Нещодавно медична спільнота Прикарпаття поповнилась ще одним «Медичним Оскаром». Лауреаткою «Ордену Святого Пантелеймона. Честь медичної професії” в номінації «Серце медицини» стала старша операційна медична сестра відділення нейрохірургії, травматології і ортопедії, реконструкції, пластичної хірургії КНП «Центральна міська клінічна лікарня Івано-Франківської міської ради», співзасновниця ГО «Дружина воїна», дружина військовослужбовця та волонтерка із десятирічним стажем Тетяна Фреїшин. Поки її чоловік захищає Україну, пані Тетяна виховує двох синочків, лікує рани цивільним та військовим, активно волонтерить та організовує групи підтримки для родин учасників бойових дій.
Про тонкощі роботи старшої операційної медсестри та любов до професії, багаторічний волонтерський досвід, психологічну підтримку дружин воїнів, бумеранг добра та що для неї значить нагородження «Медичним Оскаром» – Тетяна Фреїшин поділилась із «Західним кур’єр».
– Пані Тетяно, щиро вітаємо вас із почесною нагородою. Поділіться, що для вас означає отримати «Орден Святого Пантелеймона»? Чи очікували ви такого високого визнання?
– Скажу відверто, до останнього не вірила, що стану лауреаткою «Ордену Святого Пантелемона», адже всі кандидати були дуже достойні та гідні цієї нагороди. Для мене вже стати фіналісткою Ордену було дуже емоційно, значущо, почесно та відповідально. Номінація «Серце медицини» в рамках медичної відзнаки «Орден Святого Пантелеймона» впроваджена цього року вперше. Вона полягає у відзначенні медичних працівників і враховує не тільки досягнення у сфері охорони здоров’я, а й соціальне служіння.
Участь у конкурсі розпочалась ще у лютому. Мене номінували від двох організацій – Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ та Асоціації медичних сестер Івано-Франківська. Підготовка до конкурсу насправді вимагає чимало затрат часу. Кожен кандидат має підготувати презентацію і відеоролик про себе, щоб представники Регіональної Ради могли ознайомитись з його кандидатурою. Кандидатури фіналістів регіонального відбору відправляються на розгляд Вищої Ради в Київ.
Відбуваються онлайн-зустріч з кандидатами і проходить голосування. Хто став лауреатом ми дізнались вже безпосередньо на церемонії нагородження у Києві, яка відбулась 27 липня. Я ніколи не працювала заради якихось нагород, хоча за 20 років у медицині та 11 років у волонтерстві дійсно зроблено багато. До речі, це я усвідомила тільки під час підготовки презентації, коли подивилась на себе збоку (усміхається). Хоча, не буду лукавити, отримати «Орден Святого Пантелеймона» – дуже приємно і я пишаюсь собою. Ціную цю нагороду як символ довіри, сили духу й служіння людям. Святий Пантелеймон – покровитель милосердя та цілительства. Тож нехай ця відзнака буде поштовхом для мене не зупинятися, самовдосконалюватись, не мовчати та не втрачати віру в силу добра.
– Номінація “Серце медицини” наголошує на важливості не тільки високого рівня професіоналізму, а й турботи та підтримки, яку медичні працівники надають пацієнтам. Розкажіть про свій шлях у медицині.
– Медицина для мене – це не просто професія, а покликання. У сфері охорони здоров’я я працюю з 2005 року і вся моя діяльність пов’язана з ортопедо-травматологією. Розпочинала свою кар’єру у травматологічному відділенні Івано-Франківської обласної клінічної лікарні. Спочатку працювала палатною медсестрою, згодом операційною, потім – старшою операційною медсестрою. Там пропрацювала з переривами на декретні відпустки майже 15 років, тому ОКЛ залишилась для мене рідною, а Наталія Ружило – «мамою медсестринства» та гідним прикладом для наслідування. У 2020 році перейшла працювати у Івано-Франківську ЦМКЛ. Із 2021 року працюю старшою медичною сестрою відділення нейрохірургії, травматології і ортопедії, реконструкції, пластичної хірургії.
