У карно-слідчій тюрмі міжвоєнного Станиславова була неофіційна посада – начальник камери, якого ще називали капо.
Дні у тюрмі минали одноманітно, і в’язні, знемагаючи від нудьги, шукали собі якогось заняття. Грати в карти у тюрмі не дозволялося, тому найчастіше вони заводили розмови на злодійські теми або проходжалися по камері, пише Західний кур’єр.
Однак проходжатися не можна було всім відразу, треба було дочекатися своєї черги. Її якраз визначав начальник камери – всевладний пан, якого всі мусили слухатися. Одночасно ходити по камері могли лише два в’язні. Вони проходжалися туди-сюди так довго, як їм дозволяв капо, а потім він же призначав двох інших.
Причому капо не керувався ні жодними правилами, ні справедливістю. Все залежало від його сліпої волі – як він хотів, так і робив. Капо ніхто не призначав, він займав цю неофіційну посаду самовільно, адже відчував, що тюрма для нього – рідний дім. Капо зазвичай змалку зростав і виховувався у в’язницях, знав досконало в’язничні порядки, розумівся на психології в’язничного персоналу, суддів, прокурорів та адвокатів.
Це знання криміналістики робило з начальника камери справжнього експерта в’язничних справ, тому його всі слухали, не особливо аналізуючи його вказівки. Коли до тюрми потрапляв український політичний в’язень, він також шукав порозуміння з капо і просив у нього захисту від агресивної поведінки в’язнів-комуністів. За це капо ще більше поважали, і начальники камер часто висловлювалися позитивно про українських політичних в’язнів, бо вважали, що вони страждали невинно.
Підготувала Олена БУЧИК
Залишити коментар