Роман Хвилюк на війні з першого дня повномасштабного вторгнення. Ще під час АТО він покинув роботу та кар’єру, щоб працювати інструктором одного з навчальних центрів. А 24 лютого 2022 року без вагань приєднався до територіальної оборони Івано-Франківська, згодом воював на Запорізькому напрямку на посаді гранатометника 78 батальйону 102 бригади ТрО.
Свою дружину Валентину Балик він зустрів ще у 2019 році, але одружилися вони у розпал війни. Пара побралася взимку 2023-го, змістивши заплановане весілля на місяць, через травмування Романа. Того ж року захисник демобілізувався. Нещодавно Роман Хвилюк отримав відзнаку від Івано-Франківської міської ради «За честь і звитягу».
Валентина Балик народилася у Львові, працювала перукарем у престижному салоні краси. З початком війни свої вільні від роботи дні вона стала проводити у військовому госпіталі, де стригла, допомагала в побуті та всіляко підтримувала важкопоранених захисників. Після одруження вона переїхала в Івано-Франківськ, де продовжує волонтерську діяльність у різних організаціях, закриває збори та потреби для батальйону, де служив її Роман, та інших підрозділів.
Про свою історію кохання під час війни, проблему зростання кількості розлучень в сім’ях, де є військовослужбовці, труднощі повернення ветеранів до мирного життя та сім’ї, які пара пережила на власному досвіді – Роман Хвилюк та Валентина Балик розповіли «Західному кур’єру».
«Перші місяці у Гуляйполі ми копали практично без перерви»
42-річний ветеран Роман Хвилюк народився та виріс в Івано-Франківську. Збудував кар’єру в одній з популярних мереж побутової техніки – від продавця до керуючого магазином. Також успішно працював у сфері оптової торгівлі. Вперше з військовою справою він зіткнувся в січні 2015 року, під час четвертої хвилі мобілізації, коли тривала АТО.
«Я добровільно пішов у ТЦК, хоча мав звільнення від служби через інвалідність другої групи у сина. 2015-16 роки провів на Яворівському полігоні на посаді інструктора. Мені довірили цю роботу, коли побачили, що я маю гарний досвід роботи з людьми. На службі я провів півтора року», – розповідає Роман Хвилюк.
Повномасштабне вторгнення він зустрів вдома у Івано-Франківську.
«Коли в Івано-Франківськ прилетіла перша ракета, як не дивно, я відчув полегшення. Бо нарешті сталося те, що мало статися. Вторгнення Росії я сприйняв, як логічне завершення АТО. Тому 24 лютого я вже знав, що я буду робити. За день завершив всі свої робочі справи і доєднався до територіальної оборони. А у квітні, прямо у Великодній понеділок, вже в складі 78 батальйону ТрО, нас відправили тримати оборону на Запорізький напрямок. Той час мені пам’ятається піднесенням серед хлопців, відсутністю страху. Кожен був готовий віддати життя, але ніхто не йшов вмирати», – каже ветеран.
Роман Хвилюк отримав посаду гранатометника та позивний «Хром». Хоч добровольці і пройшли 30 днів спеціальної підготовки, про всі тонкощі війни дізналися уже на полі бою.
«Ми навіть не знали, якими мають бути окопи. Спочатку думали, що достатньо викопати яму по коліна. Коли потрапили на другу лінію, зрозуміли, що, як мінімум до пояса. А вже на нулі, коли сиділи за кілометр від ворога, збагнули, що треба рити якнайглибше. Через те, що ми не мали цього елементарного знання відразу, дуже багато хлопців у перші півроку служби отримали спінальні поранення», – зізнається Роман Хвилюк.
Також на фронті до захисника прийшло ще одне усвідомлення: головний друг піхотинця не автомат, а кирка та лопата.
«Перші місяці у Гуляйполі ми копали практично без перерви, спали по кілька годин на день. На позиції, яку ми мали тримати, на той момент, не було взагалі нічого, крім поля та посадки довкола. Ми рили окопи, будували бліндажі під постійними обстрілами. Крім того, ми також виходили на позиції, які тримали іноді навіть по кілька тижнів. Мій рекорд – 21 день», – говорить Роман Хвилюк.
Штурми і контактні бої в перші місяці війни на його позиціях не були частими. Але свою першу сутичку з ворогом Роман Хвилюк ніколи не забуде:
«Це було напередодні Нового року-2023. 28-го грудня росіяни почали активно штурмувати наші позиції. Під час одного з боїв загинув наш побратим Юра Стецик, іншого забрали в полон. Коли пролунав підйом по тривозі, я був на відпочинку. Ми всі кинулися в посадки. Почався наступ. Ми отримали вказівку переміститися. Це було дуже небезпечно, бо ділянка, яку ми мали для цього перебігти, прострілювалася. Але ми виконали наказ, рушивши через лісову смугу. Я разом з сімома побратимами, серед ночі, в тотальній темноті, натикались на дерева, ями, падали, але нову позицію зайняли. Але, через деякий час, росіяни все таки нас помітили, почали гатити з важкої техніки так, що нас понакривало землею. Слава Богу, тоді в нас обійшлося без двохсотих, але багато хлопців отримали сильні контузії. Я серед них», – розказує Роман Хвилюк та додає, що двох побратимів сам евакуював з поля бою.
