З ректором Українського католицького університету у Львові, священником УГКЦ та громадським діячем Богданом Прахом говоримо про секрет успіху одного з найкращих університетів країни, сенсаційне висловлювання Папи Франциска, необхідність відвідувати богослужіння наживо та багато іншого.

– Отче Богдане, в останні роки Український католицький університет веде першість у рейтингу закладів вищої освіти України. УКУ щороку залучає до себе учнів з найвищими балами ЗНО. Яка концепція університету привела до таких результатів?

– Все просто – ми дотримуємось фундаментальних цінностей, на яких побудований університет. З перших днів Український католицький університет формувався на принципах того, що у центрі нашої роботи є людина – студент, працівник, викладач. І все, що ми робимо як ректорат, як працівники, ми робимо для того, щоби нам було в цьому університеті добре і комфортно, щоб тут не було корупції, щоб тут людина почувалася бажаною і гідною – все це на базі християнських, загальнолюдських цінностей. Тобто не красти, не списувати, не робити тих речей, які десь в ментальності українців заклала радянська система. Всі ми хочемо жити в сучасній, здоровій, гарній та багатій країні, тому треба починати з себе. В УКУ ми почали з себе, і хочемо показати, що в Україні можна жити та вести справи по-іншому, як у цивілізованому світі. І ми це виконуємо.

– Одним із завдань УКУ є духовна формація студентів та працівників університету, життя у спільноті та поширення християнських цінностей. Якими способами ви це реалізовуєте? Враховуючи, що географія студентів УКУ доволі широка, тут навчаються не лише греко-католики, а й віряни інших конфесій, а, можливо, й атеїсти.

– Ми хочемо і маємо бути українським університетом, тобто з проукраїнськими, патріотичними цінностями, і водночас, католицьким, тобто таким, який сповідує і живе християнськими цінностями. Ми не тільки декларуємо свої цінності, а стараємося щодня ними жити, починаючи від щоденної і постійної молитви, яку творимо в університеті. Кожний будинок університету має своє місце для молитви: каплиця – у Колегіумі (тут проживають студенти), каплиці – у навчальних корпусах та університетський храм св. Софії – Премудрості Божої, куди студенти можуть прийти і помолитися, отримати свіжий ковток Божої мудрості. Крім того, в УКУ працюють та живуть поруч зі студентами духовні особи: священники, монахи. Вони завжди готові послужити людям, які сюди прийшли, щоби пізнати Бога. Ми нікому не нав’язуємо християнські цінності чи католицьку віру, натомість ми пропонуємо жити так, як живемо самі. Мені здається, що кожен, хто сюди приходить – чи це віруюча людина, чи ні, не залежно з якого куточка України – прийшов за чимось. І йдеться не лише про освіту, диплом, а й про спільноту, яка дозволяє зростати. Наша місія – це розповісти про Бога в такий спосіб, щоб людина могла Його пізнати, аби отримала розуміння, що саме вона для Господа є на першому місці.

– Коронавірус несподівано вніс свої корективи в наше життя. Чи був перехід на дистанційне навчання викликом для Українського католицького університету?

– Сам перехід на дистанційну форму навчання не застав нас зненацька, тому що ми уже певний час експерементували з різними форматами. Також тестували онлайн-формат десь за пів року до того, як оголосили пандемію. Тож в УКУ  вже було багато підготованих викладачів та відповідні інструменти для дистанційного навчання. Нас більше сколихнуло те, що ми не можемо в умовах строгого карантину сповна виконувати нашу місію, ділитись нашими цінностями, подорожуючи чи то Україною, чи світом. Складно зараз «фандрейзити», тобто збирати кошти на утримання університету. Так само наукова діяльність є доволі обмеженою, бо не має можливості нашим професорам і студентам стажуватися за кордоном, не можемо проводити чи їздити на конференції. Є багато обмежень, які тримають нас місці, але, на мою думку, найважливішим є те, що пандемія і ті локдауни не дозволяють нам до кінця жити спільнотним життям, таким яким ми жили досі.

– Карантин – це також виклик і для церкви. Чимало парафіян відвикли ходити на богослужіння і перейшли в онлайн. Як церква буде змінюватися, з огляду на нові виклики? Який позитив можна винести з цієї ситуації?

– Карантин спричиняє багато змін (як позитивних, так і негативних) у ставленні вірних до Католицької Церкви. До негативних можна віднести те, що люди звикнуть до того, що не треба йти до церкви на молитву у неділі і свята, а достатньо включити якусь кнопку і тобі здається, що ти вже сповнюєш свій християнський обов’язок. Тим не менш, я думаю, що це буде короткотривалим явищем, тому що людина є суспільною істотою і вона потребує почути наживо церковний спів, поглянути в очі людині, яка стоїть поруч. Ці потреби будуть повертати нас до звичайного життя. Не можна випити чашку кави через інтернет, треба піти до кав’ярні і тоді вона справді смакує. Так само і з молитвою. Коли ми перебуваємо в храмі, де є ікони, розписи, спів, інші віряни, де ми зустрічаємося з живим Христом у Євхаристії – це щось зовсім інше, ніж сидіти на ліжку чи, скажімо, в м’якому кріслі і дивитись на екран, який не передає жодних емоцій. А позитивне – це те, що ми маємо вже готові сучасні засоби зв’язку і тепер можемо контактувати з людьми з цілого світу. На такій молитві присутні по кількасот чи кілька тисяч осіб з усього світу! Така зустріч є не зовсім природною для нас, але є вона можливою. Саме пандемія, на мою думку, прискорила розвиток комунікаційних технологій.