– Типів медичних сестер є декілька, зокрема, маніпуляційна, перев’язочна, палатна, у поліклініці… Якими якостями повинна володіти саме операційна медсестра?
– Операційна медична сестра відіграє важливу роль у хірургічному процесі, забезпечуючи ефективну та безпечну роботу операційного блоку. Вона повинна мати високий рівень професійної підготовки, швидку реакцію, вміння працювати в команді та чітко дотримуватися правил гігієни. Надзвичайно важливим є чесність та відповідальність у дотриманні стерильності. Якщо щось трапилось з інструментом (упав, пошкоджене упакування), це не можна приховувати, варто замінити його або ще раз простерилізувати. Про це я завжди наголошую своїм дівчатам.
Для операційної медсестри важливо взаєморозуміння з хірургом. Вона має відчувати лікаря, «читати» його думки по очах, рухах, бути його «правою рукою». Також важливим є наявність емпатії до пацієнта. Зазвичай, всі пацієнти бояться заходити в операційний блок. Під час підготовки до операції ми намагаємось поспілкуватись з хворим, якось пожартувати, щоб зменшити його хвилювання та відволікти від негативних думок. Людяність дуже важлива, навіть, коли ти в масці та в окулярах і пацієнт не бачить твого обличчя. Операційна зала для мене – це моя «душа», це особливе середовище, де я «розчиняюсь».
– Що входить в обов’язки старшої операційної медсестри?
– Як старша операційна медична сестра я відповідаю за організацію роботи операційного блоку, забезпечення необхідним обладнанням та матеріалами, контроль за стерильністю інструментарію, навчання молодшого медичного персоналу, взаємодію з лікарями та ведення медичної документації. Також намагаюсь власним прикладом надихати колег на милосердну та відповідальну працю та зберігати здорову, доброзичливу атмосферу у колективі.
– Хоча медицина базується на науці, багато лікарів і медсестер дотримуються певних традицій, пов’язаних із удачею та уникненням ускладнень. Чи є у вашій команді якість прикмети та забобони? Що можна робити перед операцією, а чого не варто?
– Ми не забобонні, але маємо кілька прикмет, які (ми надіємось) приносять удачу. Так, ми ніколи не кажемо пацієнту, скільки часу буде тривати операція, а відповідаємо: «Поки не зробиться». Звісно хірурги, анестезіолог та медсестри знають об’єм роботи і скільки часу орієнтовно потрібно на оперативне втручання, але ні пацієнтам, ні їх родичам ми про це не кажемо. Також я завжди вдягаю стерильну рукавичку хірургу з лівої руки. Так мене навчили у травматології ОКЛ. Змінивши місце роботи, я перевчила на ліву руку і хірургів у ЦМКЛ (сміється). Чому саме на ліву? Не знаю. Мабуть, на удачу. Ще у хірургів є прикмета одягати операційну футболку навиворіт. Також перед чергуванням ми ніколи не бажаємо один одному «спокійної чи легкої зміни».
– Як змінилась робота медиків ЦМКЛ під час повномасштабної війни? Чи пам’ятаєте ваших перших пацієнтів з бойовими травмами?
– Повномасштабна війна принесла багато викликів, але наші медики гідно їх прийняли й успішно справляються з найтяжчими випадками. Перші пацієнти із бойовими травмами потрапили до нас у березні 2022 року. Ми пам’ятаємо їх досі і вони нас теж. Першим у відділення потрапив воїн 10 ОГШБр «Едельвейс» Петро із Коломийщини, який отримав поранення на Житомирській трасі під Малином внаслідок ворожого танкового обстрілу. У нього було дуже важке поранення нижньої кінцівки. У одній з житомирських лікарень йому вже хотіли ампутувати ногу, адже вона була у дуже нехорошому стані, порвані м’язи вже почали загнивати.
