Історія капітана на позивний «33» – це шлях від футбольного поля до залізобетонних руїн ДАПу, від юного солдата-добровольця до досвідченого командира. Донедавна він служив у мотопіхотному батальйоні 10 ОГШБр «Едельвейс». Зараз приймає нову для себе і вищу посаду в структурі прикарпатської «десятки».
Про «коридори» через ворожі блокпости, маму на фронті та еволюцію сміливості — у великому інтерв’ю із захисником, який присвятив Збройним Силам України вже понад 10 років, інформує Західний кур’єр із посиланням на Мотопіхотний батальйон 10 ОГШБр “Едельвейс”.
Замість бутсів – берци: від професійного футболіста до ЗСУ
— Ваша служба почалася в 2013-му році, незадовго до Революції Гідності?
— Так, це був травень 2013-го. Я прийшов у військкомат сам, добровільно. На той момент я був напевне єдиним хлопцем із села, який виявив таке бажання. Моє життя мало бути пов’язане з великим футболом. Навчався в Броварському вищому училищі фізичної культури під Києвом, куди вступив ще після 6-го класу. Постійні змагання, поїздки за кордон, професійна підготовка… Але травми поставили хрест на кар’єрі футболіста в 2011-му. Тож після футболу я дуже захотів стати військовим.
— Пішли служити строкову?
— Ні, у 20-ть років став контрактником, але довго це все тягнулося. Тоді військкомати працювали інакше, ніж зараз. Спершу мене хотіли відправити у внутрішні війська МВС, але я не хотів туди. Потім морська піхота «загорілася» мною, та й вони щось довго тягнули. Не могли визначитися, в яку частину мене відправити. Чекав-чекав. Не стримався, прийшов сам в облвійськкомат. Хочу служити, а тут систему «клинить». Приїхав з обласного військкомату в районний і там підписав контракт. Служив в повітряних силах, в роті охорони на одному з аеродромів.
А згадуючи Революцію Гідності, то я теж був там. Взяв відпустку під час служби, поїхав на Майдан, пробув там весь період відпустки. Повернувся в частину вчасно без «зальоту», і тут прийшла телеграма: потрібні добровольці в 95-ту бригаду. Я написав рапорт першим. За три дні вже був у 95-тій, на базі якої формувався 90-й окремий аеромобільний батальйон.
«Малий» серед велетнів
— Ви потрапили в ДАП від початку боїв у 2014-му? Дивлячись на ваш вік, мабуть, ви тоді були наймолодшим серед «кіборгів»?
— У батальйоні я був наймолодшим, тому й позивний отримав «Малий». Якщо чесно, я цікавився тим, хто був наймолодший в Донецькому аеропорту. Там був ще хлопець із «Правого сектору», який мав всього 18. Наймолодшим захисником ДАПу був не я.
І в аеропорті теж не був від самого початку. У 95-ту я прибув у вересні, навчання бойові злагодження. На базі мого батальйону та 5-го штурмового створили 81-шу десантну-штурмову бригаду. І в аеропорт перший раз заїхав 6 грудня о 4-й ранку. Це був період так званих «коридорів», коли ми проїжджали через «сєпарські» блокпости. Це був такий сюрреалізм: вони нас обшукували, а потім ми їхали боронити термінал. Багато хто знімав це на телефони, у мене теж було багато унікальних фото й відео, але вони всі вони втрачені. Старого телефону нема.
— Ви були водієм, але пішли в сам термінал. Чому?
— Я був водієм, скоро призначили командиром відділення інженерно-саперного взводу. Знав роботу сапера. У ДАПі я став «сапером-піхотинцем» або, можна сказати «сапер-десантик». Комбат мене дуже оберігав, не хотів пускати «на перед», але я просився не раз. Мав бути наказ, і я його випросив. Не міг інакше.
— Відчутно відрізняються тодішні бої з теперішніми?
— Звичайно, і дуже сильно. Зараз війна дронів. Ти бачиш ворога за кілометри. Розвідка працює на іншому рівні, на великих відстанях спостереження. А тоді ми билися в притул. Можна було залізти в тил противника, що він ні про що й не здогадався. Це були стрілецькі дуелі на відстані 5, 2 метрів. Ти чув їхні голоси за гіпсокартонними стінами, чув, як вони дихають. Наші машини заїжджали прямо в новий термінал ДАПу. І ми, фактично, проїжджали на долоні у противника по злітній смузі. Якщо дивилися фільм «Кіборги», то сцена з «неповними бачками» палива дуже близька до того, як воно виглядало насправді.
На прориви були лічені хвилини під шаленим вогнем. Ми пролітали по злітній смузі, як на долоні у під..ів. Вони бачили нас, ми бачили спалахи з їхніх позицій. І коли ти вже всередині, там уже немає значення – водій ти, сапер чи зв’язківець. Ти – десантник.