– Доволі сенсаційно суспільство сприйняло слова Папи Римського, що задоволення від смачної їжі та сексу йде від Бога. Мовляв, “воно не католицьке, не християнське, воно просто божественне”. На думку Папи Франциска, ці життєві потреби даремно засуджувалися церквою в минулому. Як ви сприйняли таке висловлювання Папи?

– У словах Папи я нічого шокуючого не побачив. Він це не говорив від себе. Уважно загляньте у Святе Письмо – там все написано. Все, що сотворив Господь (крім зла, яке саме себе створило) – є добре і потрібне для людини. Питання полягає в тому, як людина це добро використовує. Коли зловживати добром, воно починає йти людині на шкоду, стає для неї злом, і зло в такому випадку примножується. Протягом століть у церкві більше уваги звертали на заборони, щоб навчитись з любов’ю приймати те, що Господь дав. Візьмімо довколишній світ. Сьогодні всі говорять про те, що відбуваються кліматичні зміни, що людина сама зруйнувала світ. А чому зруйнувала? Тому що не вміла ним правильно користуватись. Так само дуже часто людина не вміє користуватись тими всіма дарами, які нам Бог дав. Добра і смачна їжа, інтимне життя – це наше благо. Правда, коли ми ці та інші дари використовуємо виключно на отримання власного задоволення  – вони починають нам шкодити, йти на зло. Це означає, що ми не використовуємо Божі дари для свого особистого розвитку, а для свого особистого падіння. Наприклад, чи є вино чимось поганим? Ісус Христос сам його примножував на весіллі. Однак, коли ми зловживаємо алкоголем, то підриваємо своє і фізичне, і ментальне здоров’я.  Прикладів можна навести безліч, коли ми добрими Божими дарами не вміємо користуватись в особистому житті. Для рівноваги духа нам потрібно щодня читати Святе Письмо, наповнюватися Божим Словом, тоді все це стане зрозумілим для нас.

– Український католицький університет став першим закладом вищої освіти у Львові, що підтримав Євромайдан, скасувавши заняття для студентів і благословивши їх на участь в акціях протесту. Керівництво та спільнота університету оголосила про громадянську непокору та закликала чинну владу до відставки. Які настрої переважають сьогодні у викладацькому і студентському середовищах УКУ, з огляду на теперішню ситуацію в Україні?

– Тоді, у 2013 році, була зовсім інша ситуація, ніж сьогодні. У 2013 році ми розуміли, що якщо не буде реакції, то ми в один день, згідно з пропозицією, яку подав Віктор Янукович, повертаємось до Росії. І всі надбання Революції на граніті, Помаранчевої революції, зусилля тих людей, які робили все, щоб ми могли об’єднатись і бути серед вільних європейських країн, могли бути втрачені. Реакція мусила бути негайною. І наші студенти, одні з перших вийшли на Львівський Майдан, а потім, викладачі, працівники, ректорат – усі дуже швидко приєднались. Пригадую в той день, 21 листопада, я був у Канаді і промовляв на українському Майдані у Торонто. Опісля  швидко повернувся, бо розумів, що  нам всім потрібно бути разом в Україні.
Нині ж маємо пильно придивлятись до влади, хоча всі стали набагато дорослішими: і інтелігенція, і політики вже по-іншому сприймають певні сигнали, які подає влада. УКУ активно реагує на те, що відбувається, особливо що стосується сфери освіти. Ми робимо відповідні заяви, де чітко і ясно висловлюємо свою позицію, і ми завжди так робили.

– На вашу думку, чому сьогодні, через 7 років після Євромайдану, окупації Криму і війни на Донбасі, знову звучать перестороги про можливе згортання євроінтеграції, відміну безвізу?

– На жаль, суспільство в Україні ще не до кінця усвідомлює, яка це велика цінність бути серед європейських країн і спільно будувати Україну, Європу і цілий світ. Є великі залишки радянського в нашому суспільстві, і маніпуляції, які спричиняють олігархи. Далеко не завжди влада виправдовує наші очікування. Багато з нас розуміють, що країна сьогодні рухається не в той бік. Що в такому випадку робити? Нехай кожен на своєму місці робить свою роботу добре. В УКУ ми робимо свою роботу добре і того ж очікуємо від інших середовищ, зокрема політиків. Не треба пливти за течією і толерувати певні негативні суспільні явища, а натомість пропонувати, пропонувати і ще раз пропонувати. Ми розуміємо, що Росія використала ситуацію пов’язану з Майданом і зміною влади, та загарбала таку велику частину нашої країни. Наступний Майдан може бути ще більш небезпечним для України, тому що ми втратили частину своїх територій, а Росія без великих втрат іде далі.

