штера.
Скандал при будівництві храму
У вересні 1910 року сталася неприємна ситуація при будівництві майбутнього костелу святого Юзефа (тепер вул. Мочульського, 1). Тоді відбулася урочиста церемонія освячення наріжного каменю костелу. На урочистість прибули служителі костелу отців-єзуїтів та колегіати і вище римо-католицьке духовенство міста. Добровільна пожежна служба Станиславова взяла на себе роль почесної охорони святкової процесії та всього дійства. Під час церемонії священники підписали пергамент, на якому була описана історія будівництва костелу. Цей документ і два номери газети «Кур’єр станиславівський» поклали до металічної коробки і замурували у наріжний камінь.
Костел святого Юзефа.
Однак не минуло й доби після завершення урочистостей, як наріжний камінь уже потривожили. Такий собі Граціан Мандарський, який мав спостерігати за ходом робіт за дорученням архітектора Феліціяна Баяна, вирішив, що у наріжному камені замурована значна сума грошей та інші цінні речі. Тому вночі він таємно розмурував камінь, але, крім пам’ятного документа, кількох монет на суму 33 галери та двох номерів газети, нічого не знайшов. Незважаючи на це, він забрав цю малу суму і газети. Це святотатство, може, ніколи би не виявили, якби винуватець трохи акуратніше поклав цеглу, що прикривала камінь. Але над ранок помітили, що цегла порушена, і злочин вийшов на яв.
Архітектор Феліціян Баян із сином.
Коли цеглу розібрали і підняли камінь, щоб з’ясувати, що сталося, то знайшли ще й кишеньковий ніж і блокнот Мандарського. Зловмисник загубив ці речі, коли розмуровував камінь. Після цього про випадок повідомили поліції, і святотатця було заарештовано та віддано під суд. Цей випадок справив дуже гнітюче враження на вірян та на всіх, хто опікувався будівництвом майбутньої святині. До речі, після цього святотатства храму довший час не щастило. Його освячення відбулося лише у квітні 1913 року, і при цьому він ще не був до кінця завершений. Щоб його добудувати, львівський архієпископ Юзеф Бальчевський, який освячував костел, додатково пожертвував ще 1 тис. корон. Але невдовзі почалась Перша світова війна, і всі роботи припинилися. Лише у 1921 році, після того як польській уряд виділив ще 25 млн. марок, костел був нарешті завершений. Вдруге храм освятили у 1924 році.
Як бачимо, будівельні скандали старого Станиславова – це не просто курйозні епізоди з минулого, а важливе свідчення того, як формувалося міське середовище і суспільні відносини. У них відображаються боротьба за гідні умови праці, суперництво між місцевими і приїжджими майстрами, бюрократичні інтриги та людські слабкості. Попри всі труднощі, саме завдяки цим процесам місто поступово набувало свого неповторного вигляду. І сьогодні, прогулюючись вулицями сучасного Івано-Франківська, варто пам’ятати: за кожною будівлею стоїть не лише архітектурний задум, а й ціла історія людських пристрастей.
Залишити коментар