Та наші лікарі взялись витягувати його – чистили, вимивали, шили, пришивали. Петро переніс дуже багато операцій – у ЦМКЛ, а згодом за кордоном, і в результаті кінцівку вдалось зберегти. Нещодавно у нього народилась донечка, з якою він завітав до нас у гості. Це був дуже приємний момент. Другим пацієнтом із бойовою травмою був Михайло Попадюк – працівник франківської муніципальної варти «Добродій». У нього теж було тяжке порання нижньої кінцівки, на ногу ставили апарат зовнішньої фіксації. Він провів у ЦМКЛ довгий час, але, дякувати Богу, став на ноги.
З кожним місяцем роботи ми налагоджували роботу, наші лікарі вчились, вдосконалювались, опановували нові методи лікування, біля них набирались досвіду і ми. Був період, коли у відділення поступила велика кількість військових із задавненими травмами, 50% ліжок були заповнені учасниками бойових дій. Зараз вже набагато легше, є напрацьована методика, досвід роботи з бойовими травмами. Ще один виклик, який принесла війна – кадровий голод у лікарнях – багато медиків пішли на фронт, багато виїхало з країни. Особливо відчувається нестача середнього медперсоналу. Робота важка, заробітна плата невисока. Медицина – це покликання, щоб якісно працювати її треба любити.
– Розкажіть про свій волонтерський шлях. Він розпочався ще у 2014 році із виготовлення сухих борщів. Згодом ви почали займатись організацією дозвілля для діток та психологічною підтримкою дружин воїнів. Також координуєте процес виготовлення перфорованих маскувальних сіток…
– Коли мій чоловік Богдан підписав у 2014 році контракт із ЗСУ, це був для мене великий стрес. Нашому старшому синові було тоді всього півтора року, однак я не могла сидіти без діла. Сестра запропонувала виготовляти сухі борщі. Спочатку робили для підрозділу, в якому служив чоловік, згодом почали передавати іншим військовим формуванням у зону АТО. Перша ротація чоловіка була у Кримське, на початку 2015 року там була дуже складна ситуація.
Волонтерство, окрім допомоги військовим, стало для мене розрадою, щоб не зійти з розуму від хвилювань. Згодом до нашої діяльності долучились інші дівчата, люди допомагали з продуктами. Ми навіть влаштовували цибулеві вечорниці – нарізали цибулю і всі дружно плакали (сміється). Коли у зоні АТО ситуація із харчуванням більш-менш покращилась, координаторка Центру допомоги учасникам АТО Вероніка Дичковська запропонувала мені очолити в Центрі напрямок організації дозвілля для дітей військовослужбовців.
Потім капелан Івано-Франківського клінічного центру паліативної допомоги, отець Ярослав Рохман запропонував мені організувати групи підтримки для жінок учасників бойових дій – які чекають чоловіків з війни, для дружин демобілізованих. Також певний час я працювала офіс-менеджеркою в Івано-Франківській міській асоціації учасників АТО. Спілкування з військовослужбовцями та ветеранами дало мені великий досвід та розуміння їхньої психології, які метаморфози з ними відбуваються після повернення з війни у мирне життя, як їм можна допомогти.
– У 2018 році ви стали співзасновницею ГО «Дружина воїна». Що вдалось реалізувати за понад п’ять років діяльності організації?
– На заходах дозвілля для діток та групах підтримки з отцем Романом Рохманом ми познайомились із великою кількістю дружин військових, з деякими здружились, почали спілкуватись, ділились власним досвідом зцілення невидимих травм війни, об’єдувались у допомозі воїнам. Так появилась ідея створення громадської організації. Спочатку в ГО було десять жінок, сьогодні її актив складається із майже тридцяти осіб. Однак, ми не обмежуємось у допомозі та підтримці тільки учасниць організації, а проводимо заходи для всіх охочих дружин учасників бойових дій.
Стараємось організовувати зустрічі на різні теми, щоб кожна змогла знайти щось для себе. Особливо користуються попитом одно-дводенні поїздки, мандрівки у гори, екскурсії, тематичні заходи для дітей, сімейні заїзди. Часто ГО «Дружина воїна» проводить благодійні аукціони, ярмарки, фотовиставки, щоб не тільки перезавантажити себе, а й допомогти нашим оборонцям.
