«Коли я йшов на війну, то не знав, що заберу свою сім’ю з собою», – тероборонівець Михайло Рогів з Коломиї

Михайло Рогів до повномасштабного вторгнення був приватним підприємцем. У 2014 році він хотів стати до лав ЗСУ, проте тоді залишився в Коломиї й допомагав армії.

Після 24 лютого все ж вирішив іти до війська —  і того ж дня вирушив до військкомату, долучився до Територіальної оборони. Михайло каже, що і він, і його побратими, хотіли якомога скоріше потрапити на фронт, пише Західний кур’єр з посиланням на Глузд.

“Усі ми розуміли, що робимо спільну справу”

Михайло каже, що для нього захищати свою рідну землю, родину та близьких — це обов’язок. Для його сім’ї таке рішення не стало новиною, адже вони давно знали його позицію та бажання захищати Україну.

“Коли я йшов на війну, я не знав, що заберу свою сім’ю на війну також. Я йшов, щоб вберегти їх від небезпек, від того варварства, що відбувалося тоді у Бучі та Ірпені. Разом із тим, я розумію, що моя сім’я максимально втягнута у війну, бо вони постійно переживають, не сплять, моляться і перебувають у тривозі, знають всі наші потреби з технічного забезпечення і завжди намагаються допомогти”.

“Життя залежить від того, наскільки ти глибоко окопаєшся, правильно розташуєш позиції та розподілиш наявні вогневі засоби та й, загалом, чи вистоїш ти. Вміння робити фортифікаційні споруди  — це захист від артилерійського обстрілу, ударів авіацією та БПЛА. Простіше все ж тому, що є команда, люди, однодумці, з якими легше це зробити”.

 

“Усі ми розуміли, що робимо спільну справу. У нас не було поблажок на те, що ми з тероборони, ми виконували ті бойові завдання, які нам поставили”.

Батальйон Михайла приймав участь у звільненні Харківщини, дійшли до кордону.

“Ми вже бачили Бєлгород”,  — згадує Михайло.

“На війні ти живеш одним днем”

Михайло ділиться, що  життя на лінії фронту дуже відрізняєтсья від цивільного.

“Тут зовсім по-іншому триває життя, немає чогось надзвичайного. Немає якихось свят, днів народжень і кожен день бувають обстріли, вони стають просто рутиною. На війні ти живеш одним днем. Коли є втрати — це приносить якусь гіркоту, але, разом з тим, до всього доводиться звикати”.

Михайло розповідає, що простіше було на Харківщині, адже тоді бійці відчували якесь піднесення, здавалося, що перемога близько, ворог тікав і вони звільняли захоплені території.

На фронті міняються цінності і погляди на життя. Військові вчаться радіти простим речам. Михайло пригадує період своєї служби на Харківщині:

“Ми були на окупованій території, і в нас не було зв’язку, ми заходили в села у глибину — і ти міг радіти просто цукерці, яку знайшов у кишені або ще десь, і це була благодать”.

“Тільки об’єднавшись, ми можемо перемогти”

На думку Михайла, кожен має розуміти, що військовим допомога потрібна і сьогодні.

“Вміння кожного необхідно використати по максимуму, налагоджувати виробництва, які допоможуть у прискоренні перемоги. Проте це повинно бути тільки в тісній комунікації з військовими. Необхідно чітко розуміти саме потреби військових, щоб могти якомога якісніше їх забезпечити. В той же час, ми повинні зрозуміти, що ніхто нам не допоможе, тільки об’єднавшись, ми можемо перемогти. Потрібно знати свою історію, адже росія наш давній ворог. Ми або кладемо цьому край, або копаємо окопи для наших дітей, тому що війна просто так не закінчиться”.

“Країна у війні, війна ця близько, війна  — це вже і це тут”

У відпустці Михайло за час своєї служби був двічі – раз на десять місяців. Коли він повернувся у цивільний простір, найбільше його вразила байдужість людей. Він розповідає, що на передовій у них є потреба і вони вирішують її тут і зараз, адже від цього може залежати життя. У тилу ж люди часто є байдужими до термінових потреб.

“У тебе нема ні свята, ні відпочинку. Ти розумієш, що тобі треба і треба вже. На фронті це всі розуміють. Мені вдома треба було ремонтувати  машину, і так вийшло, що це було у час свят, і  майстер каже, що зробить потім. Це дуже дратує, ти не розумієш, як це”.

Вирізнявся для Михайла у цивільному просторі і побут. Він ділиться, що звичайне миття рук в умивальнику, яскраві кольори та світло були для нього незвичними, адже на передовій у них цього немає. Навіть попри те, що у бійців є EcoFlow чи генератори,  все одно вони використовують бліді світлодіодні лампи, а вдень пересування для військових є небезпечним.

На думку Михайла, зараз суспільство не готове до повернення військових з фронту. Він ділиться, що, коли вони йдуть на фронт, після повернення почуваються зайвими та відкинутими, адже вдома на них чекають тільки рідні.

“Вдома, в тилу, суспільство буквально відкидає тебе. Твоє місце хтось займає. Комфортно без тебе в суспільстві, і ти почуваєшся зайвим. Суспільству не вистачає розуміння і терплячості до тих, хто повертається з фронту. Ми  з війни приходимо як оголений нерв, чутливі до всіх подразників. У тилу не відчувається, що країна у війні, війна ця близько, війна  — це вже і це тут”.

“Нас нічого не має пов’язувати з ворогом”

Михайло каже, що цивільні можуть допомогти просто вмінням чекати, також Михайло наголошує і на потребі українізації суспільства. На його думку, і у тилу необхідна українська мова.

“Нас нічого не має пов’язувати з ворогом”.

Розповідає, що і на фронті вони намагаються пояснювати важливість спілкування українською, адже це маркер, за яким можна відрізнити, де ворог, а де свої.

Михайло каже, що зовсім не хоче, щоб майбутнє покоління відчуло на собі війну. Але молодим людям треба пам’ятати про події, які зараз відбуваються на фронті. Мобілізованим або тим, хто може ним стати, військовий радить не панікувати, вірити в краще та розуміти, що на лінії фронту також є життя.

Для початку потрібно пройти навчання з тактичної медицини, щоб знати, як накласти турнікет та зупинити кровотечу. На полігоні ж навчать елементарних правил поводження зі зброєю, а інші знання здобуваються під час бойового досвіду.

Михайло поділився і тим, як він бачить нашу перемогу.