У переддень Нового року, через наслідки контузії, ветеран потрапив у госпіталь.
«Отримати контузію на війні – це, як загнати скалку. Але моя почала дуже погано мені відгукуватися через деякий період часу. Постійний шум у вухах, головний біль, який не можливо було витримувати. Я лікувався приблизно місяць і повернувся на службу», – розказує ветеран.
«В якийсь момент я відчув, що без Валі я сам один у цьому світі»
Зі своєю дружиною Валентиною Балик Роман Хвилюк познайомився у 2019 році. Але зізнається, що про одруження почав думати саме під час війни.
«Ми почали зустрічатися ще в 2019 році. Валя жила у Львові, я в Івано-Франківську. Наші стосунки, які ми будували на два міста, були схожими на гойдалки. Сварилися, мирилися, постійно один одному дорікали, підозрювали. Після чергової сварки, ми залишилися «друзями». Але все одно ввесь час переписувалися, дзвонили, підтримували одне одного. Коли почалася війна і мене відправили на фронт, це спілкування стало для мене ще ціннішим. Не буду заперечувати, що зробити пропозицію Валі мене підштовхнула війна. Після вторгнення моє коло спілкування змінилося повністю, відбулося переосмислення цінностей. Я зрозумів, що і хто мені в житті справді важливі. В якийсь момент я відчув, що без Валі я сам один у цьому світі. Без минулого і без майбутнього», – зізнається Роман Хвилюк.
Пропозицію руки і серця коханій Роман Хвилюк зробив восени 2022 року під час недовгої відпустки. Валентина Балик пам’ятає цей момент так:
«Це було у Яремче, в одному з туристичних комплексів. У нас був відпочинок «все включено», на вечерю ми спустилися у загальний зал. Мене здивувало, що крім нас там нікого не було. Я побачила, що на одному зі столів стоїть шампанське і фрукти. Кажу, «о, напевно, комусь будуть пропозицію робити». Я навіть подумати не могла, що це буду я. Роман став на коліно і вийняв обручку. Я сказала «так». Все було дуже романтично і незабутньо».
Одружилася пара у лютому 2023 року, на місяць змістивши весілля через травму Романа. Через кілька місяців, навесні, Роман Хвилюк демобілізувався.
«Коли після демобілізації, Роман повернувся додому, я знала, що буде важко»
Після повернення з фронту її чоловік сильно змінився, каже Валентина Балик.
«Роман повернувся зовсім іншою людиною. Поки він був на війні, ми постійно спілкувалися телефоном. Але ввесь масштаб зміни його особистості я побачила, коли він повернувся в цивільне життя. Майже два місяці йому було дуже складно. Як і на фронті, вдома він спав по дві години. Дві спав, дві щось робив. І так багато тижнів. До цього важко було звикнути… Були різкі зміни настрою, сварки з нічого. Ми пережили багато ситуацій, у яких раніше, слово за слово, поринули б у скандал. Але я розуміла, що конфлікти він не сприймає так само, як до війни. Що в ситуації, в якій опинилася наша сім’я, попри всю свою імпульсивність, частіше стримувати емоції маю все таки я. Чому? Бо мене переповнює до чоловіка безмежна повага, за все, що він зробив. Іноді навіть ловлю себе на думці, що поважаю його навіть більше, ніж кохаю. Ми зберегли нашу сім’ю завдяки підтримці і взаєморозумінню», – вважає Валентина Балик.
За словами жінки, у спілкуванні з чоловіком-ветераном після демобілізації, їй допоміг досвід волонтерської діяльності у військовому шпиталі Львова після повномасштабного вторгнення.
«Після повномасштабного вторгнення, в інтернеті я побачила прохання однієї волонтерки підстригти трьох хлопців у військовому госпіталі. З цього все почалося. Виявилося, що роботи для перукаря там дуже багато. Я стала проводити в госпіталі всі свої вільні від роботи дні. Півтора року я стригла, голила, мила і просто допомагала робити те, що хлопці без рук і без ніг та, в прямому сенсі, з дірками в голові, не могли самостійно», – каже Валентина Балик.
За її словами, саме госпіталь дав їй розуміння, як правильно прийняти зміни в поведінці свого чоловіка після демобілізації.
«Я бачила хлопців зі страшно скаліченими тілами, але неймовірною силою духу. Мене це дуже загартувало. Я звикла, що військові не довіряють тим, хто не носив пікселя. Тому, коли після демобілізації, Роман повернувся додому, я знала, що буде важко. Знала, що він і наші стосунки зміняться. Але також знала, що буду за них боротися, попри все», – переконує дружина ветерана.
