Олександр Воєвода з Івано-Франківщини до війська прагнув долучитись, ще не маючи 18 років, бо хотів стати пліч-о-пліч зі знайомими, які з перших днів повномасштабного вторгнення боронили рідний край.
Історією захисника-випускника поділились на фб-сторінці Отинійського професійного ліцею енергетичних технологій, передає Західний кур’єр.
У військкомат Олександр прийшов сам: дуже хотів потрапити у свій батальйон 102 бригади ТРО, до своїх хлопців-односельців, з якими на початку війни чатував на сільському блок-посту. Тоді багато хто одразу записався у територіальну оборону, але його тоді не взяли, оскільки йому ще не було 18 років.
«Я хотів замінити своїх хлопців, дати їм можливість трохи відпочити від війни… Адже у війську дуже потрібні люди. Не треба чекати, варто самим іти захищати рідну землю. Бо рано чи пізно це доведеться робити кожному. Після навчання мене скерували до своїх на Запорізький напрямок, де батальйон вже три роки тримає позиції», – розповідає воїн.
На пілота дронів не вчився:
«Я був оператором безпілотників. Пілотом-розвідником. Розвідував, знаходив ціль. Згодом ціль відпрацьовували fpv-дрони, арта або міномети. Часом ми самі робили скиди з мавіків. Звісно, я не вчився на пілота дронів. Усьому навчили друзі – у мене дуже круті побратими, я за ними вже скучив. Вони працювали зі мною постійно, не шкодуючи вільного часу. Наша бригада, батальйон загалом дуже піклуються про особовий склад, про кожного бійця. Це мене найбільше тримало там. Тримає і тут».
З коми вийшов у своє день народження.
«Вночі 23 лютого ми з побратимом заступили на позицію. Спочатку побратим вів розвідку, вранці я його поміняв. Зробив кілька польотів, пішов забирати дрон. В цю мить – потужний вибух. Я не встиг зреагувати, мене кинуло на землю, в очах потемніло. Коли прийшов до тями, побачив, що стікаю кров’ю, одна нога відірвана, інша – переламана… Моє життя врятувала плитоноска. Дотягнувся до турнікетів, встановив два на ногу, два – на руку. Намагався з розірваною ногою добратися до побратима, оглянути його стан. На жаль, йому осколки залетіли у мозок, у спину, він мав внутрішню кровотечу… Десь за дві години до нас прийшов побратим із сусідньої позиції. Ми не виходили на зв’язок, отже – щось сталося. Він повідомив командування про нас 300-их. За нами приїхав «евак». Хлопці з піхоти завантажили нас у «Таврію», відвезли у травмопункт. Далі погано все пам’ятаю – мене обкололи медикаментами… З коми я вийшов 2 березня, якраз на свій день народження. Лікувався у Покровську, Запоріжжі, Дніпрі, Вінниці, Львові, Івано-Франківську. Тепер тут, у Коломиї. Тут я знайшов гарних протезистів з Івано-Франківська. Вони приїздили до мене перед операцією, ми спілкувалися, вивчали можливості. Буду протезуватися у них».
Захисник не падає духом і зберігає позитивний настрій. Каже, що відтепер ходитиме на металевій нозі:
«Коли дві години чекав «евак», повзав по бліндажу, розглядав свою відірвану ногу, хотів знати, як воно там виглядає… Мене більше боліла переламана нога. Я розумів тоді: головне – буду живий, все буде добре. Нема проблем: покладуть мені шматок металу, буду на металевій нозі ходити».
Олександр наголошує:
“Війна бійців трьохсотить, двохсотить, дуже потрібно оновлювати особовий склад. Потрібно мобілізуватися самим, не чекати, коли прийде ТЦК. Треба воювати за рідну землю, бо програти не маємо права”.
Залишити коментар