Тримали кругову оборону по периметру на різних поверхах. Там, де було ближче до старого терміналу, звідки вони могли підповзти впритул, стояли наші кулеметні розрахунки. В інших місцях, де працювали снайпери, треба було просто вміти дуже швидко перебігати, щоб не «зловити» кулю. В самому терміналі ми були в оточенні: за який кут не заховаєшся, звідки не виглянеш – ти всюди під прицілом. Це була війна в притул, на відстані витягнутої руки, де кожен із нас, незалежно від посади, ставав штурмовиком.
Про випадковості, що рятують життя
— Ви були в ДАПі до самого кінця?
— Мене забрали з аеропорту з пневмонією наприкінці грудня. Я відновився і мав заїжджати знову в січні, якраз коли йшли фінальні штурми, щоб забрати тіла наших хлопців. Був у групах, які формував комбат Кузьміних, але в останню хвилину не потрапив на ту машину. Можливо, це мене й врятувало від полону, бо майже всі, хто був у тій групі, потрапили до рук ворога.
— Спілкуєтеся з друзями-«кіборгами»?
— Мій друг Володимир Коляда (позивний «Живчик»), з яким ми разом ходили на прем’єру фільму про кіборгів, вижив у 2015-му, мав поранення, але загинув уже в 2022-му. Він був справжнім воїном. Зараз я підтримую зв’язок лише з двома «кіборгами» з мого періоду – це майор Володимир Небір і Артем Коваленко, який був нашим медиком. У нього четверо дітей, зараз не служить. Ми всі троє тоді були солдатами.
Родинний фронт
— У мережі можна знайти відео-репортаж з вами, відзнятий перед вашим виїздом на автовокзалі в Івано-Франківську. Там була вся ваша родина…
— Так, мені тоді було всього 21. На відео є мій тато, він уже помер, на жаль. Мама, брат, сестра, майбутня дружина … А з 2021 року мама служить разом зі мною в бригаді, в батальйоні забезпечення. Можна сказати, син показав приклад, а мама підтримала.
— Тоді ви казали журналістам, що хочете здобути вищу освіту. Ви вже тоді хотіли обрати саме військовий університет?
— Так, я дуже хотів поступити у військовий інститут, але якийсь час не міг для себе оприділитись, куди йти вчитися. Після того як комбат Кузьміних потрапив у полон, замкомбата був Баранов Віктор Анатолійович, підполковник Красота був ТВО командира батальйону, вони мене буквально виштовхали вчитися. Так я став кадровим військовим, а за розподілом прийшов в «Едельвейс». Тут мені дали позивний «33».
«Тоді яйця були міцніші»
— Порівнюючи себе 20-річного в ДАПі та себе теперішнього в 30-ть років, сміливість не змінилася?
— Чесно кажучи, стало складніше психологічно. Тоді все виглядало простіше: є ворог, є автомат, є стіна. Якщо чесно, тоді у нас «яйця були міцніші». Ми діяли на чистому адреналіні й відчаї. Зараз я офіцер, на мені відповідальність за людей, за планування.
Я не хвалюся своїм досвідом перед солдатами, але якщо треба мотивувати, розповідаю, що починав з «нуля» буквально. Я не знав нічого. Війна – вона така, що в один рік одна, наступний – зовсім інша. Потрібно розвиватися постійно.
— Що ви відчуваєте сьогодні, згадуючи дні оборони в аеропорті?
— Розумію, що це було тільки загартування. Велика війна була неминучою. ДАП навчив нас головному – ворога можна і треба бити, навіть коли ти в повному оточенні.
Історична довідка: 242 оборони
Оборона Донецького міжнародного аеропорту імені Сергія Прокоф’єва стала однією з найгероїчніших та водночас найтрагічніших сторінок у сучасній історії України. Бої тривали з 26 травня 2014 року по 22 січня 2015 року.
- «Кіборги»: Саме так ворог назвав українських захисників за їхню надлюдську витривалість у нелюдських умовах. Коли залізобетон терміналів почав плавитися і розсипатися від снарядів, люди продовжували тримати оборону. Звідси пішов відомий вислів: «Люди витримали — не витримав бетон».
- Гаряча фаза: Найзапекліші бої розгорнулися взимку 2014–2015 років. Герой нашого інтерв’ю заїжджав у ДАП 6 грудня — саме в цей час протистояння перейшло у фазу боїв на критично близьких відстанях (кілька метрів) усередині самих терміналів.
- 90-й окремий аеромобільний батальйон: Це підрозділ, сформований на базі 95-ї бригади (згодом увійшов до складу 81-ї ДШБ), який брав на себе найважчі ротації в останні місяці оборони. Саме бійці 90-го батальйону під керівництвом Олега Кузьміних тримали Новий термінал до останнього.
- Фінальні дні: 19 та 20 січня 2015 року терористи підірвали перекриття Нового термінала. Під завалами загинули десятки захисників. 22 січня вцілілі бійці залишили руїни аеропорту, оскільки будівля була повністю зруйнована і більше не мала об’єктів для фізичного утримання позицій.
- Втрати та пам’ять: За час оборони, за різними даними, загинуло понад 100 українських військових, ще понад 400 отримали поранення. 20 січня в Україні офіційно встановлено Днем пам’яті захисників Донецького аеропорту.
Залишити коментар