На зламі ХІХ і ХХ століть вечір у Станиславові був строкатим і багатоголосим. Коли денна метушня відступала, на центральній вулиці міста панували інтриги та флірт, у кав’ярнях і шинках розважалася весела публіка, у бальних залах вирували танці, а в домівки приходила спокійна «сіра година» – час для читання, роздумів і дрімоти.
Давня преса зазначала, що вечір був неначе сценою міського життя, на якій кожен грав свою роль, пише Західний кур’єр.
На прогулянці
Після заходу сонця містяни здійснювали традиційний променад у центрі міста. Молодь під час таких прогулянок фліртувала, а старші обговорювали політику, ціни та свіжі плітки. Ось що газета «Кур’єр станиславівський» писала про ці вечірні прогулянки у 1905 році:
«Ввечері лінія А-Б (тепер початок вул. Незалежності – Авт.) набирає зовсім іншого вигляду. Тоді тут з’являються всі вершки суспільства жіночої статі, щоб здійснити кілька «атак» на чоловіків, які за ними спостерігають. Їхні рожеві губки посміхаються, пашять здоров’ям і бажанням поцілунків. Вони утворюють гарну мозаїку, на якій відпочиває погляд пересічного сноба. Тут обмінюються поглядами й посмішками і схиляють голови у поклоні, а час від часу з рук у руки мандрує якась таємна записка. Від рогу вул. Карпінського (тепер початок вул. Галицької – Авт.) аж до Міщанського банку (тепер вул. Незалежності, 15 – Авт.) суне юрба – туди і назад. Усі весело усміхнені. Їх сюди привела не потреба шукати допомоги у ділків чорної біржі й не бажання комусь сподобатися, а проста звичка, тому тут переважно бачиш одні й ті ж обличчя.
Лінія А-Б. Поштівка, поч. ХХ ст.
Лінія А-Б має таку особливість, що вона хоч і є головною вулицею, набуває святкового вигляду лише ввечері і в неділю після церковної служби. Ввечері в неділю тут гуляють лише покоївки та інші служниці. Якби хтось зацікавився і прислухався до тих дам, що розмовляють і фліртують, то міг би зібрати багатий матеріал про почуття, які нуртують у них всередині. Тем для розмов ніколи не бракує – вітрини крамниць, салонні плітки, сердечні таємниці, обмови, зізнання – все тут буде обговорене протягом вечора і розібране до найдрібніших деталей. Тут складається не одна пара, яка за короткий час пов’язується шлюбними узами довіку і потім зі зворушенням згадує лінію А-Б, а часом і проклинає її. Вища частина вулиці аж до цвинтаря менш відвідувана, натомість різні підозрілі типи по вечорах вирушають туди на лови. Однак після десятої вечора ціла вулиця затихає і вилюднюється, а в одинадцятій гаснуть ліхтарі. Але на наступний день лінія А-Б знову вирує життям».
Популярними були й вечірні прогулянки у міському парку. Як зазначала преса у 1904 році, публіка тут зазвичай гуляла до восьмої вечора. Але навіть після того, як усі нарешті розходилися, у парку подекуди виднілися закохані пари, що розмовляли півголосом, а їхня розмова час від часу переривалася поцілунком.
Міський парк. Поштівка, початок ХХ ст.
У шинку чи нічній кав’ярні
Немало мешканців міста проводили вечори у кав’ярнях, рестораціях та шинках, які працювали допізна, а деякі й цілу ніч. Так, на початку ХХ ст. скандально відомою була «Віденська винарня» пані Ґустави Вебінґер по вул. Сапєжинській. Цілу ніч у закладі лунала гучна музика, не рідкістю були й бійки з биттям посуду і вікон. Як повідомляла преса, лише в грудні 1902 року вікна у закладі побили тричі. Гості винарні нерідко випрягали коней з фіакрів і заводили їх до закладу. Навіть персонал часом ставав причиною скандальних інцидентів. В березні 1903 року один з відвідувачів винарні, сильно п’яний, сказав якусь грубість касирці. Та не розгубилася, схопила пляшку, що стояла поруч, і з усієї сили вдарила нею грубіяна по голові. Згодом під натиском загального осуду власниця винарні закрила свій заклад і назавжди покинула місто. Але слава про гучні гулянки і безумства у «Віденській винарні» не вщухала ще довго.
