У Бурштині, в переддень Дня міста, розпочався фестиваль дерев’яних скульптур. Проводить його кандидат архітектури, мистецтвознавець Інна Березіна із Кам’янця Подільського. Де ще проводиться фестиваль, які його особливості, хто бере участь, що таке Speed Carving і яка нинішня ціль сучасного мистецтва в Україні – читайте в ексклюзивному інтерв’ю для «Західного кур’єра».
– Інно Вікторівно, для початку, розкажіть трохи нашим читачам про себе.
– Моя спеціальність – мистецтвознавець. Я 15 років викладала в Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка історію мистецтва. Потім захищалась у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві (НАОМА). Захищалась з історії архітектури. 30 років викладаю історію мистецтва в приватному ліцеї «Антей» в Кам’янці Подільському, а ще колись викладала в Кам’янець-Подільському коледжі будівництва, архітектури та дизайну історію архітектури.
– Коли ви почали займатися фестивалями дерев’яних скульптур? Що до цього привело?
– Почала займатися фестивалями тоді, коли закінчила освітянську кар’єру в університеті. На жаль, система освіти у нас стала така, де контент викладання, який мені найбільше подобався, постійно зменшувався, а контент написання непотрібних папірців збільшувався. Я зрозуміла, що перестала робити те, що більше всього люблю – ділитися знаннями. І тоді пішла в творчість. Але, на жаль, в Україні нині важко займатися творчістю, бо це є нерегулярні заробітки. Тож все ж довелось піти і на регулярну роботу. Зараз я працюю в Національному історико-архітектурному заповіднику «Кам’янець», де ми описуємо і вносимо в реєстр пам’ятки місцевого і національного значення по Хмельницькій області.
– Тож як все почалося?
– Найбільший досвід таких фестивалів має Сергій Кляпетура. Він був на симпозіумах у Польщі, Німеччині, Австрії, Канаді, Грузії. Якраз він розказав мені про формат європейських фестивалів або симпозіумів скульпторів.
– Про що йшла мова?
– Великі колоди дерева, з яких майстри створюють образи. У рамках таких фестивалів відбувається так званий спідкарвінг (Speed Garving), коли протягом умовної години (від 45 до 60 хв – ред) з маленьких колод, висотою до одного метра, робляться швидкі речі – «з під пили». І в Європі то дуже люблять. Особливо в Німеччині. То є дуже лісна країна і там скульптори роблять це практично з квітня по листопад щотижня в різних містах. На ті фестивалі приїжджають представники ресторацій, готелів, та й прості люди і купляють собі. Це у них в традиції.
– Коли Ви провели свій перший фестиваль?
– Перший такий фестиваль у Кам’янці Подільському я зробила в 2017 році. Хочеться таку традицію впровадити в Україні. На сьогоднішній день я думаю, що я не помилюсь, коли скажу, що ми єдиний колектив в Україні, який працює у такому європейському форматі та робить не тільки симпозіум скульптури, а й спідкарвінг.
– Ви робите все, як за кордоном?
– Ні, ми відрізняємося – у Європі, Америці і Канаді цим займаються, як правило, колишні лісоруби тощо. Хто завгодно. Це люди, які мають за що жити, вміють і люблять працювати з деревом. Тож там це більше як хобі. Правда вони за спідкарвінг заробляють. Це як правило 70 відсотків коштів художникові і 30 відсотків організатору. І вони не є професіоналами.
– А хто є у Вашому колективі?
– У моєму колективі професійні скульптори. Всі мають прекрасну фахову освіту, всі мають розуміння композиції, співрозмірності, масштабування і тому подібне. І у нас спідкарвінг завжди благодійний. До війни ми, як правило, перераховували кошти адресно якійсь конкретній хворій дитині, а тепер у нашої країни важкі часи і ми, чим можемо, долучаємося до підтримки Збройних сил України.
– Розкажіть більше про колектив.
– Нас є більше, але в Бурштин ми приїхали скороченим колективом. Найперше варто розповісти про Сергія Кляпетуру з Кам’янця Подільського. Він заслужений художник України, член Національної спілки художників України, людина, яка з нашого колективу найбільше взяла участь у фестивалях такого типу і спідкарвінгах. Працює з деревом, каменем, металом, кригою, снігом. Практично з усім матеріалом.
Ще у нас є Богдан Гладкий з Івано-Франківська. Він працює з тими самими матеріалами, що і Кляпетура, теж є членом Національної спілки художників України і довгий час викладав у Карпатському національному університеті імені Василя Стефаника.