– Протягом кількох крайніх років ви координуєте процес виготовлення маскування та пройшли шлях від плетіння сіток із трикотажу до виробництва перфорованих сіток. Які переваги мають сітки-витинанки?
– Маскувальні сітки ми плели ще до повномасштабки. Якраз за два дні до повномасштабного вторгнення нам прийшли свіжі рулони тканин і ми повісили нову основу для плетіння сіток. 25 лютого 2022 року ми всі зійшлись в офіс і почали активно плести маскування. У перші місяці повномасштабки було багато охочих допомагати. Згодом деякі з цих людей відкрили власні локації з плетіння сіток в Івано-Франківську, що збільшило можливості закривати запити фронту. Потім ми перейшли із трикотажоплетіння на спантбонд, сітки з якого виходили дуже легкі.
Однак, з часом охочих плести сітки відчутно поменшало. Я розуміла, що треба щось змінювати, аби далі підтримувати ЗСУ. Тим паче, що запит на маскування був і є постійно. Восени 2022 року волонтерка Анна Масляк натрапила у соцмережі на допис однієї з київських волонтерок про перфоровані сітки. Вона придбала для цього спеціальний прес у Дніпрі. Його встановили в приміщенні одного із заводів Івано-Франківська і робота закипіла з новою потужністю. Вже більше року ми виготовляємо перфоровані сітки у майстерні Гуманітарного штабу УМГ.
Також тут шиємо евакуаційні ноші. Принцип виготовлення перфорованої сітки такий: спанбонд розрізаємо, складаємо на потрібний розмір, підсуваємо під прес, яким вибиваємо дірки. Якщо потрібно – зшиваємо тканину на машинці. Механізація роботи дуже економить час та суттєво зменшує потребу у людському ресурсі. До прикладу, стандартну сітку 5 на 6 метрів ми можемо виготовити за 20 хвилин. Колір тканини для сітки добираємо відповідно до пори року. Військові накривають нею як техніку, так і бліндажі й інші об’єкти. Особливий попит на них у розвідки. Бо вони легкі, компактні, їх простіше скласти, перевезти і вони не намокають.
– А яка ситуація із донатами на четвертому році повномасштабки?
– Складна, особливо у літній період. Окрім зборів у соцмережах, шукаємо фінансування, де тільки можемо – пишемо гранти, беремо участь у різних проєктах, напряму звертаємось до місцевих підприємців. Коли у мене висять запити від воїнів, а виготовити сітки немає з чого, то я більше ні про що думати не можу. Найбільший мій страх – не встигнути. На жаль, я вже мала такий болючий досвід…
– Пані Тетяно, у вас дуже відповідальна, фізично і морально виснажлива робота у лікарні. Плюс волонтерство, психологічна підтримка дружин воїнів, постійне хвилювання за власного чоловіка, виховання двох діток… Як ви все встигаєте? Звідки черпаєте сили, енергію та натхнення?
– Насправді, я встигаю не все. Особливо, достатньо часу приділити власним дітям. Якраз мої синочки, їхні обійми і є для мене джерелом сили та натхнення. Коли геть зле, люблю проїхатись автомобілем з музичкою. І, як би це банально не звучало, я знаходжу життєву енергію у допомозі людям. В операційній ми помагаємо людям відновити здоров’я та повернутись до повноцінного життя – як цивільним, так і військовим. І це надихає. До захисників у мене особливе відношення. У нас лікуються бійці з цілої України і не завжди поруч з ними є рідні чи близькі люди.
Так само «заряджає» і допомога фронту – коли воїни з вдячністю відгукуються про маскування, яке врятувало їм життя, зменшило кількість поранених, десь сітка затримала ворожий дрон… Це безперервний процес – ти вкладаєш, але ти й отримуєш. Так зване «ресурсне колесо» – є виснаження і, водночас, «зарядка». Дякую Господу, що маю можливість допомагати людям – як медик і як волонтер. Даруючи людям любов та увагу, ми отримуємо незрівнянно більше, ніж віддаємо.
Інтерв’ю записала Мар’яна СЕРЕДЮК
Залишити коментар