У будинку сім’ї Кручаків на комоді стоїть три фотографії. На першій – серйозний хлопець в однострої з гострими рисами обличчя та автоматом в руках. На другій юнак у білій сорочці, що тримає диплом магістра. Третя світлина – усміхнений військовослужбовець сидить на передньому сидінні авто і весело махає рукою.




Сестра Богдана згадує:
“Коли братові повідомили, що він буде служити в піхоті, було помітно, що він засмутився. Якою безстрашною не була б людина, але він розумів, що йде туди, де смерть.
Моєму молодшому синові було лише 4 місяці, коли брат йшов на війну. Він тоді довго стояв над колискою і дивився на дитину. Ніби розумів, що може більше його не побачити. Я наздогнала його в коридорі, міцно обійняла… і більше вже не бачила живим”.
Батько захисника розповів, що якось восени Богдан зателефонував і сказав, що їх посилають на штурм:
“Посадка, два дерева, а у хлопців зі зброї – самі автомати. Тоді більшість відмовилася, але з часом таки штурм відбувся. Богдан вижив. Тоді три дні хлопці не мали що їсти та пити, бо волонтерів, які довозили воду та їжу, розстріляли вороги”.
На базі неподалік передової було багато їжі та води, але довезти до позицій її було дуже важко. Тому молодші хлопці часто серед ночі мали йти туди кілька кілометрів по їжу.
“З фронту Богдан часто писав мені повідомлення. Іноді просто надсилав плюсик, аби ми знали, що живий. Коли виходив на позиції, там часто не було зв’язку. А коли телефонував до батьків, то вони вмикали гучномовець, і ми всі його слухали. Це вже стало таким собі ритуалом”, – згадує сестра Богдана.
Часто він телефонував серед ночі. Якось подзвонив і сказав, що їде додому й рано подзвонить. Всю ніч його мама Катерина не спала, думала про те, що спече для сина, що йому приготує, хвилювання забирало сон.
Вранці в побутових справах – подоїла корову, брала воду з криниці, аж раптом зателефонував Богдан.
“Сину, ну ти де? Коли будеш вдома?! А він відповів, що тепер його дім – база, де вони відпочивають після передової, – зітхає жінка. – Сина мали замінити в грудні, на два тижні відвести з передової. Але командування іншої бригади відмовилося замінити наших хлопців. Умови там були нелюдськими – просто вириті рови, покриті клейонкою. Перед тим поштою Богдан переслав додому старий літній спальний мішок, набір для гоління – бо в них там однаково не було можливості ним користуватися…”.
Про життя на фронті він говорив мало, був стриманим. Якось на емоціях розповів як із побратимами забирали тіла загиблих. Тоді було багато грязюки, і коли обстріл ненадовго припинився, хлопці, місячи болото й загрузаючи по коліна, змогли забрати п’ятьох полеглих. Проте одного довелося залишити – вороги відкрили вогонь і не дали забрати тіло…
Коли дзвонив, то батьки відчували його настрій. Богдан часто запитував, чи пішов хтось з села їх замінити.
– Бодю, ти сильний. Ми будемо за тебе молитися, ти будеш живий, – повторювала жінка синові.
– Мамо, з усіх, хто зі мною прийшов на фронт, лишився тільки я один, – часто згадує вона тепер його слова.

16 січня мама Катерина була вдома сама – чоловік у місті на роботі, а дочка повезла дітей до лікаря.
Ввечері прочитала про те, що вороги розбили позиції української армії поблизу Водяного та Спірного. Ця новина гнітила від ранку, але все ж надія була… Аж поки у двір не зайшли представники місцевої влади і військкомату та медсестра.
Коли жахливу новину почув батько, то вибіг з роботи на вулицю, впав на коліна, кричав диким голосом і бив руками об асфальт.
Батьків та сестру запросили на впізнання.
“До того, як ми поїхали на впізнання, я постійно думала про те, що всі помилилася, і в морзі лежить не він. Уявляла, як виходжу перша з палати і кажу батькам, що там не наш Бодя… А коли вже вдома готували все для похорону, то не розуміла, як це можливо. Я пам’ятала, як таке робили для баби і діда, коли ті повмирали старенькими. Але чому зараз тут має лежати мій найкращий у світі брат?” – сестра воїна згадує свої емоції в той день.
На війну її донечка намалювала дядькові малюнок, де вони разом із молодшим братиком Андрійком із квітами зустрічають Богдана з фронту. З цим дитячим малюнком у кишені біля серця Богдан і загинув.

Вдома на шиї та зап’ястку сина батьки побачили синці. Побратими шукали його пульс, хотіли надати медичну допомогу, але все було марно.
Поховали Богдана Кручака 19 січня 2023 року в рідному селі. В той день було свято Водохреща, але свята ніхто не відчував. Замість щедрівок односельчани співали “Вічная пам’ять”.
“Я так шкодую, що, можливо, приділяв йому мало уваги за життя”, – каже зболений горем батько героя.
Пан Богдан часто ходив на Марсове поле – меморіал воїнів, загиблих під час російсько-української війни. Проходив кожен ряд поховань, аби віддати шану всім, хто загинув за Україну.
Коли Богданів батько йде вулицею і бачить молодих хлопців, його розбирає злість. Чому одні воюють, а інші до того ніби й непричетні? А ще боляче чути в транспорті чи на вулиці недоречні жарти про війну.
“Я ніколи не думала, що він може загинути на війні. Часто уявляла як ми з батьками маємо поводитися, коли він повернеться додому. І навіть коли я щодня приходила на цвинтар на могилу, то головою розуміла, що він тепер там, а серце цього не приймало. Брат є для мене ідеалом справжнього чоловіка. Він був дуже добрим, і я хочу, щоб про це знали всі”, – каже сестра Зоряна.
У жовтні батьки та сестра поставили на честь Богдана пам’ятну стелу в центрі села – поряд із пам’ятником Тарасові Шевченку та меморіальною дошкою Героям Небесної сотні.
А ще влітку старшого солдата Богдана Кручака нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

“Родичам дуже важливо, щоб їхню дорогу людину пам’ятали. Мені особисто – важливо, щоб той пам’ятник був у нашому рідному селі. І щоб це було місце пам’яті мого брата”, – каже сестра захисника.
Біля цих пам’ятників ми, діти сільської школи, колись часто виступали на урочистих заходах, вшановуючи героїв визвольних змагань – січових стрільців, воїнів ОУН та УПА. У цих заходах брав участь і Богдан.
автор: Марія Лаврів, https://novynarnia.com,

Залишити коментар