Здається, що на небезпеку та непорядок на вулицях чи поведінку сусідів нарікають лише наші сучасники, а насправді й у давні часи людей турбували ті ж проблеми: бруд, небезпечний рух транспорту, неякісні послуги та байдужість чиновників.
Завдяки тогочасній пресі ці голоси невдоволення дійшли до нас, дозволяючи зазирнути у повсякденне життя міста понад сто років тому, пише Західний кур’єр.
Пошта, транспорт і новинки технічного прогресу
На зламі ХІХ і ХХ століть мешканці Станиславова часто нарікали на роботу пошти. Так, у 1888 році вони скаржилися, що листоноші надто повільно працювали і на віддалених вулицях не розносили листи двічі на день, як вони це мусили робити. Але міська преса заступалася за поштових працівників, адже тоді на ціле місто їх було лише шість, і вони просто фізично не могли виконати такий величезний обсяг роботи. Преса наголошувала, що кількість листоношів у місті варто було би збільшити хоча би ще на двох. Замало було у місті й поштових скриньок для листів, зокрема мешканці вулиці Липової (тепер вул. Шевченка) скаржилися, що на їхній вулиці не було жодної, тому їм доводилося далеко ходити, щоб відправити листа.
В 1905 році пошта запровадила нововведення – з того часу мешканці міста не отримували посилки самостійно на пошті, а їх розвозили поштовими возами адресно кожному отримувачу. Однак не всі позитивно оцінили цю нову послугу. В листопаді 1905 року містяни скаржилися, що через недостатню кількість возів посилки до адресатів на віддалених вулицях доставляли запізно. Це значно ускладнювало життя, адже тоді мешканці не могли прийти і самостійно отримати посилку, а мусили чекати, поки її привезуть.
Викликали нарікання у містян і деякі новинки технічного прогресу, зокрема автомати для продажу, які після вкидання монети мали видавати цукерки, шоколадки, сірники та інші дрібнички. У 1909 році один із дописувачів газети «Кур’єр станиславівський» назвав їх пастками для грошей: «Нещодавно я вкинув до автомату, що стоїть на пероні залізничного вокзалу, три монетки по 10 галерів. Але чи то через неналежне функціонування автомату, чи то з інших причин я не отримав ні потрібних предметів, ні назад моїх грошей. Я звернувся зі скаргою до залізничних працівників, але вони мені повідомили, що такі скарги чують дуже часто. А їх варто би адресувати до центрального офісу фірми, що виробляє ці автомати і знаходиться у Відні. Залишається тільки дивуватися, що керівництво вокзалу дозволяє встановлювати подібні автомати, які є звичайними пастками для грошей. Покупці повинні мати право отримати або відповідні товари, або повернення грошей, які вони вкинули в автомат».
Перший кінотеатр Станиславова «Уранія» станом на 1908 рік не мав нумерованих місць, через що глядачі мусили або приходити заздалегідь, щоб зайняти кращі місця, або вдовольнятися гіршими, якщо вони спізнилися. Через це виникали різні конфлікти і непорозуміння. Міська преса зверталася до керівництва кінотеатру з проханням запровадити нумеровані місця у глядацькій залі.
В 1910 році містяни скаржилися на автомобілі, власники яких їхали вулицями надто швидко. Зазначалося, що якийсь необережний автомобіліст у тому році наїхав на служницю Крайндлю Шехтер, яка зазнала важких травм. Втім, діставалося і візникам фіакрів, які перед готелем «Центральним» влаштували собі стоянку і поводили себе дуже шумно – так, що мешканці сусідніх кам’яниць уночі не могли склепити очей.
Наступного 1911 року багато скарг надходило на неналежне обслуговування телефонів. А найгірше вони чомусь працювали саме тоді, коли телефонну станцію обслуговували телефоністи чоловічої статі. Тоді до телефонної станції було дуже складно додзвонитися і, до того ж, телефоністи часто були неввічливими з абонентами.
Побут і порядок
Важливою проблемою для Станиславова кінця ХІХ століття була недостатня кількість колодязів, адже у місті ще не було централізованого водопостачання. Так, у 1886 році через забруднення води закрили єдиний колодязь, що знаходився на Торговиці (тепер парк Воїнів-інтернаціоналістів), і кілька сотень мешканців з будинків поблизу мусили йти по воду до дальніх криниць. А взагалі на Торговиці, де тоді відбувався продаж худоби, брак води став справжньою катастрофою. Бо ні людям втамувати спрагу, ні худобу напоїти. Ще три роки тому Повітова рада запланувала будівництво нового колодязя на Торговиці, але роботи затягнулися на невизначений час. В 1888 році на відсутність колодязя на їхній вулиці скаржилися й мешканці вулиці Собеського (тепер вул. Січових Стрільців). Раніше там був колодязь перед будинком № 40, але його закрили з санітарних міркувань. Влада міста прийняла рішення той колодязь почистити і знову відкрити для користування мешканців. Але ніякі очисні роботи довго не проводилися, тому мешканці мусили написати звернення до міської ради.