Ми сьогодні відчуваємо наслідки великої трагедії – голодомору 1932-33 років. Якби на Сході України залишилися ті 7 мільйонів свідомих українців, які були вбиті голодом, сьогодні Росія не мала б жодних шансів вести війну. Цих українців свідомо вбили. Сталін і його прибічники вважали, що після цього  вже ніколи українське питання не буде стояти у Центральній та Східній Україні. Але Україна вистояла, і ми українці також вистоїмо завдяки розуму і дуже великій праці.

– Ви приїхали в Україну з Польщі, де народились і де пройшло ваше становлення як особистості. Чому Польща, на відміну від України, зробила значний поступ в економічному та політичному розвитку?

– На початку 90-х років багато країн і особливо наша діаспора з великим ентузіазмом взялись підтримувати незалежну Україну, підтримка надходила з усіх-усюд. Дуже швидко ті, хто допомагали Україні, зрозуміли, що щось не так. Вся допомога переходить в руки конкретних осіб, а не на розвиток країни. І тодішня українська влада таке дозволяла. Дозволяла, щоб все майно, успадковане від СРСР, було змарноване і розтрачене. Дозволяла, щоб вся фінансова допомога, яка надходить з різних країн, була вкрадена поодинокими особами. Подивіться, скільки мільярдерів і олігархів має Польща. А скільки має Україна? Звідки вони тут взяли такі величезні гроші? Вони шукали способів як «доїти» державний бюджет, і вони це роблять по сьогоднішній день. У Польщі суспільство не дозволило, щоби ті, які були при владі, наживалися за кошт суспільства. В Україні хоч було 3 революції, та суспільство не знайшло інструментів, як обмежити сваволю тих, які крадуть державні кошти без жодного покарання. І тут є, власне, та відмінність.

Ніхто нам не допоможе, якщо ми не наведемо лад у своїй хаті. Навіть зміна чи удосконалення законодавства – це ще нічого не означає. Треба його втілити у життя і результати мають бути видимі для всіх: і для українців, і для іноземних інвесторів. Думаю, що у розвитку ми вже відстали від Польщі на 30-40 років (а, можливо, і більше). Чому жодна влада того не розуміє? Проблема полягає в тому, що суспільство в Україні не є зорганізованим, у нас немає сформованого громадянського суспільства у такій формі, як це є на Заході, де громадяни знаходять різні інструменти, щоби поступово, кожного дня працювати для країни, контролювати владу, нести відповідальність  за свою державу. Ми всі чекаємо, що хтось нам щось дасть. Радянський союз з нас абсолютно не вийшов. І доки він з нас не вийде – ми не вийдемо з нього.

– Якими своїми досягненнями за останні роки пишається УКУ?

– Перше це те, що в УКУ є багато цікавих пропозицій, які мають служити нашим студентам і  спільноті загалом. Ми постійно покращуємо якість наших навчальних програм, наукових, дослідницьких проєктів. Також ми звертаємо велику увагу на те, аби усе було зроблено за найкращими стандартами і за найвищою якістю. Завжди і на 100% це не може вдаватись. Найважливішими є для нас люди – ми намагаємось надихати та мотивувати наших працівників.

Друге – ви, напевно, знаєте, що до нас поступають сильні абітурієнти і це спонукає нас до того, що для них ми мусимо мати найкращих викладачів. На щастя, до нас горнуться викладачі з доброю освітою і закордонним досвідом.  Владика Борис Ґудзяк, президент УКУ, від самого початку дбав про високу якість викладання в Богословській Академії (згодом УКУ) та готував майбутні кадри. Вже у 1999 році перші наші випускники поїхали за кордон на навчання, а станом на 2003 рік 100 наших випускників вчилися у 25-ти західних університетах на різних спеціальностях. Щороку ми відсилаємо з УКУ та Львівської духовної семінарії від 40 до 50 людей вчитися за кордон. Це означає що кадровий запас в нашому університеті постійно зростає, а це дає можливість, аби наші працівники, викладачі, науковці, дослідники робили свою роботу якомога якісніше. Віз тягнуть міцні коні. Так і університет має тягнути міцна адміністрація, міцні професори і міцні студенти. Ми дбаємо про цих міцних, ставимо на них.

Ще один важливий момент, який можна віднести до наших успіхів є те, що нам вдається завжди вчасно і чесно виплачувати зарплати всім нашим працівникам, адже ми не отримуємо жодного державного фінансування і на кожну копійку очікуємо від наших жертводавців – вони нас підтримують. Ну і наостанок, ми хочемо подякувати всім тим, хто нам довіряє, і які не залишають нас на самоті, які весь час і фінансово, і молитовно є біля нас та дають нам можливість виконувати свою місію в українському суспільстві.

Інтерв’ю записала Ольга ДРОНЯК, студентка програми УКУ «Етика-Політика-Економіка».