Калушанин Степан Дутчин – учень Богдана Гладкого. Насправді Богдан зіграв неабияку роль у житті Степана. Коли він вступив на навчання – захопився скульптурою і, я думаю, саме завдяки впливу Богдана Степан нині з нами. Займається Степан меморіальною пластикою. В основному – кам’яні скульптури. Має багато персональних виставок.
І четвертий наш сьогоднішній скульптор – Маріюс Петраускас. Це скульптор з Литви, з Каунаса. Він теж працює з багатьма матеріалами – бронза, камінь, метал, дерево. Майже з усім працює. Він завжди до нас долучається. Єдиний раз його не було – коли його не пустили на кордоні через коронавірус. Він не боїться ні війни, ні хвороби, ні нічого такого, що пов’язують з небезпекою в Україні.
Працюють ще з нами: Андрій Кліщ, який не зміг сьогодні бути у Бурштині та молодий скульптор Сергій Стеблюк, який зараз за кордоном. Був раніше Володимир Чіквін з білорусі.
– Скільки фестивалів Ви вже провели в Україні?
– Перший фестиваль ми провели у Кам’янці Подільському, п’ять фестивалів – у Ладижині (місто в Україні у Гайсинському районі Вінницької області – ред) і вже третій фестиваль ми проводимо у Бурштині. Тобто особисто мій це вже дев’ятий подібний фестиваль в Україні.
– З яким деревом працюють скульптори і чому? Чи є якісь особливі технології в роботі?
– Ми працюємо принципово з двома типами дерева – дуб і ясень. Другий раз у Бурштині ми працюємо з ясенем. Свої скульптури ми потім обпалюємо газовим різаком – тобто вогнем. Це взагалі такий винахід Сергія Кляпетури та ще одного члена нашої команди з Кам’янця Подільського, скульптора, графіка Андрія Кліща. Вони двоє придумали обпалювати. Адже уявіть собі шліфовку трьох метрів виробу: це дуже довго – десь до двох тижнів. А коли ти проходишся вогнем, то воно згладжується природньо. Це один плюс. А другий плюс – після вогню твір менше їдять комахи. Інколи люди бояться, що робота чорніє. Цього боятися не потрібно, адже чим довше вона стоїть під дощем, вітром і сонцем, тим більше набуває такого шляхетного темного кольору.
– В Бурштині є «Архангел» який світлого кольору.
– Так, є винятки. «Архангел» на початку алеї в бурштинському парку не випалений, але сам покрився тихенько своєрідним кольором. Це теж варіант. Також наші фігури раз або двічі на рік потрібно обробляти імпрегнатом (спеціальний захисний засіб, який глибоко проникає в структуру матеріалу для захисту від вологи, цвілі, грибків і шкідників – ред). Це треба робити в суху пору року. Це не лак. Ми з лаком не працюємо, бо лак потім рве структуру деревини.
– Скільки часу вироби ваших скульпторів тішитимуть око?
– Ми сподіваємося, що вони простоять років 100-150 і сподіваємося, що ми не будемо цього знати напевне.
– У Бурштині фестиваль триватиме з 15 по 26 вересня. Скульптори виготовлятимуть великі фігури, але нещодавно відбувся Speed Carving, на якому було нашвидкуруч вирізано та продано з аукціону 4 фігури.
– Так. Всі чотири скульптури були викуплені. Три з них пішли на аукціоні за 21 тисячу гривень і одна – «Ангел» Маріюса Петраускаса – за 23 тисячі гривень. Також був благодійний внесок на фестиваль від представника компанії ДТЕК у Бурштині – 10 тисяч гривень. Тому вийшло 96 тисяч гривень. Це багато. Це наш рекорд на сьогодні. І всі абсолютно гроші будуть передані на потреби Збройних Сил України.
– Яка буде тематика великих скульптур і коли вони будуть готові?
– Зайду з далека: з точки зору мистецтвознавства у світі є два види парків: регулярний парк і пейзажний. Регулярний парк зародився у Франції. Там були ідеально пострижені клумби, чудові фонтани, все це мало чітку симетрію тощо. А пейзажний парк зародився в Англії. Це такий романтичний парк, коли спеціально робили так, ніби все випадково. А у Бурштині такий собі мікс регулярного парку, де впорядкована алея і по боках – ніби лісопарк. Це прекрасно. Проте нам здається, що в парку замало локацій для дітей і ми запропонували міському голові казково-героїчну тематику. Виконана вона буде на високому рівні. Зараз я не буду називати персонажів, яких ми зробимо, але всі дітки про них знають і, гадаю, це всім сподобається. Нехай це буде сюрпризом.
– Якими якостями потрібно володіти, щоб потрапити у Вашу команду скульпторів і до скількох осіб можна «розігнати» колектив?