Нічим не гірші розваги пропонували й деякі кав’ярні на вул. Бельведерській. В серпні 1901 року жителі цієї вулиці через газету звернулися до інспектора поліції, благаючи вплинути на власників кав’ярень, адже гучна музика і п’яні крики там лунали до сьомої ранку. Ба більше, касирки та інший персонал у них інколи теж був напідпитку.
Вул. Бельведерська. Поштівка з колекції В. Шулепіна.
Про вечори, які інколи плавно переходили в ранок, згадував у 1900 році й відомий журналіст «Кур’єра станиславівського» Клеменс Вайтц:
«Вчора я відвідав у терміновій справі свого знайомого, міського урядника, і застав його в ліжку. Вибачився, що турбую, а він мені розповів, що мав дуже насичений вечір. Після робочого дня він заскочив до ресторації Кьоніґсфельда, аби випити гальбу пива. Аж тут зустрів компанію друзів, які щось святкували і запросили його приєднатися до них. Потім усією юрбою вони пішли до театральної ресторації, після якої не знати як опинилися в шинку панів Геркоперців, потім у Вагнера. Ну а далі хтось запропонував піти до колійової ресторації, де вони всі провели близько години. Після неї товариство вирушило до кав’ярні «Під золотим колінцем», аби хильнути ще по одній, так би мовити, «на добраніч». І так вони «хиляли» до години шостої ранку, а вдома він опинився близько восьмої…».
Гулянка у шинку. Листівка, поч. ХХ ст.
У бальній залі
В 1905 році один з дописувачів газети «Кур’єр станиславівський» зазначив, що в тодішньому місті був поганий звичай, з яким, однак, ніхто не поспішав боротися. На всіх балах і танцювальних вечірках було прийнято гуляти «до білого рана». Інакше вважалося, що захід не вдався, був настільки нудним і нецікавим, що гості поспішили покинути його якомога раніше.
«І знову бальні зали наповнюються панами і паннами, знову на паркеті кружляють пари у вирі вальсу. І знову починається цей гідний осуду звичай – кожна вечірка затягується до білого рана! – писала газета. – За кордоном, у Франції та Німеччині, всі бали і забави переважно закінчуються через дві години після опівночі. А у нас уважається за справу честі затягнути її аж до ранку. І можна лише дивуватися терплячості наших кавалерів, які за один бал мусять двічі змінювати комірець унаслідок того, що весь цей час вони старанно полірують підлогу в ритмі танцю. І в глибині душі не хочеться їм уже ніяких веселощів –вони мріють лише про власне ліжко».
Бальна вечірка. Поч. ХХ ст.
І справді, з численних згадок у пресі про міські розважальні заходи ми бачимо, що вони тривали «до білого рана». Так, у січні 1911 року в міському казино відбувся «академічний вечір», на якому танцювали сорок вісім пар аж до самого ранку. Вдалим був і бал пожежників у січні 1907 року в залі будівлі товариства «Ґвязда». Під звуки колійового оркестру «Гармонія» до самого ранку танцювали 50 пар – міські пожежники зі своїми дамами та запрошені гості.
У Станиславові на зламі ХІХ і ХХ століть були три локації, де найчастіше проводилися бали – театральна зала (тепер приміщення Обласної філармонії), міське казино (вул. Незалежності, 12) і зала у будівлі товариства «Сокіл» (площа Міцкевича, 2).