Сам Роман Хвилюк пригадує найважчий період адаптації до мирного життя – перші два місяці після повернення з фронту.
«Саме стільки мене найбільше «паяло». Це такий стан, коли вже не боїшся смерті, але особливого бажання жити немає також… Коли ти не хочеш нікого бачити, навіть виходити з дому. Коли говориш дурниці найріднішим людям, бо думаєш, що вони не здатні тебе зрозуміти. Коли починаєш стримуватися, щоб не послати колишніх друзів при зустрічі… В такому стані дуже легко накоїти багато дурниць, бо щось всередині каже тобі, що ти маєш на це право… Але, гарна новина полягає в тому, що цей стан проходить, якщо у тебе є підтримка. В когось за місяць, в когось за два, у когось за пів року», – каже Роман Хвилюк.
«Суспільство має усвідомити, що ніхто не вертається з війни таким, як був. Бо коли твоє життя висить на волосині, це змінює твої внутрішні пріоритети. Ти вже не можеш бути таким, як колись. Із мого досвіду, щоб влитися в соціум, ветерану потрібен, мінімум, рік. Щоб повністю звикнути до мирного життя, кожному військовому знадобиться стільки ж часу, скільки він провів на фронті», – додає військовий.
«Влада пустила питання збереження сімей військових на самоплин»
Валентина Балик зрозуміла, що витягнути свого чоловіка із виру спогадів про війну зможуть тільки позитивні емоції.
«Ми стали дуже часто ходити в гори, завели песика. Я хотіла, щоб він навчився дихати повітрям без війни. Ми дуже багато розмовляли. Я стала читати книги з психології, щоб краще його розуміти. Більше часу з дітьми, менше телевізора і новин. Це маленькі кроки, але малу-помалу, в комплексі це допомогло. Роман став повертатися до цивільного життя», – каже Валентина Балик.
На жаль, далеко не кожна жінка готова допомагати чоловіку-ветерану вертатися до мирного життя, переконує Валентина.
«Цей хрест набагато легше нести вдвох. Але не кожна жінка готова розділити тягар із своєю половинкою… Десятки пар серед наших знайомих, де чоловіки на війні, розійшлись. І ця тенденція дуже невтішна. Все починається з дрібниць. Боляче чути від дружин військових, з якими ми спілкуємось, що «от, він приїхав і не хоче вмикати світло», чи «не сприймає телевізор, не може дивитися», «психує». Хто, як не кохана має розуміти, що все це наслідки травм, які чоловік отримав, перебуваючи в жахливих ситуаціях, щоб врятувати її та їхніх дітей. Жінка має бути готова, якщо треба, за руку відвести чоловіка до психолога чи іншого спеціаліста. Без сім’ї ветерану дуже важко буде повернутися до попереднього життя», – каже Валентина Балик.
Жінка пригадує, як, під час волонтерства у шпиталі неодноразово була свідком того, як сім’ї розпадаються просто після телефонного дзвінка.
«На моїх очах воїнів кидали дружини і навіть матері… Один з військових попросив мене набрати його дружину, щоб повідомити, що його забирають до Польщі на лікування. У відповідь він почув, що вона не хоче жити з інвалідом та подає на розлучення. Подібне повторювалось не раз… Це хвороба суспільства», – з гіркотою резюмує Валентина Балик.
На її думку, проблема зростання кількості розлучень у сім’ях військових – недопрацювання державної політики на всіх рівнях.
«Влада пустила це питання на самоплин. Нема ефективних програм для дружин ветеранів, щодо того, як вони мають допомагати і підтримувати своїх чоловіків після фронту. Вони або носять формальний характер і проводяться «для галочки», або працюють точково, охоплюючи дуже малу аудиторію. Так само немає достатньої підтримки для самих ветеранів. Якщо це не зміниться, то проблема розлучення у сім’ях військовослужбовців стане загальнонаціональною», – переконана Валентина Балик.
За словами Романа Хвилюка, в Івано-Франківську ветерани найбільше потребують покращення умов та розширення масштабів реабілітації, підвищення рівня доступності, зокрема в державних та комунальних установах, а також створення спеціально відведених для ветеранів робочих місць. Крім того, на його думку, психологічну допомогу ветерани мають отримувати в обов’язковому порядку.
Також, переконує Роман Хвилюк, суспільство має пишатися військовими, які пройшли війну та повернулися живими.
«На жаль, в нашому суспільстві героями вважають лише тих, хто повернувся на щиті. А багато ветеранів, які пройшли пекло та лишилися живі, і зараз один на один зі своїми проблемами, нікому не цікаві. Бо «ми вас туди не посилали». Ветеранів треба більше цінувати, розповідати людям про їхні заслуги на всіх можливих рівнях – міста, області, держави», – впевнений Роман Хвилюк.
Оксана ДЕНЕГА
Залишити коментар