– Фаховість, професійність, витривалість, сміливість, чесність і командний дух. Якщо людина немає командного духу – вона у нас не приживеться. Ми всі друзі. Ми всі один одному допомагаємо, у нас немає змагання, а є колектив.
Справа у тому, що наша команда робить найбільш реалістичну скульптуру. Я думаю, що маю право, як фахівець, це сказати. Більшість скульптур сьогодні – це абстракція. Не те, щоб я не розуміла сутність сучасного мистецтва, я в жодному разі його не заперечую. Але є різниця, коли скульптор бере кубик, проробляє в ньому, умовно, отвір, трішки обтесує і називає це скульптурою. Наші скульптори закладають образ, а потім реалізують його зі знанням академічної скульптури. Тому ми стоїмо на тому, що у нашому колективі – високий професійний рівень. Це люди, які прекрасно знають анатомію, композицію і розуміють, що скульптурний твір – це, в першу чергу, ідея, а вже потім її технічне виконання. Тому всі роботи мають бути приблизно на одному рівні. І не так легко збільшити колектив, щоб усі виконавці були на одному фаховому рівні. То ж я б не вийшла напевно за 10 людей.
– Що основне в організації таких фестивалів?
– Головне в таких фестивалях – багато роботи. Все починається задовго до фестивалю. Десь за три місяці до початку. Працюємо з командою мера того міста, куди ми заїжджаємо. Є дуже багато умов: починаючи від заготівлі дерева, електрики, наметів, газу, кисню. І завершуючи бетонуванням скульптур. Ми не їдемо з міста доти, доки не встановимо скульптури.
Для цього ми їх спеціально піднімаємо над рівнем бетонної подушки. То у нас своя технологія. Для того щоб вони не набирали вологи від землі. Чому це робимо саме ми – тому що це неймовірно тяжкі фігури і був один дуже неприємний випадок в Україні. То був не наш фестиваль, але десь, пригадую, було, що фігуру просто поставили і вона впала на дитину. Дитина загинула. Тож ми не їдемо з міста доки не закріпимо всі фігури.
– Середня тривалість фестивалю у вас?
– У нас є чітка тривалість – два тижні з вихідними. Ми спочатку пробували це загнати в 10 днів – не виходить. Дуже багато роботи.
– Яка мета цього мистецтва і взагалі мистецтва, як такого, у наш час?
– Я скажу інакше – життя на паузу не поставиш. І під час війни також. Колись, коли я була ще школяркою, я дивилася різні фільми. В тому числі і про війну. В цих фільмах під час Другої світової війни люди ходили і в кіно і в театр. Я жахалась, думала: як вони можуть так робити коли йде війна? У нас, на жаль, вже п’ять років війна. Або, якщо брати ще з 2014 року, то взагалі 12 років. І, як ми побачили, на паузу не можна поставити ні дитинство, ні молодість, ні зрілість, ні старість. Життя продовжується і творчі люди – вони такі самі, як і всі інші люди. Лікарі – лікують, вчителі – навчають, а ми не можемо не творити. Хочу вам сказати, що я постійно перебуваю в середовищі творчих людей і два тижні після початку повномасштабної війни ніхто взагалі нічого не міг робити. Їх як «заклинило». Навіть Маріюс телефонував і казав, що не може працювати. Потім люди взяли себе в руки і пішли в майстерню. До речі, є цікава статистика, що під час війни в Україні проходить в рази більше виставок, аніж до війни. Можливо це такий супротив. Я особисто це пояснюю для себе так, що ворогу тільки й треба, щоб в нас тут усе завмерло, щоб ми перетворились на переляканих істот, які бояться рухатись, бояться жити. Напевне мистецтво це такий виклик самим собі. Мій син, незважаючи на те, що він програміст, – дуже творча людина: пише прозу, вірші, складає музику. То він процитував якогось відомого письменника «Якщо можеш не писати – не пиши». Але є люди які не можуть не писати, не можуть не творити. Тому вони творять і це просто життя.
МАРІЮС ПЕТРАУСКАС, Литва Каунас:
– До мене, коли я працюю в Україні під час війни, підходять люди і кажуть, що у них пропадає надія, а коли вони бачать наші роботи, то знову бачать сенс життя. Це для мене найголовніше і вже заради цього треба працювати. Я захоплений Україною, українцями, вашим Прикарпатським краєм, де я вже третій раз на фестивалі. Мені завжди трапляються неймовірні люди. Радий за вас, співчуваю вам через цю війну. Ми всі разом з українцями і кожен намагається допомогти чим може. Віримо у вас.
Записав Володимир КАПУСНЯК
Залишити коментар