Серед домашнього затишку
Ті, хто не шукав гучних розваг, залишалися вдома за читанням, розмовами чи й просто солодкою дрімотою. В часи, коли електричне освітлення ще було мало поширене, більшість людей мусила по максимуму використовувати денне світло для своїх щоденних занять. Звичайно, можна було запалити газове освітлення чи бодай свічку або гасову лампу. Але робити цього було не прийнято, аж поки не мине «сіра година» – час, коли надворі вже почало сутеніти, але ще не було темно. З метою економії під час «сірої години» містяни сідали біля вікна і читали, в’язали або шили при світлі дня, що згасав. Але очі швидко стомлювалися, та й не у всіх був настільки добрий зір. Тож багато хто просто дрімав у кріслі, поринав у роздуми чи нудився, чекаючи, аж прийде вечір і нарешті можна буде запалити світло.
В 1888 році газета «Кур’єр станиславівський» опублікувала невелике есе, присвячене «сірій годині», яке допомагає нам зрозуміти, чим займалися мешканці, коли на місто спадав вечір:
«Коли сонячне сяйво покидає небосхил, з’являється сіра година. Тиха і спокійна, прилітає вона на крилах вечірніх сутінок і неначе кидає попелясте мереживо на квіти, зелень і будинки. Сірі сутінки спочатку приходять у сутерини (цокольні поверхи – Авт.), але з острахом утікають від світла закопченої лампи. Тут немає часу на відпочинок. Стара прачка зі зморщеними від води руками поспішає запалити світло, щоб допрати той стос білизни, з яким вона не встигла впоратися за день.
Дівчина читає біля вікна. Картина, кінець ХІХ ст.
Сутінки повзуть далі і закрадаються у вікно першого поверху. Проникнувши крізь мереживні фіранки, вони застають гарненьку господиню помешкання біля каміна, де вона гріє ніжки. Вогонь кидає відблиски на гарні меблі і на обличчя подруг господині, що, неначе киці, повсідалися на канапі. На столику біля канапи стоїть таця з солодощами, а пані смакують цукерками, легким вином і невпинно щебечуть, переповідаючи плітки та останні новини. Тут сіра година триває довго, аж поки додому не повернеться господар, і служниця ґречно не постукає у двері, питаючи, чи можна вже подавати вечерю. Тим часом сутінки повзуть ще вище і заглядають до вікна якогось пана, що схилився над письмовим столом. Вони змушують його відкласти перо, яке вже кілька годин поспіль швидко рухалося по листках паперу. Він підпирає чоло долонями і занурюється у думки. Аж поки чиясь дбайлива рука не запалить лампу і не поставить її на його стіл. Далі сутінки зазирають аж попід стрих, де бідна дівчина схилилася над шиттям. Сіра година дає їй трохи часу на відпочинок і мрії.
Діти під час сірої години бавляться у «страшки», вовка і сирітку або у хованки. Але такі забави часто закінчуються голосним плачем: хтось перечепився об поріг, що вже потонув у напівмороку, чи спіткнувся об забавку, що валялася на підлозі. І в цьому плачу більше страху, ніж болю. Але найважчою під час сірої години є самотність. Усі смутки, жалі і гіркі спогади постають перед очима. Примари давно минулих переживань приходять знову, щоб стривожити душу і пришвидшити биття серця. Тоді на обличчя ллються тихі сльози, а вуста тремтять, вимовляючи давно забуті імена».
Словом, вечір у Станиславові здебільшого був часом не для праці, а для життя – того справжнього, яке не потрапляло до офіційних хронік, але щодня протікало на вулицях, у парках, кав’ярнях і в тихих домівках за зачиненими вікнами. Звісно, культурні заходи теж допомагали збавляти час у вечірні години. Подивитися виставу в театрі, відвідати сеанс у кіно, музичний вечір чи «літературне чаювання», в якому брали участь відомі літератори, – все це давало поживу для емоцій та розуму і не залишало жодних шансів нудьзі. А там уже й надходив час лягати спати, бо ж завтра чекав новий день зі своїми радощами та турботами.
Залишити коментар