Проте найчастішими були скарги на безлад та антисанітарію. Зокрема в 1886 році дописувач газети «Кур’єр станиславівський» нарікав на купи сміття у місті:
«Станиславів узимку виглядає ще більш-менш добре. Мороз робить твердою землю, а біле покривало снігу приховує весь бруд і непорядок. А восени, незважаючи на асфальтовані хідники і газове освітлення, ми бачимо на вулицях бруд і смердючі канали. Міська рада призначила санітарну комісію, яка видає дуже правильні звернення до мешканців, але більше нічого не робить. А тим часом канал навпроти скверу Краттерівка (тепер Вічевий майдан – Авт. ) смердить, а площа Міцкевича – то один великий смітник. Що ж тоді говорити про передмістя? Часто там не можна пройти тротуаром, бо він завалений якимось сміттям чи соломою. Не кажучи вже про подвір’я кам’яниць, де часто купи сміття об’ємом у кілька метрів кубічних. Навесні я бачив біля помешкання двох міських радних здохлого кота, який валявся там уже хтозна скільки часу. Тут треба також згадати про звичай наших слуг викидати кухонне сміття просто на подвір’я чи на вулицю. Крім того, деякі купці розпаковують на вулиці товари, а папери залишають, і їх потім вулицями носить вітер».
На непорядок скаржилися й мешканці вулиці Зарванської (тепер вул. Заклинських – Авт.). В 1887 році вони написали колективну скаргу до міської ради, у якій ішлося про те, що ця вулиця, яка пролягала поблизу від броварні Седельмаєра, була у «повному середньовічному занедбанні», якщо говорити про її чистоту та освітлення. Вона мала вигляд брудного провулку в самому центрі міста. Мешканці вимагали, щоб вулицю очистили від болота і сміття, щороку посипали шутром і проклали хідники хоча б на частині вулиці. Подібна ситуація була і на вулиці Зосина Воля (тепер вул. Коновальця). В 1889 році мешканці скаржилися на те, що на поля нижче порохового складу, який знаходився на Зосиній Волі, виливалися екскременти. Люди просили, щоб влада міста видала відповідну заборону, яка би захищала їх від такого неподобства, яке могло стати джерелом інфекцій та епідемій. Мешканці Зосиної Волі також скаржилися, що біля криниці на цій вулиці завжди панував тлум. Люди прали біля неї, мили посуд, а візники фіакрів напували коней. В результаті бруд нерідко потрапляв у криницю і забруднював воду.
Безпека
Важко повірити, але у 1886 році джерелом небезпеки для містян була … римська лазня. Цей гігієнічний заклад знаходився на сучасній вул. Грушевського, проте будинок був у такому поганому стані, що з фасаду сипалася штукатурка. Того року один місцевий лікар, який проходив повз римську лазню, мало не загинув через те, що з лазні на нього впав шматок карнизу. Незважаючи на численні попередження, власник не хотів відремонтувати кам’яницю, хоча з неї щодня відпадали шматки. Перехожі намагалися обходити стороною небезпечну будівлю.
Наприкінці ХІХ століття Станиславів був потужною військовою базою, де квартирувався багаточисельний гарнізон. Така велика кількість військових також вносила дискомфорт у щоденне життя містян. В 1887 році мешканці вулиці Нової і Ґолуховського (тепер вул. Чорновола – Авт.) надіслали звернення військовому керівництву відносно того, що тротуари не є місцем для військових навчань, і військові не можуть використовувати їх для своїх маршів. Бо певний час офіцери вели військові підрозділи на навчання тротуарами, змушуючи пішоходів давати їм дорогу, сходячи з тротуару в болото. Незважаючи на це звернення, в 1889 році газета «Кур’єр станиславівський» повідомила, що військові все ще гарцювали тротуарами:
«Близько полудня, коли найбільший рух, батарея артилерії на великій швидкості, яку тільки може розвинути кінь, їхала людними вулицями міста. Обійшлося без нещасливих випадків, але налякані перехожі ледве встигали відскочити».
Того ж року мешканці вулиць Ґіллера (тепер вул. Гординського – Авт.) і Казимирівської (тепер вул. Мазепи – Авт.) скаржилися на військову пекарню, яка сильно димила, а інколи з неї падали вогняні іскри. Коли пекарня працювала, всю околицю огортав дим, а іскри могли стати причиною загоряння чийогось будинку.
Наступного 1890 року містян хвилювало самоуправство з боку деяких господарів, зокрема одного пана, що мешкав по вул. Липовій. Під час танення снігу він трохи підняв дві плитки на хіднику, щоб вода краще стікала з його подвір’я до рову. Собі він зробив краще, але перехожі або спотикалися, або втрачали рівновагу, коли наступали на ті дві плитки, і ризикували впасти. Саме це сталося з якимось торговцем склом і порцеляною, який ніс великий кошик зі своїм товаром. Захитавшись на плитках, він упав, а з ним і корзина зі склом. Коли бідолашний підвівся і захотів позбирати товар, то виявив, що збирати вже нічого, бо посуд перетворився на череп’я. Як же це негарно – робити добре собі, створюючи проблеми іншим.
Хвилювала містян і кримінальна ситуація. В 1905 році мешканці вул. Коперника скаржилися через те, що їхньою вулицею вечорами і ночами бродили якісь підозрілі типи, які зачіпали перехожих, вчиняли крадіжки і спустошували сади. Поліцейські чомусь рідко навідувалися на цю вулицю, тому мешканці мусили займатися самозахистом і відлякувати злодіїв револьверними пострілами.
Попри всі ці скарги, Станиславів поступово змінювався і розвивався, долаючи свої проблеми крок за кроком. Чимало з тих труднощів сьогодні вже здаються безмежно далекими і навіть химерними. Та водночас у цих наріканнях легко впізнати знайомі мотиви, адже і сучасні мешканці Івано-Франківська дуже полюбляють скаржитися. І це, мабуть, найкраще свідчення того, що змінюються часи, технології й обставини, а людська натура залишається незмінною.
Олена БУЧИК
Залишити коментар